Путін дожартувався
IQ

Путін дожартувався

Відкриваються нові фронти протистояння Заходу й Росії

Любко Петренко, 26 листопада 2014 4823 0

На початку цього тижня спільнота німецьких громадян, котрі співчувають Україні, а також спільнота українських громадян, котрі цікавляться Німеччиною, активно обговорювали результати опитування громадської думки у ФРН, проведених такою авторитетною демоскопічною інституцією, як Infratest dimap. Тема досліджень – ставлення німців до російської зовнішньої політики й політики ЄУ щодо Росії.

З’ясувалося, що 39 відсотків німців готові визнати анексію Криму Росією. Хоча 48 відсотків німецьких громадян твердо стоять за Крим з Україною.

43 відсотки – не бачать у російській зовнішній політиці безпосередньої небезпеки. Проте 54% опитаних вважають зовнішню політику Володимира Путіна загрозою для Німеччини і Європи.

27 відсотків німців виступають за скасування санкцій Європейської Унії проти Росії, 43% – вважають, що вони повинні залишитися незмінними. Прихильників розширення санкцій – лише 19%.

Коментарі до соціології

Як українці мали б ставитися до цих цифр: тішитися, плакати чи обурюватися? Українськомовні користувачі  соцмереж частіше висловлювали своє невдоволення. Хоча насправді вартувало б тішитися, враховуючи опінієтворчі обставини в Німеччині. Приміром те, як активно там працює російська пропагандистська машина, які неймовірні кошти вкладає Кремль у те, щоб сформувати свій позитивний імідж і негативне ставлення до «фашистської хунти» в Києві. А також те, що українські компетентні інституції діють на цьому фронті напрочуд в’яло. Зрештою, що й казати, коли от уже півроку в Берліні немає українського посла. І за цих всіх обставин більшість німців мислять «правильно». Це не може не вселяти оптимізму.

Дуже слушним вважаю фейсбучний коментар відомого українського історика Андрія Портнова (не плутати з проянуковицьким правником-утікачем, котрий є його тезкою), присвячений цим соціологічним дослідженням й обговоренням їх у ЗМІ і соцмережах:

«Українські сайти охоче передруковують дані опитування, за яким "майже 40% німців підтримують приналежність Криму Росії". За цим слідують злісні коментарі...

На мій погляд, ці "дані" свідчать лише про те, що українська тема залишається важливою розділовою смугою в німецькому суспільстві, а головні зусилля кремлівської пропаганди та груп впливу спрямовані на те, щоб суспільний консенсус з приводу необхідності активної політики Німеччини в Україні, підтримки її євроінтеграції, так і не оформився…

А тепер головне: і це опитування, і недавні заяви Штайнмаєра (Франк-Вальтер Штайнмаєр – міністр закордонних справ ФРН, котрий все ще наполягає на необхідності контактів з Кремлем, – ZAXID.NET) – це аж ніяк не привід для антинімецьких настроїв (саме їх, до речі, і чекають від України у Кремлі), але привід нарешті серйозно зайнятися і інформаційною політикою, і реформами... ще корисно побачити нашу власну відповідальність за слабкість "проукраїнського" сегменту німецької публічної дискусії».

Путінське інтерв’ю

Цікавим є також той факт, що згадане дослідження робили на замовлення першого каналу німецького телебачення – ARD, там же й були оприлюднені його результати. А кількома днями раніше саме на цьому каналі транслювали інтерв’ю з Володимиром Путіним. Інтерв’ю було компліментарним аж до сервильності. Співрозмовник російського президента Губерт Зайпель – відомий своїм благоговінням перед Кремлем, а особливо перед Путіним – ледь не вилизував свого візаві.

Плазування й жодного гострого запитання. І це з огляду на ту обставину, що шеф Кремля щойно повернувся з саміту G20 в Австралії, де зазнав жорстокої обструкції за небажання вести конструктивний діалог з врегулювання конфлікту на сході України. НАТО, Пентагон і навіть нарешті ОБСЄ заявляють, що на території України діють російські війська, бронетехніка, системи ППО й залпового вогню, а Зайпель дозволяє Путіну «вішати локшину» про американські бази в усьому світі, про порушення прав російськомовного населення, про конституційне право кримчан тощо.

 Чи можна це вважати перемогою пропагандистської політики Кремля в Німеччині? Можна було б, якби не гостра реакція багатьох німецьких ЗМІ на це інтерв’ю. От що, наприклад, написав московський кореспондент німецького видання FOCUS Борис Райтшустер у колонці під назвою «Курс ніжностей із Путіним: так ARD втрачає будь-яку довіру»:

 «Так зване інтерв'ю виявилося монологом керівника Кремля, а інтерв'юер – промовцем ключових слів… Те, що ARD анонсував інтерв'ю як "ексклюзив" і "сенсацію", свідчить перш за все про глибоке нерозуміння авторитарних режимів узагалі та системи Путіна зокрема: господар Кремля, який у власній країні нейтралізував усі медіа за винятком кількох фігових листків, давно відгородився від критичних журналістів».

Райтшустер вказав на те, що «ARD має дуже компетентних і критичних кореспондентів у Москві», котрі б могли поставити Путіну багато цікавих і гострих запитань. Зокрема про репресії та політично вмотивовані затримання в анексованому Криму, про багато смертельних випадків у російській армії, яка «офіційно зовсім не воює в Україні», про його ставлення до розпалювання ворожнечі на російському телебаченні…

«Натомість, – констатує журналіст, – Путін зміг безперешкодно говорити про путч в Україні (новий уряд затверджений парламентом), про загрозу етнічних чисток там (жодних ознак яких немає), про демократію в Криму, де результати референдуму кричуще фальсифікували під загрозою збройного насильства. Зайпель дослухався, сяяв і зачудовано усміхався, мов молодий редактор, якого допустили до "прямої лінії" з голлівудською зіркою і який не вірить власному щастю».

Все ж критично мислячих журналістів і об’єктивних ЗМІ не бракує в Німеччині. Бо «затаврували ганьбою» згадане інтерв’ю не лише Райтшустер у FOCUS’і, а й чи не всі флагмани тамтешньої преси. Хоча проблем там теж вистачає.

Грати вар'ята 4 години

Як ми вже згадували, це безславне інтерв’ю вийшло в ефір зразу ж по поверненні Путіна з саміту G20 в австралійському Брісбені. А саме там відбулися тривалі як ніколи (майже чотири години!) перемовини російського лідера з бундесканцлеркою Німеччини Анґелою Меркель.

Зустріч ця була надзвичайно знаковою і для Німеччини, і для Росії, а ще більше – для України, зрештою – для цілої світової політики. Відбувалася вона напрочуд конфіденційно. Оскільки Путін володіє німецькою мовою (хай не так бездоганно, як Штірліц, але все ж на достатньому рівні, щоб розповісти про свої наміри), а Меркель не забула російської, вивченої ще в часи НДР, то вони вирішили спілкуватися без жодних перекладачів чи інших посередників.

Меркель вийшла зі зустрічі насуплена, мов грозова хмара. Уже згодом від німецьких радників і консультантів, котрі мають «доступ до тіла», громадськість отримала такі-сякі натяки, про що могла йти мова на німецько-російських переговорах найвищого рівня. З них можна сформувати таке уявлення про подію: Меркель вирішила вже не закликати Путіна припинити брутальне втручання в українські справи, прибрати війська, припинити диверсії тощо. Вона ще раніше зрозуміла, що це даремні балачки, бо шеф Кремля буде як папуга торочити: жодних російських військ в Україні немає. Пані бундесканцлерка намагалася з’ясувати у свого співрозмовника: чого ж він хоче добитися в Україні, зрештою й у  інших колишніх радянських республіках, щодо яких він зараз використовує жорсткий комплексний пресинг.

Але Путін продовжував грати вар’ята всі чотири години. Оце талант. Меркель почула лише все ті ж відмовки, заперечення і базікання, які чула останні місяці. Ще, напевно, були улюблені путінські масні жарти на зразок тих про «дєдушку» і «бабушку» чи про «пєрвую брачную ночь».

З кабінету німецької канцлерки цього тижня вилетіла інформація, що Меркель мала з Путіним як мінімум 35 телефонних розмов з березня цього року. Тож ще до Брісбена встигла вона наслухатися від свого російського «друга» цього всього по зав’язку. Хотілося почути щось нове, суттєве. Не склалося.

І це стало тим рубіконом, який перейшла Німеччина зокрема й Захід загалом у ставленні до Росії та її лідера. Путін є неперемовиноздатним – такий загальний вирок.

Це вже був не просто «новий рівень розчарування», який був зафіксований ще на саміті в Мілані, це було повне фіаско «дипломатичного шляху». «Думаю, нам слід підготуватися до довгого конфлікту, в якому Росія буде вдаватися до всіх засобів, які вона має в розпорядженні», – пророче заявив голова комітету німецького Бундестагу з міжнародних відносин Норберт Рьоттґен.

Putinversteher

Проте не варто думати, що адепти Realpolitik здобули вже в Німеччині чи загалом на Заході остаточну перемогу. По-перше, тому, що у німецькому політикумі доволі людей, котрі ніколи не відмовляться від ідеї дружби з Росією за будь-яких умов.  Опоненти називають їх Putinversteher (від прізвища російського президента і німецького слова verstehen – розуміти).

Передовсім – це представники лівих і євроскептичних партій, котрі не вважаються впливовою політичною силою. Проте має Кремль своїх лобістів навіть в урядовій Соціал-демократичній партії Німеччини. Чого вартує заява голови Німецько-російського форуму Маттіаса Плятцека про Крим:

«Анексія Криму повинна бути врегульована заднім числом, відповідно до міжнародного права, щоб всі могли примиритися з цим фактом».

А Плятцек – не якийсь пересічний член СДПН, він зовсім недавно був прем'єр-міністром федеральної землі Бранденбург, а ще раніше – головою партії і навіть претендентом на канцлерське крісло. Захищаючи російського президента, німецький політик вдався до такого хитрого аргументу:

«Що буде після Путіна, якщо російський президент піде? Вже точно його  наступник не буде більш проєвропейським, а скоріш за все – ще більш націоналістично налаштованим».

Свою прихильність до Кремля висловив нещодавно й співголова форуму «Петербурзький діалог» Лотар де Мезьєр. Анґела Меркель наполягла на скасуванні німецько-російських зустрічей у рамках цього форуму, обґрунтовуючи це агресією Росії в Україні. Де Мезьєр же дуже нарікав з цього приводу: «Це прохання мені довелося задовольнити, що я зробив неохоче».

До речі, про особу Лотара де Мезьєра. Постать ця – знакова, він очолював останній уряд НДР. Хоча треба зазначити, що він – не член прокомуністичної Соціалістичної єдиної партії Німеччини, він – християнський демократ. Тож не лише в таборі німецької лівиці існують проросійські настрої.

Так, приміром, нещодавно проти антиросійських санкцій виступив колишній легендарний лідер ХДС, багаторічний канцлер Німеччини Гельмут Коль. І його можна зрозуміти, адже він на зламі 1980/90 років витратив багато сил і засобів на умиротворення Москви, аби домогтися від неї санкції на об’єднання Німеччини.

Загалом така тенденція характерна не лише для Німеччини, а й для багатьох країн Заходу. Ветерани політичної сцени зубами хапаються за свої колишні досягнення в часи Холодної війни. Наприклад, динозавр тогочасної світової політичної сцени, колишній держсекретар США Генрі Кісінджер в інтерв’ю часопису Spiegel, коментуючи ситуацію з анексією Криму Росією, заявляє:

«Крим є симптомом, а не причиною. Крім того, Крим являє собою особливий випадок. Україна була частиною Росії протягом тривалого часу. Ви не можете прийняти принцип, що будь-яка країна може просто змінювати межі і займати провінцію іншої країни. Але, якби Захід був чесним із самим собою, він мав би визнати, що були помилки з його боку. Анексія Криму була кроком у бік глобального завоювання. Це не було нападом Гітлера на Чехословаччину…

Потрібно поставити собі самому запитання: Путін витратив десятки мільярдів доларів на зимові Олімпійські ігри в Сочі. Тема Олімпіади була пов'язана з тим, що Росія є прогресивною державою, пов'язаною зі Заходом через свою культуру і, отже, вона, мабуть, хотіла б бути його частиною. Тож немає жодного сенсу в тому, що через тиждень після закінчення Олімпіади Путін захопить Крим і почне війну за Україну. Отже, людина повинна запитати саму себе, чому це сталося?»

Кісінджер фактично звинувачує чільних західних політиків у тому, що вони не зрозуміли широку російську душу. Тобто, що вони дозволили Україні та її громадянам робити свій вибір, незалежно від волі Москви. Звідки таке бачення ситуації у ветерана політичної сцени?

Можна припустити, що таким чином Кісінджер намагається відстоювати власну концепцію  неореалізму в теорії міжнародних відносин, де важливим є збереження глобального балансу сил, в якому він вбачає основу міжнародної стабільності та безпеки. Проте насправді він проґавлює головне: саме Путін своєю брутальною зовнішньою політикою і порушує цей баланс сил, ставлячи глобальну безпеку під загрозу. Тобто Кісінджер, захищаючи Кремль, фактично опонує власній же концепції.

Хоча не наївність Кісінджера й Коля є головною проблемою. Ці славетні люди вже відійшли від активної політики, й навіть як консультанти вже мало кому цікаві.

Хтозна, можливо, Путін саме того й прагнув, аби західні лідери врешті-решт відчепилися від нього зі своїми перемовинами, закликами та напучуваннями. Адже таким чином російський лідер вивів їх на ту площину боротьби, яка для них є чужою. А для Путіна саме те, що потрібно: гібридна війна, залякування бойовими літаками, вишарпування «слабких ланок» (на зразок Чехії, Словаччини, Угорщини чи Італії).

Західні уряди не можуть собі так просто дозволити нехтувати добробутом громадян заради сатисфакції політичних амбіцій. А Путін може. Вони не можуть змусити провідні ЗМІ видавати в ефір лише те, що корисне владі. А Путін може. І так за багатьма пунктами…

Заходу тепер доведеться навчатися на марші. І він таки вчиться й інколи завдає болісних ударів у відповідь. Чого лише варта відмова Франції передати Росії гелікоптероносці типу Mistral.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук