П’ять весіль Василя Колодія

Микола Петренко, 10 листопада 201152892
П’ять весіль Василя Колодія

Я похвалюся: тричі був на весіллі в одного свого друга, львівського лірика. Взагалі-то він одружувався п‘ять разів, та от перші два весілля були раніше: перше за воєнних часів, друге в студентському повоєнні. Це я говорю про Василя Колодія (3.10.1022- 7.2.1992) – поета за небесним призначенням, знаного філолога, веселого, ставного, співучого красеня.

Не дивно, що в нього закохувалися і без віршів. А вже з віршами – то й поготів!

Якась уже така слава склалася про поетів-ліриків: серцеїди вони! Дівчат провокують своїми щемливими віршами, а ті вже за ними табунами – як тут не скористатися нагодою, як тут не закрутити голову, не пірнути у вир весни, коли навіть соловейки заохочують: цілуй, цілуй, цілуй її!

Проте Колодій був однолюбом. Не дивуйтеся, але це направду так: коли вже одружувався, то ніяких «лівих походів» собі не дозволяв, дарма його провокували спокусниці, їх не бракувало.

Якісь дива виходили: дружини кидали Василя!..

Із болем, із сльозами –  воліли перетерпіти, перестраждати – але жити без нього. Воліли забрати дітей – і в гірку самотину…

Він дивувався, він ображався, він десятками писав вірші, де у своїй самоті звинувачував саме їх – вірних, але нездатних належно оцінити захмарну височінь його душі, принести в жертву своє марновірство.

Якось Василь нівроку розгнівався на мене, коли я, навизбирувавши рядки із його подібних караючих віршів, написав пародію: ви такі й такі, пішли від мене, то що мені лишається? Піднятися в небо лебедем, проспівати свою останню пісню, а потім впасти з височіні, щоб розбити об каміння груди? Ні, знаходжу такий хід в пародії – я таки повернуся на землю, щоб одружитися вкотре!..

                        Про тебе мріяв я, та не такою

                        Була ти поруч мене у житті…

                        І пальчики нервові в манікюрі

                        Мені промовили, що ми чужі…

                        Тут ми прощались. Ні, журби не треба…

                        Ще мить – і стихли кроки в далині…

Пригадую розлучення із другою дружиною – гарною і милою, світлою й дотепною – вони одружилися ще студентами, на заздрість однокурсницям. Вона з донечкою виїхала спершу до Луцька, потім до Варшави, до Берліна – точно не знаю, якими то зусиллями, але здається, ті перельоти здійснилися під крилом її нового чоловіка.

З третьою – тут уже і я був на весіллі – жили недовго: у неї виявилися якісь проблеми, несумісні із подружнім життям.

Четверта була гарна і звичаєва, геть закохана в нашого поета. І жили ж  погідно, і двоє синків-соколят підростають – як тут вона поставила питання сторч: їду від тебе! Забираю одного, старший лишається з тобою!..

Василь до нас із Володимиром Лучуком: «Хлопці ви були моїми дружбами на весіллі, переконайте її, я даю слово виправитися!..» Як уже нам поталанило здійснити те благання – одному небу відомо. Але Тамара погодилася: оце тільки вас і послухаю…

Але через кілька місяців зникла зі Львова – таки не витримала. Ну, Василь знову до нас із Лучуком: рятуйте, це вже направду востаннє! Пізно, ото що поспівчували другові, випили з розпуки, він більше, але й ми добряче.

Я от намагаюся зрозуміти, чого так траплялося. Думаю, що то від Василевої сумлінності. Так, сумлінності – але надмірної, занудної, набридливої. Поясню це на прикладі із його редакторської праці – він вважався чи не найкращим у «Каменярі» стилістом, орфографом, логіком. Автор мав цілковиту певність, коли його книга потрапляла в Колодієві руки. Проте й натерпітися встигав. Ну ось таке: знаходить Василь у редагованому тексті приналежний до винятків випадок вживання певного звороту. Кличе автора:

- Чому ви неправильно вжили?

- Та є ж правило… - виправдовується той.

- Правило є, але ж це виняток!

І десь із чверть години тлумачить бідасі норму саме такого вживання.

- Зрозуміло? То повторіть!..

А той може й зрозумів, але повторити не годен. Колодій знову тлумачить недотямкуватому авторові те правило з винятком. Аж поки не закінчується та оказія мировою угодою в неподалекій кнайпі «Під вежею».

Подібне бувало і в стосунках із дружиною. Трапилося раз таке: ми виступали в робітничому клубі, нас кілька поетів. Йдемо додому – вже пізно, але ми розохотилися по якійсь чарці випити. Склалися на пляшку – але де? Пізній час, кнайпи закриті, до дорогого ресторану з нашими капіталами немає чого потикатися. «А йдімо до мене, - пропонує Василь, - тут недалеко».

Заходимо, вибачаємося, що пізно. Нічого, дружина щира й привітна, вона зараз організує на стіл. І раптом – Василів крик:

- Ти що за чарки поставила? Це мої найкращі друзі, у нас є кращі чарки, нам подарували на весілля!..

- Зараз, зараз, –вибачається дружина, – зараз, Васильку!..

Але того вже не зупинити – вичитує їй правила гостинності, вичитує й вичитує. Ми вже не витерпіли, втрутилися. Ні, йому треба довершити повчання. Ми вже не годні того слухати, вже й пішли б звідти.

Та ось все позаду – і Василь саджає нас за стіл, дружину біля себе – і такий вже добрий до нас, і так вихваляє Тамару за гарно накритий стіл, і взагалі за все ладне, що вона принесла в його життя.

Ну от, зосередився на весіллях – а слід же бодай щось сказати і про творчі набутки.

Творча дорога Василя Колодія була непростою. Ще перед війною вірші юнака з Вінниччини зачали з’являтися на шпальтах газет – районної, а відтак і обласної, і навіть київської. Його примітили, йому відкривалася певна лірична дорога. А тут уже війна, втеча з полону, окупація. Збереглося фото, де Василь із своєю нареченою сідають в бричку. Наречена, здається, – донька бургомістра. Не знати, чи справді так. Але невдовзі після війни – Василь Колодій у київській в’язниці. Знаю, що звідти він писав Павлові Тичині, Максимові Рильському, Володимиру Сосюрі. Наче останній посприяв. У всякому разі, коли ми з Колодієм були  на одній республіканській нараді молодих літераторів, то він одного вечора, виділеного для спілкування з колегами, якось таємниче зник. Повернувся пізно, із стосиком паперів, які старанно переховав до своєї валізи. Потім утаємничив мене з Лучуком: то вірші Володимира Сосюри, ще недруковані, присвячені його Марії, яка відбувала сибірську каторгу за український націоналізм. Росіянка – а відбувала. Аж за роки й роки ті вірші були опубліковані – а тоді ми їх читали потай.

Василь Колодій писав легко й багато. У мене збереглося три його експромти, написані поміж довгими розмовами за столиком в дешевій кнайпі – це було, коли я ще парубкував, а він вдруге чи втретє розлучений, і нас гнітила самота.

Зворушливі його вірші про матір, про нелегку долю жінки тогочасного села, вірші про земляків. Окремо виділяються вірші про лихоліття війни, про подвиг його земляка Василя Порика у французькому Русі Опору.

Коли востаннє одружувався, то на весіллі були лишень ми з Лучуками: інтимне, своє товариство.

А перед тим була така історія. Обласна бібліотека організувала зустріч із поетами та митцями. Після зустрічі якесь невелике частування, а вже потім – у майстерні Емануїла Миська. А ще потім… Не знати, як було те «потім», відомо лише, що утворені в його вирі три пари вирішили поодружуватися…

А Василь таки вибрав гідну дружину врешті-решт. Головне – із здатністю терпіти, не приймати близько до душі його повчань – хай летять мимо вух, вони  ж бо скороминущі, а життя таке коротке.

Далі писав багато. Перейшов на сонети, до яких раніше звертався спорадично, глибше зацікавився історією рідного краю, перекладав.

Ну а зараз – є меморіальна дошка на Шота Руставелі, є принагідні згадки. Годилося б здійснити посмертне видання – та для того потрібні кошти. Чи добре порозуміння з дирекцією «Каменяра», де Василь Колодій пропрацював кілька десятків років.

Бо ж  як поет Василь Колодій вартий того, а може й більшого.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 2

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • librarian 15 листопада 2011, 15:55

    Блискуче, Миколо Євгеновичу! І правдиво, і нікого не образили. Хіба що згадати б більше про 5-ту, останню дружину, Марію Муху, яка прожила з ним 25 років і про дошку меморіальну старалася і книгу спогадів підготувала і все ніяк не спроможеться видати. Дійсно, потрібна допомога, оскільки непересічною людиною був Василь Семенович, він вартий того, щоб про нього памятали

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Орест 12 листопада 2011, 15:26

    Значно цікавіше читати тексти Миколи Петренка, коли вони приправлені реальними, майже інтимними спогадами про титульних осіб. Як от цей текст про Колодія. Сподіваюся пан Петренко продовжить у тому ж дусі

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук