«Рани в серці Вітчизни», або За що боровся Ян Щасний Гербурт

Текст опубліковано у межах проекту «Галичина» на ZAXID.NET. Проект передбачає презентацію статей на доволі широку за своїм спектром тематику, але всі вони спрямовані на реалізацію спільного завдання: розкриття «таємничого» образу галичанина.

Ян Щасний Гербурт мав би цікавити більше українських істориків та політиків нашого часу, оскільки його життя і вчинки видаються мені вельми повчальними в контексті українського сьогодення. Якби він мав зараз власний блог, то йому писали б образливі коментарі на зразок тих, що пишуть на різних сайтах. Одні звинувачували б його у лібералізмі й непатріотизмі, інші навпаки – в націоналізмі. А ще інші пригадали б йому гріхи минулого. Це все дуже нагадує образ суспільства як громадської лазні, який створив поет 16 ст. Лукаш Горацький. Коли одні миються, інші вже закінчили, комусь треба відчинити двері, а комусь зачинити. І клієнти цього закладу за сварками забули, що всі вони прийшли сюди з однією метою... І щоб досягнути її, мусять зважати на потреби сусіда, наскільки це можливо.

«Коли духовних речей шукають, чому ж недуховними способами? І чи може бути ліпший духовний спосіб, поданий від когось іншого, а не від Господа Христа? Отож не тільки шаленством, але й блюзнірством є чинити супроти науки збавителя. А коли шукають грошей, пожитків, сіл, чому не беруть того відразу ґвалтом, як це звик робити ворог, не поспішаючи притягати для прикриття своєї ласості Святого Письма й духовних наук?»

(Ян Щасний Гербурт «Розмисел про народ руський», в перекладі Валерія Шевчука)

Короткий життєпис Яна Щасного

Життя Яна Щасного (Фелікса) Гербурта (1567 – 1616) польські історики вважають невдалим, вважають його «вченим-скандалістом», бо він два роки відсидів у Вавельській вежі за спротив політиці Жигмунта ІІІ, опинився під домашнім арештом в Добромилі, пустив з торбами своїх нащадків і зганьбив польську аристократію тим, що вперто називав себе русином, ба, навіть написав поему українською мовою «Гадка Гриця з Фортуною» і складав пісні мовою «бидла». Фактично, таку оцінку Гербурту поставив історик Владислав Лозінський, і з його книги «Prawem i lewem» вона просто повторювалась пізніше в різних статтях. Тобто популярно це звучить так: Ех, жаль чоловіка, так добре почав і так зле закінчив!

Лозінський хитро підводить нас до пояснення такої Фортуни пана Гербурта: був чоловіком скандальної вдачі, політичним авантурником й потрапив під поганий вплив оточення. Чого лишень  вартий був його одіозний приятель Станіслав  Стадницький, якого називали «Дияволом з Ланцута». Але це дуже примітивне пояснення вчинків людини, що була змушена дотримуватись неписаних законів свого стану, написала « Розмисел про народ руський» та інші книги, видавала історичні хроніки й мала великий дипломатичний досвід. Гербурт заснував школу у Фельштині, яка готувала студентів для західноєвропейських університетів, засновував і розбудовував монастирі різних конфесій, дбав про розквіт своєї малої батьківщини – Фельштина і Добромиля. Тобто не проциндрив своїх грошей на предмети розкоші. Список його добрих справ можна продовжити. Для Старосамбірщини прізвище Гербурт досі є брендом, таким самим як, наприклад, родина Острозьких для Волині.

Коротка історія костелу у Фельштині

Оборонний костел Гербуртів у Скелівці, як невдало перейменували за радянських часів Фельштин, був побудований на місці дерев’яного ще у 15 ст. Тут відбувались найважливіші події в житті роду: шлюби й похорони, а після занепаду роду храм був опорою римо-католиків з Фельштина та околиць. Інтер’єр костелу прикрашали картини, портрети і мистецькі надгробки. Під час Першої світової війни російські війська на знак помсти Мнішкам розстріляли з гармат їхній родинний замок в сусідніх Ляшках Мурованих і костел у Фельштині, оскільки там начебто вінчалися Дмитрій і Марина. Найбільше постраждала оборонна вежа поряд з костелом. Снарядами знесло четвертий ярус вежі, на якій був годинник, його так і не відбудували, а також знесено дах костелу. Під час відбудови вставили гільзи в стіну, на знак пам’яті про культурний вандалізм. У радянські часи територію «почистили» від надгробних пам’ятників, але інтер’єр і крипти залишились неторканими. У костелі тривалий час був склад мінеральних добрив, які повільно роз’їдали мармур. У 80-ті роки картини і надгробки, зокрема величезний вівтарний хрест були перевезені на збереження в Олеський замок, який, до речі, певний час у 15-16 ст. належав Гербуртам. А сама будівля, що потребувала реставрації і заслуговувала на неї, як історична й мистецька пам’ятка, почала руйнуватись. Чому наші сусіди-поляки не взялись за її порятунок - не знаю. Можливо, через погану репутацію оборонця корінного населення Яна Щасного Гербурта, якому в польській історіографії майже не приділено місця. А в українській і поготів. Або просто не встигли.

Костел би розвалився, якби місцева громада не домоглася, щоб його віддали греко-католикам. Замість реставрації його відбудували, як це роблять повсюди у нас в Україні. І тепер уже нічого не вдієш. Коли на подвір’ї провалилася земля і стало видно вхід до крипти, місцеві мешканці не дозволили владі й чорним археологам порушувати спокій мертвих: встановили перекриття і наглухо замурували крипту.

Я розповідаю цю історію, бо вона так само символічна. Право на пам’ять про Гербурта мають люди, про яких він дбав, і він би був задоволений з їхнього вчинку. І дбав не лише він. 400 років  вихідці з Моравії були господарями цього краю, а не колонізаторами. Бо лише господар думає про майбутнє. Фельштин був їхньою колискою, Добромиль – місцем, де реалізувались їхні плани, де можна було почувати себе більш незалежним. Власне Добромиль Ян Щасний зробив своєю резиденцією: добудував Високий замок і прикрасив Низький, а також облаштував друкарню в сусідньому селі Боневичі й разом з дружиною Єлизаветою Заславською заклав православний монастир в Добромилі, хоч сам був римо-католиком. Як слушно зауважує історик Наталя Яковенко, українські магнати загалом дуже спокійно ставилися до конфесійної приналежності. Багаті завжди між собою домовляться. Натомість на релігійних почуттях простих людей дуже легко спекулювати, підбурювати їх до бунту й пролиття крові. Як ми бачимо й зараз. Щоб менше думали про хліб чи соціальну несправедливість.

Легенда про добромильських орлів

Гербуртів удостоїли надзвичайно красивої легенди. Ніби після смерті кожен з них стає орлом і селиться на вершинах гір довкола Добромиля. Коли ж уб’ють такого орла, рід припинить своє існування. Але на гербі Гербуртів зображене яблуко, пронизане навхрест мечами.

Територія гуманізму

Звичайно, було б наївно думати, що пан Ян Щасний Гербурт переступив межі свого стану  й займався популізмом, виступивши на захист русинів і сам назвавшись русином, бо справді був ним по матері. Свою видавничу діяльність він почав з видання хронік Яна Длугоша, адепта сарматизму й сприймав галицьку Русь як частину Речі Посполитої. Для тих, хто вважає назву «Україна»  новочасним утворенням: Гербурт на початку 17 ст. видав «Діалог про оборону України» В.Кіцького (польською мовою) і примірник цієї книги знаходиться у відділі стародруків  бібліотеки Стефаника. І попри те він був людиною, що отримала разом з блискучою освітою ідеї гуманізму й мав на кого рівнятися. Насамперед на батька, Яна Гербурта (1524 – 1578), видатного історика, гуманіста, правника, який уклав в алфавітному порядку звід законів Речі Посполитої, а також письменника-полеміста, що боровся проти засилля протестантизму.

В 1573 році Ян Гербурт працював над резолюцією Варшавської конфедерації про релігійний мир і права релігійних груп в Речі Посполитій.

Поняття провінції у ті часи не існувало. Вихідці з Галичини легко займали високі посади при дворі і в сеймі й охоче повертались до рідних пенатів. Рано осиротівши, найстарший син Яна Гербурта Ян Щасний( Фелікс), потрапив під опіку й вплив канцлера Яна Замойського, завдяки якому отримав таку блискучу освіту в Західній Європі й можливість робити кар’єру. Освіта його мала нахил в бік філології та історії ( університет в Інгольштадті, а також студії в Парижі й Італії), і  питання права він розглядав під цим кутом. Ян Замойський мав чимало ворогів серед магнатів і не міг вжитися з Жигмунтом ІІІ. Він заснував Замойську академію за зразком європейських університетів, де навчалось багато галицьких шляхтичів, але необачно впустив у свій дім єзуїтів, проти яких в особі Петра Скарги виступив згодом Ян Щасний Гербурт в полемічному трактаті «Єзуїти» (1611).

Йшлося не лише про насадження унії та жорстку полонізацію, що активізувались під час  правління Жигмунта ІІІ. В останні роки життя, що припали на внутрішні негаразди в Речі Посполитій, жорстокого й драматичного протистояння Польщі та Москви, Ян Щасний Гербурт зумів усвідомити, проти чого справді варто боротися:

«Але рану в серце Вітчизни нашої завдає той, хто ламає право і розриває згоду між народами, з яких складено Річ Посполиту Польську, — він Вітчизну в серце забиває. Таке й оце колотнеча, яку почали з народом руським, братами й кревними нашими, вона ніби рана в серце, котра, хоч би й найменша була, приносить смерть».

Сучасники, як завше буває, сприйняли спершу це як дивацтво, а згодом - як образу шляхетському стану. Ян Щасний мав навіть розмову з папою Павлом V, якому пояснив, що не є противником унії, а противником насильницьких методів її запровадження. Що держава не має втручатися в міжконфесійні справи, що Жигмунт І, наприклад, дбав про православні монастирі, відбудував, приміром, монастир у селі Спас, де провів останні роки Лев Данилович.

Власне, з допомогою дружини Єлизавети Заславської Ян Щасний почав підтримувати православні монастирі. І на видавничому знакові добромильської друкарні, якою керував Ян Шеліга, був девіз: Правда і праця. Що більшим ставав тиск на нього, то сильніше він чинив опір. Його друкарня в селі Боневичі біля Добромиля видавала історичні хроніки Яна Длугоша, Вікентія Кадлубека і «Аннали» Станіслава Оріховського. До речі, видатний борець проти целібату Станіслав Оріховський (1513 — 1566) теж визнавав себе русином і відстоював права автохтонів. Але Оріховський був лише сином перемиського священика і не належав до вершків суспільства. А тому не становив такої великої загрози. З ним легше було розправитись, ніж з войовничим Гербуртом, який ще й мав право претендувати на польську корону.

Не думайте, що переслідування за неофіційні погляди на історію - це винахід новітніх часів. Досить великий наклад «Хронік» Яна Длугоша конфіскували за наказом короля, і вийшов лише перший том. Гербурт не наважився видати і власний твір, написаний латиною, про війну козаків з кримськими татарами у 1608 році - «Victoriae Kozakorum de tartaris Tauricanis in anno 1608 narratio». Рукопис  зберігається  зараз в бібліотеці Чарторийських в Кракові, однак досі не перекладений хоча б польською мовою.

Але це все не так цікаво нашому сучаснику, як те, що у своєму «Розмислі» (який помістив православний Захарія Копистенський у «Палінодії», завдяки чому він і зберігся) Ян Щасний Гербурт обурюється проти нехтуваннями звичаєвим правом українського народу і тим, без чого народ перестає бути народом, – території і мови:

«Але чого вони хочуть од того шляхетного народу, якою радою і якою метою вони керуються? Того я в жодний спосіб збагнути не можу. Бо коли хочуть, щоб Русі не було в Русі, — то це річ неподобна, і це все одно, якщо порівняти, якби їм захотілося, аби море було поблизу Самбора, а Бершадь неподалік Гданська».

Хіба нема зараз у нас таких, хто хотів би, щоб і в Україні не було України? Але й багато таких, які знають, що це протиприродно хотіти, щоб в Україні не було української мови, української культури, і щоб її земля стала предметом спекуляцій. Бо без цього не існуватиме жодна країна, хай це буде Росія, Польща чи Білорусь. Гербурт не надто переймався тим, яку конфесію оберуть його піддані. Йому залежало на тому, чи не винищить тотальна полонізація  й релігійна ворожнеча працьовитих бджіл . Відібрані храми й побори залишать людей без землі, а зневага до віри – без свободи й справедливості. А розбрат зробить саму державу слабкою. Кому це вигідно? Держава в особі правителів знищує свою ж незалежність – який абсурд!

Прозріння прийшло до Яна Щасного під час московської конфедерації 1613 року, і він вбачає причини поразки поляків у розколі між народами Речі Посполитої:

« А що перешкоджає заспокоєнню Москви? Тільки уражена віра руська. А що допомогло побити Потоцького? Одне тільки: нехіть руського народу до народу польського».

Історія - наче граблі, на які раз у раз наступають. Звідси й новітній міф про циклічність історії. А попереду був 1648 рік…А потім рік 1654…

А може, справді думка, яка була популярною в часи Відродження про освіченого монарха і освічену еліту, не така вже й наївна? Бо на граблі наступаєш вже після того, як відріжеш гілку, на якій сидиш, і опинишся на землі. Правда без праці, і праця без правди не можуть бути продуктивними. Це ми спостерігаємо кожного дня.

Найбільший розквіт Добромиля припадає на часи, коли там господарем був Ян Щасний. Туди він вкладав свою кипучу енергію й кошти, а після своєї смерті заповів розібрати Високий замок на будівельні матеріали й віддати їх Добромильському монастиреві, хоч так і не перемінив віри.

Помер він несподівано, не доживши до 50 років. А син його Ян Лев прийняв унію і все життя прожив у Добромильському монастирі. Хто хоч раз побував там, відчує магічну силу притяжіння гірських краєвидів.

…І наостанок ще одна цитата з «Розмислу», яка підтверджує те, що Ян Щасний Гербурт не сприймав політичного лицемірства:

«… коли з християнської милості хочуть їм показати ліпшу дорогу, нехай слухають Господа й Бога нашого, котрий сам є дорогою, правдою й життям, але коли в Індії іспанець шукає золота, а у владицтвах руських шукають грошей, нехай не прикрашають те богомільністю».

Попередні статті, опубліковані в межах проекту «Галичина»: Галичани. Частина перша,  Про глибину історичної пам’яті, Чи є в серці українців Україна? , Галичани перед вибором.