Рік війни

Підсумки року, що минає, писати, з одного боку, доволі просто, бо війна. Тож все, що робиться, принаймні все головне, пов’язане з нею. З іншого боку, писати дуже складно, з тієї ж причини. Бо важко бути нейтральним, безпристрасно-аналітичним, коли гинуть твої земляки, нищаться міста і села, руйнується звичний життєвий уклад.

Війна стала подією не лише року, а й десятиліття, навіть століття, зрештою – наразі й тисячоліття. Війна цьогоріч визначала все в нашому житті.

Обмежено готові до війни

Чи були ми до неї готові? І так, і ні. Щирі українські патріоти готувалися до «війни з Московією» ще задовго до здобуття незалежності, а потім упродовж актуального існування суверенної Української держави. Звісно, більшості українців у певний час стабільності здалося, що минулося, проскочили, вдалося безкровно «здобути свою державу» й не «вмерти у боротьбі за неї». Але найпильніші таки застерігали: раніше чи пізніше, а таки буде.

Від багатьох вітчизняних скептиків упродовж останніх трьох десятиліть можна було почути єхидні фрази на кшталт «чим вам Росія заважає?! вже (стільки-то) років живемо окремо». Але нині ми вже знаємо, що саме Росія впродовж цього тривалого часу була головним джерелом нашої неуспішності. Так, ми мали свою доморощену корупцію, власні чвари, безгосподарність тощо. Але з часом ми б їх позбулися, якби олії у вогонь перманентно не підливав Кремль. Так, саме увесь цей час (тобто і за президентства Бориса Єльцина також) наш північно-східний сусід готував «тимчасово втрачену» Україну до поглинання. Активно впливав на вибори, корумповував наші еліти, перешкоджав посиленню нашої обороноздатності й безпеки загалом, маніпулював експортом енергоносіїв тощо. Тепер ми це вже знаємо напевно.

Що війни не уникнути, стало зрозумілим після підписання російським лідером Владіміром Путіним указів про визнання «ДНР-ЛНР». Хоча була надія, що бойові дії обмежаться Донбасом.

І те, що ми належно не готувалися до війни, не докладали всіх зусиль з боку і суспільства, і держави, сподівалися на «пронесе», на «шашлички на травневі свята», мало фатальні наслідки. Результатом стали десятки тисяч смертей, втрачені території, трагедії в Бучі, Маріуполі, окупований Херсон тощо.

Водночас, як з’ясувалося, Україна виявилася значно більш готовою до війни, на порядок обороноздатнішою, аніж це уявляла собі Росія, тобто її керівництво. Це стало шоком і для окупантів на місцях, і для завсідників Кремля. Українській армії, посиленій добровольцями, які записалися до Територіальної оборони в перші дні війни, вдалося спершу зупинити потужний наступальний натиск російських окупаційних військ, а потім відкинути їх з української землі спочатку на Київщині, Сумщині і Чернігівщині, потім у Харківщині й нарешті звільнити Херсон та Правобережжя Херсонщини.

Україна вистояла, попри те, що навіть західні аналітики відводили від кількох днів до кількох тижнів до падіння Києва й повної окупації. Коли стало зрозумілим, що агресор зламав собі зуби, до України почала надходити безпрецедентна військова допомога. Захід радикально змінив своє ставлення до російсько-українського протистояння.

Чи був до війни готовий світ? Сумнівно. Точно не весь і точно не до такої масштабної, яку ми врешті-решт отримали. Попри тривожні дані американської розвідки, агресивні заяви Путіна та його посіпак більшість західних політиків вірила, що здоровий глузд візьме гору. Переконували себе, що Москва блефує, аби Україна й Захід піддалися на шантаж. Заспокоювали себе: ну, не може Путін та його оточення, які так люблять розкішне життя, вдарити по джерелах власного ж добробуту.

Адже вже майже був готовий до запуску «Північний потік-2», торгівля Європейської Унії з Росією обчислювалася сотнями мільярдів євро. Поступово наростала налаштованість західних політиків знімати санкції з Росії та провадити business as usual.

Пригадуєте каяття президента Німеччини Франка-Вальтера Штайнмаєра, висловлене в коментарі для газети Frankfurter Allgemeine Zeitung зразу ж після російського вторгнення: «Моя оцінка полягала в тому, що Владімір Путін не захоче розплачуватись повним економічним, політичним та моральним розоренням своєї країни за своє імперське божевілля. Як й інші, я помилявся».

Штайнмаєр, колишня канцлерка Німеччини Анґела Меркель, французький президент Емманюель Макрон та інші західні політики вищої ліги були переконані, що залученість Росії до європейської економіки, активна торгівля з нею, рух капіталів стовідсотково гарантуватимуть добросусідську коекзистенцію. Що Москва відмовиться від агресивної політики, зокрема й щодо України та інших колишніх радянських республік, навіть якщо вони вибрали західний вектор розвитку.

Так, усі вони помилилися. З’ясувалося, що від Росії можна очікувати найнеочікуваніших у своїй прикрості дій. Як і застерігала перед тим Україна вісім років поспіль.

Чи була готова Росія? Здавалося б, однозначно так. Щонайменше 10 останніх років Путін активно готувався до війни: тихою сапою виполював опозицію, винищував громадське суспільство, забороняв усі більш-менш незалежні неурядові організації. Водночас відбувалася потужна модернізація армії, постійні військові навчання. Окрім того, Росія проводила запобіжні заходи проти ймовірних санкцій: запроваджувалася система банківських карток «Мир» (у разі відімкнення Росії від SWIFT), продумувалося так зване «імпортозаміщення», продумувалися альтернативні шляхи імпорту енергоносіїв тощо.

Але, врешті-решт, як засвідчили цьогорічні події, саме Росія виявилася найбільш неготовою до війни.

Ми, зрештою, увесь світ побачив, що головний предмет гордості росіян – армія – це не більше ніж колос на глиняних ногах, паперовий тигр, роздутий фейк. Як тепер жартують фейсбучні дотепники: друга армія світу насправді була другою армію серед учасників російсько-української війни.

А саме на армії базувалася головно кремлівська пропаганда. Зміцненням обороноздатності виправдовувалися соціальні проблеми, суспільні незручності, урізання демократичних прав, винищення опозиції, ліквідація громадських організацій, заборона найменших акцій протесту тощо.

Ба більше, російська армія вважалася стрижнем кремлівського режиму. Тож тепер логічно припустити, що й цілий режим такий самий, тобто наскрізь прогнилий.

Демократія проти диктатури

Те, що демократія здатна забезпечити значно вищий рівень життя суспільству, аніж диктатура чи автократія, – не ставилося під сумнів і раніше. Зрозуміло, що наявність багатих покладів нафти чи газу дещо нівелює цю різницю, але на відносно нетривалий період, залежний від обсягів корисних копалин, не/корумпованості верхівки, ціни на енергоносії тощо. Утім досі існувала впевненість, що до війни автократія надається значно краще за демократію.

2022 рік продемонстрував, що це хибна теза. Демократія, як ми переконалися, здатна краще гарантувати свою безпеку й захист. Бо, окрім ефективної економічної системи, демократія ще забезпечує собі багатьох союзників навколо, які усвідомлюють небезпеку, що виходить від тиранії. Тимчасом як диктаторська держава у вирішальний момент опиняється на самоті. Це ми чітко побачили на прикладі непідтримки Росії в актуальній війні з боку держав ОДКБ, СНД, держав-членів Шанхайської організації співпраці (передовсім Китаю та Індії), під час голосування на користь України (зі засудженням Росії) на засіданні Генеральної Асамблеї ООН тощо.

Виявилося, що не такий страшний чорт, як його малюють. Тиранія наводила жах і тремтіння своїм брязканням зброєю, гранням м’язами. Але тривало це лише доти, допоки не стикнулася з реальним опором.

Упродовж останніх років ми чули багато критики на адресу ліберальної демократії. Утім, перефразовуючи Марка Твена, можна стверджувати, що звістка про її смерть виявилася дещо перебільшеною. Це чітко продемонструвала війна. Ми наразі навіть до кінця не усвідомлюємо всіх наслідків такого висновку. Майже переконаний, що це усвідомлення абсолютної неефективності диктатури докорінно змінить геополітичну ситуацію в повоєнному світі.

Так, диктаторський режим може собі дозволити абсолютно не дбати про збереження життів своїх солдатів. Десять тисяч, сто тисяч, мільйон. Скільки треба покласти для збереження своєї влади, стільки диктатор покладе й оком не кліпне. Але це його не врятує, якщо по інший бік вже створилася така глобальна коаліція передових держав.

Попри те, що до перемоги України і, відповідно, поразки Росії ще далеко, Путін уже програв, як і вся російська політична еліта, яка піддалася на таку авантюру. Росія перетворюється на світову парію, з нею ще довгий час ніхто не бажатиме мати справи. Про business as usual не може бути й мови. Захід здійснює радикальний розворот у своєму ставленні до Росії, позбуваючись всіх ілюзій. Тепер уже всі зрозуміли, що політика примирення, м’яка дипломатія, пошук консенсусу, готовність до поступок Кремль сприймає винятково як слабкість протилежної сторони й лише посилює свій тиск на візаві.

І те, що Путіна визнано невдахою року, а Зеленського – людиною року, відкриттям року, цілком логічно вписується в усі тези, викладені вище. Не дарма кремлівський шеф відмовився проводити традиційну грудневу пресконференцію і виступати з посланням перед Федеральними зборами, хоча того вимагає Конституція РФ. Бо йому просто немає чого сказати росіянам.

Тим часом Зеленський виступив зі щорічним посланням до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України, у якому, зокрема, заявив: «Завдяки Україні світ повірив, що цінності – дають силу. Повірив услід за нашою боротьбою. Світ впевнився, що тиранія програє. Услід за нашою вірою. Світ побачив, що свобода може стати переможцем. Услід за нашими здобутками на полі бою. І всім нашим військовим».

Так, війна запустила багато позитивних процесів і в самій Україні, і у вільному світі. Звісно, було б краще, якби все це закрутилося без цієї кривавої бійні. Хай би процеси відбувалися повільніше, але в мирних умовах. Та історія, як відомо, не має умовного способу.

На закінчення хотів би навести цитату з твіту професорки Базельського університету, уродженки Казахстану Ботакоз Кассимбекової: «Це був жахливий рік, але це був рік надії. Український опір переписав історію для багатьох із нас. Це додало нам сили». Саме з цього ракурсу, сподіваюся, Україну тепер сприйматимуть у світі.