“Родина Скоропадських та її архіви”: зустріч із Галиною Сварник

27 жовтня у кав'ярні-галереї “Штука” тривала розмова про родину, що мала вагомий вплив на історію України, – родину Скоропадських.

Про результати досліджень родинних архівів під час праці у Центральному державному історичному архіві України у Львові та враження внаслідок особистого знайомства із останньою донькою Павла Скоропадського Оленою і праці над перекладом автобіографічних нотаток «Остання з роду Скоропадських» розповідала Галина Сварник, завідувач Науково-дослідного відділу історичних колекцій Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника.

“Трохи складно говорити на таку тему, бо кожен з нас має своє уявлення про історію, свої зацікавлення, свою глибину досліджень якихось тем, які його тим чи іншим способом зачіпають. Що стосується мене, то все, що я знала після радянської школи про останнього гетьмана України Павла Скоропадського, було почерпнуто з “Днів Турбіних” Булгакова, ще — з гумористичних фейлетонів Остапа Вишні... Це те, що я з дитинства знала про Скоропадського, про якого нам казали, що він - “зрадник, який запродав Україну німцям”. Фактично, це було майже все до того моменту, коли я почала, працюючи в Центральному історичному архіві впродовж тридцяти років, самотужки знайомитися з історичними джерелами і почала дивитись на цю постать зовсім іншими очима. Отож, готуючи колись доповідь про листування В'ячеслава Липинського, відомого українського політолога, історика польського походження, я потрапила на першу всеукраїнську конференцію, (які тоді були дуже цікавими), де доля звела мене із нащадками роду Липинського, які живуть у Польщі. Проте ще більший трепет у мене викликала присутність на цій конференції Олени Отт-Скоропадської, ясновельможної пані Гетьманівни. Ми тоді вперше вживали цей титул, і було дуже незвично у вустах колишніх партократів-істориків почути такі вислови. Отож, говорячи про листування Липинського, я страшенно переживала, бо в мене в тексті було написано, що на початку 1930-х років автор листів називає Гетьмана, з яким він співпрацював у Берліні, “людиною, вихованою в охлократичнім, російськім способі думання з петербурзько-російськими мізками”, характеризує його досить критично і неприязно. Я не знала, що мені робити, якщо буде присутньою пані Олена, — читати ці слова, як написано, чи зробити якусь купюру. Але я перемогла себе, бо як історик усвідомлювала, що не годиться робити три крапки в текстах, і прочитала все. Можливо, завдяки тому, що я намагалася бути максимально чесною із джерелами, то і знайомство моє із пані Оленою тоді відбулося саме так — на підставі цілковитої довіри. І вона запропонувала мені одній із перших приїхати в її архів, познайомитися із щоденником Павла Скоропадського, писаного уже в еміграційний час — від 1919 року аж до смерті 1945, і висловити свою думку про це джерело.

Текст цього щоденника справив на мене дуже суперечливе враження. Окрім того, що він був писаний російською мовою (це було зрозуміло, бо родинною мовою Скоропадських була російська, хоча, як я потім дізналась, і старші доньки, і сини Гетьмана вчились української мови ще тут в Україні і бездоганно володіли нею), то все ж, читаючи цей щоденник, я мала відчуття дуже складної еміграційної історії: постійного намагання рятувати українську справу, непростого балансування між різними силами, нелегких переговорів з німецькими урядовцями, абвером, пошуки фінансів та союзників. У щоденнику було багато відвертих оцінок — позитивних і негативних — різних політичних партій  і діячів, в тому числі українських. Шкода, але в цьому щоденнику було чимало неприємного. Потім я прочитала щоденник доньки Павла Скоропадського Єлизавети Кужім-Скоропадської —  Лілі, її звали вдома, була дуже талановитим скульптором. І це був щоденник про смерть батька й останню їх мандрівку з Ваннзее до Оберстдорфа, коли по дорозі, у Платтлінґу вони потрапили під бомбардування. Лілі дуже докладно описує — хвилина за хвилиною, — як усе відбувалося. Важко було уявити, чому Гетьман, оточений цілим двором прибічників і численною родиною, міг опинитися сам під американськими бомбами.  Як це трапилося? І я тоді крок за кроком пройшла разом з Єлизаветою, безутішно плакала над сценою смерті Гетьмана в чужому холодному шпиталі. Це була справді дуже щира і відверта сповідь, пронизана болем доньки, яка просто обожнювала свого батька. До речі, частина цих спогадів опублікована в ювілейному збірнику “Останній гетьман” (Київ, 1993). Потім в Україні вийшли друком “Спогади” Павла Скоропадського, які описували події часу створення Української Держави від кінця 1917 до грудня 1918 р. (Київ-Філадельфія, 1995)”.

Як розповіла пані Галина, дружина Гетьмана Олександра Петрівна Скоропадська, уроджена Дурново, окрім художнього дару, володіла теж чудовим хистом, важливим для історії, — до генеалогії. Вона зібрала величезну кількість інформації про всі роди, споріднені зі Скоропадськими, і склала розлоге генеалогічне дерево, додаючи до кожного з його членів інформацію з джерел, знайдених у Прусській національній бібліотеці в Берліні та Берлінській державній бібліотеці. Зібрана генеалогія утворює поділене на багато сегментів коло, оточене ще вісьмома концентричними колами, які сходяться до центральних представників родини, та містить імена найславетніших шляхетських родів як України, так і Росії. На жаль, історія багатьох із цих родів так чи інакше трагічно обірвалась. Олена Отт-Скоропадська — остання з колись численного роду Скоропадських, яка дожила до проголошення незалежності України.

Щодо спогадів наймолодшої доньки Павла Скоропадського, які Галина Сварник переклала з німецької мови, а львівське видавництво “Літопис” опублікувало в 2004 році, вони, як виявилось, писалися спершу зовсім не для широкої публіки, а для доньок, внуків, друзів. На превелике щастя читачів, Олена Скоропадська успадкувала від свого батька чудовий белетристичний дар, завдяки якому той умів одні й ті самі факти розповісти і в комедійному, і в драматичному ключі. Наймолодша донька останнього гетьмана була найщасливішою із дітей Павла Скоропадського, адже, на відміну від старших сестер, не виховувалась численними гувернантками, не зазнала суспільного й політичного тиску при виборі чоловіка. Вона була зачата у час розквіту Української Держави — у 1918 році, що, за її словами, найімовірніше стало причиною “огидного” оптимізму” (термін, вигаданий її доньками), який ніколи не полишав її, навіть у найскладніших життєвих ситуаціях. “Цікавість і любов до людей — це головне, що веде по життю. Все решта може бути, а може й не бути”, — розповідала в розмові із Галиною Сварник Олена Отт-Скоропадська.

Із книги “Остання з роду Скоропадських” — так називається збірка спогадів ясновельможної пані Гетьманівни — дізнаємось цікаві факти та дитячі враження про батьків, сестер, родину, друзів, будинок... До прикладу, будинок у Ванзее був придбаний завдяки великому перловому намисту пані Гетьманової, а згодом густо заселений рідними та друзями. Родина жила на невеличку пенсію, яку виплачував німецький уряд Павлові Скоропадському. Пані Гетьманова сама працювала в саду й на городі, вирощуючи для усього дому та гостей овочі та фрукти. Гетьман теж доглядав за садом — копав, косив траву, возив гній. Дивовижно, як ці люди, які виросли серед розкоші, так добре адаптувалися до цілковито змінених життєвих  обставин. Своїх дітей вони теж виховували працею. Наймолодша, Олена й сама стала самостійною дуже рано, не чекаючи, аби хтось нею заопікувався та забезпечив безбідне життя.

Під час війни в кінці вересня 1944 родина розділилася на частини. Олександра Петрівна разом із хворим сином Петром та донькою Лілі переїхали до Оберстдорфу. Старша сестра Марія (Маріка) мешкала разом з чоловіком Адамом де Монтрезором у Варшаві, де під час німецької окупації допомагала рятувати єврейських дітей з ґетта. Данило вже був за кордоном — у Лондоні, куди його послав батько провадити гетьманську політику. Олена після початку війни залишилась в Берліні. Коротким і драматичним було її перше заміжжя: її наречений Ґерд Гіндер, недовго пробувши на фронті, важко захворів і Олена доглядала його у шпиталі. Аж до його смерті, якої можна було б уникнути, — вже наступного дня прийшли американці  й привезли пеніцилін.

Після багатьох важких пригод в охопленій війною Німеччині, Олена Скоропадська виїхала до Швейцарії — країни, звідки походив її перший чоловік. Там вона зустріла свою долю — Людвіґа Отта, із яким уже прожила в щасливому шлюбі 65 років. У них народилося двоє доньок-близнючок.

Вперше Олена Отт-Скоропадська з чоловіком відвідали Україну у 1992 році, і з того часу, за її словами, життя змінилося: замість приємних буднів заможних швейцарських пенсіонерів для них відкрилась Україна із усіма її проблемами та з'явились нові історичні джерела й наукові дослідження про родину Гетьмана та період Української держави.