Родинні спогади про стосунки з москалями

Останніми роками перед 2014-м ми себе тішили ілюзією, що існуємо в якомусь доволі комфортному історичному контексті, що нам якимось чином поталанило опинитися на щасливому узбіччі неминучих жахливих випробувань, які безперервно випадали на долю українського народу, утім цей удаваний затишок виявився примарним, і знову згадується Еклезіастове: «Що було́, воно й бу́де, і що робилося, бу́де робитись воно, — і немає нічо́го ново́го під сонцем!» (Екл, 1, 9).

За останні сто років, напевно, немає в Україні жодної родини, яка б не постраждала від москальської навали. Якщо загалом окреслити це схематично і спрощено, то це Голодомор у Великій Україні, вбивства й репресії у Західній, пов’язані з діяльністю УПА, і нова російсько-українська війна. Історики майбутнього оцінять і зважать ці три і жахливі, і героїчні етапи боротьби українців за свободу й незалежність, а окремі людські історії залишаться для наших нащадків. Кожна така історія – унікальна й трагічна по-своєму, утім всі вони також і напрочуд схожі між собою. Ось одна з таких історій вісімдесятирічної давнини, до речі, не єдина в моїй родині.

Коли моєму нині 86-річному тестеві Порфирію Мазурику, уродженцеві села Гута Ратнівського району на Волині, не виповнилося й семи років, а двом його молодшим братам було п’ять і чотири, влітку 1943 року так звані червоні партизани і енкаведисти замордували його батька і маму. Ось його розповідь.

«Односельці згодом мені розповідали, що мій хресний на прізвисько Бандера десь від кінця 1942 року збирав навколо себе повстанців і командував загоном у лісі в наших околицях. Я пам’ятаю, що в нас у хаті було багато зброї – дивно, що це було відкрито, в нас був ніби якийсь склад: на стриху був кулемет, в коморі стояла рушниця, під подушкою лежав пістолет. Навіщо це було, не знаю, вочевидь готували зброю для хлопців з лісу. Серед упівців було багато товаришів мого тата, але сам він до лісу не пішов – все ж троє малих дітей, однак до нашої хати постійно приходили повстанці за харчами.

Десь навесні чи влітку 1943-го через наші краї проходили червоні партизані. Казали, що це «ковпаківці», хоча Ковпак зі своєю бандою ішов на Карпати через Рівненщину, а не через Волинь, а це міг бути загін, який мав з’єднатися з Ковпаком десь під Сарнами, хоча могло бути, що це і не «ковпаківці», але люди їх називали власне так. Чи то хтось доніс, чи звідки вони довідалися, що ми допомагаємо упівцям з харчами, до хати увірвалися бандити і забирають тата на допит у сусіднє село, де вони стояли. Забрали й нашого коня, дуже гарного вогіра Щирого, а мама саме збиралася орати город. На третій день нам дали знати, що тата розстріляли. Дідо привіз його додому з викрученими руками. Стали обмивати, кулі випадали з тіла, кров сочилася, я назбирав дев’ять куль від автомата ППШ і пістолета, вони дуже подібні між собою.

Минуло пару днів після похорону тата, приїхали на конях двоє, заходять до хати, це вже якісь зовсім інші бандити, якісь енкаведисти, чи що. Мама у розпачі вхопила скривавлену одежу тата, пам’ятаю штани галіфе коричневого кольору зі шкіряними нашивками на колінах, трясе у них перед очима, голосить і плаче: «Ось що ви наробили!» Вони маму схопили, а ми вчепилися у мамину спідницю, кричимо, вона волає: «Нікуди я не піду, вбивайте мене тут разом із дітьми!» Нічого не помогло, забрали її, тримали вже тут, у Гуті. Тримали довго, допитували, катували, одного вечора хтось чув постріли.

Аж за декілька днів дідові наказали їхати за мамою, він витягнув її з ями для буряка, де її розстріляли. Зранку зліз я з п’єца, мама лежить на підлозі, обійшов її кругом, майже не впізнаю, обличчя скалічене, постріли були в потилицю, кулі вилітали ротом, зуби повибивали. Тіло мамине задубіло, намагалися покласти до труни – нічого не вийшло, довелося гріти воду і відпарювати тіло, аж тоді поклали…

Щойно ті «ковпаківці» пішли, одразу німаки на село налетіли, стали палити хати нібито за співпрацю з комуняками, хто там що розбирався. Забігають до нашої хати, а бабця тільки-но хліб всадила у п’єц. Кричить на мене німак: «Weg, Weg, Weg!» Їм діти не були потрібні, забирали на роботу до Німеччини працездатних: дядька, тітку, багато родичів, та й бабцю теж. Я побіг до діда на пасовисько, та не дійшов, бо дорогою стояв німак з кулеметом, і знову: «Weg, Weg, Weg!» Я завернув назад, а бабцю з клумаком за плечима вже виводять із хати, хліб так і залишився у п’єцови. Нас погнали, а на краю села люди кажуть: «Вже ваша хата горить». Неподалік нашої хати лежало дерево на нову хату, воно вціліло, потім пішло на будівництво клубу, той клуб і досі там стоїть.

Нас, трьох малих пацанів, повезли у село Заболоття до далеких родичів, але у цих родичів було по 8-9 дітей, годі було всіх прогодувати, і тоді якийсь троюрідний дядько Лукаш віддав мене поводирем для сліпого Комара. Находився я пішки босий по всій Волині і навіть Білорусі, йдеш з двома торбами голодний, холодний весь трясешся, а тяжка рука кремезного Комара весь час на твоєму дитячому плечі, часто валишся на землю, наслідок – викривлений хребет на все життя і ноги постійно мерзнуть навіть у найтеплішому взутті.

А далі – я наймит у селі Світязь Шацького району – найжахливіші часи мого життя: господарі обіцяли мені справити якусь одежину, але навіть не годували по-людському, завше був голодний, як той пес, не міг заснути від голоду, часто-густо рука тягнулася до корита для свиней, їв лушпаї, потім засинав, а моя постіль у клуні – два мішки – на один лягав, другим накривався. Хотів іти топитися, сусіди мене врятували, знали мою лиху долю, зглянулися, відвезли до дитячого будинку до Луцька, це було вже десь наприкінці 1944 року. Цей дитбудинок здався мені раєм: в теплі, маєш своє ліжко, їси білий хліб… Два мої брати теж були у різних дитячих будинках, коли ми всі троє трохи виросли – зустрілися. Отака історія».