Російська окупація: досвід Перемишля

Як зауважив український письменник і публіцист Андрій Бондар у своєму есе «Повне розчинення», опублікованому на порталі Zbruč, у документальному фільмі Олівера Стоуна «Інтерв’ю з Путіним» 2017 року є один особливо цікавий момент, коли його головний герой розповідає про свого діда, Спиридона Путіна та його участь у Першій світовій війні. Під час бою його дідусь вистрелив зі свого шанця в австрійського солдата, а влучивши, одразу ж побіг з аптечкою його перев’язати, щоб порятувати йому в такий спосіб життя. «Якби він не вистрелив, австріяк би його вбив», – пояснив Путін Стоуну.

Залишаючи осторонь інші аспекти цього епізоду, які Бондар детально аналізує у своєму тексті, варто уважніше придивитися до обставин, за яких мешканці австрійської Галичини фактично вперше зіткнулися з росіянами, коли царська армія окупувала Східну Галичину і намагалася прорвати фронт у Карпатах.

Дивовижно, як знову актуально звучать нині в цьому контексті уривки з «Пригод бравого вояка Швейка» Ярослава Гашека. Особливо ті, що описують його пригоди в Галичині.

«Надвечір Швейк дійшов до невеликого ставка, де зустрів одного російського полоненого, який, утікши з полону, тут купався. Росіянин, побачивши Швейка, виліз із води і, як був голий, кинувся навтьоки. Швейкові було цікаво, чи личила б йому російська форма, яка валялася тут же під вербами. Він швидко роздягся, вбрав форму нещасного голого росіянина, що втік з колони військовополонених, розквартированих у селі за лісом. Швейкові заманулося як слід побачити себе у водяному дзеркалі, і він довго ходив греблею ставка, аж поки не наткнувся на патруль польової жандармерії, який шукав російського полоненого. Жандарми були угорці і, незважаючи на Швейкові протести, відвели його в етапний пункт у Хирові, де зарахували до транспорту російських полонених, призначених працювати на ремонті залізничної колії в напрямку Перемишля».

І справді, царський солдатський мундир, що складався з дутих штанів і т. зв. «гімнастерки», тобто сорочки з грубого полотна, яка застібалася на шиї й підперезувалася паском, на тлі австрійського однострою виглядала досить архаїчно й екзотично.

За коробку сірників

Хоча з Перемишлем Швейка пов’язують не дуже приємні спогади (його замкнули тут на гауптвахті і мало не засудили військово-польовим судом до смертної кари за зраду вітчизни та цісаря), місто нині охоче згадує ці епізоди, вигадані чеським письменником. Тож на Ринковій площі Перемишля знайшлося місце не лише скульптурі ведмедя – символу міста, а й статуї бравого вояка, який сидить на ящику з амуніцією майже навпроти ратуші, а трохи далі – біля сецесійної будівлі Українського дому простягся ще й провулок Бравого вояка Швейка.

Звичайно, не тільки читання Гашека, а й загалом досвід Перемишля під час обох світових воєн надзвичайно важливий і цінний з історичної точки зору, оскільки він дає детальне свідчення того, як могла б розвинутися альтернативна історія земель, розташованих далі на захід від міста, якби в першому випадку російський наступ був успішним, а у другому – якби домовленості між СРСР і Третім Райхом не обмежувалися поділом міста по річці Сян, коли променад річки був «оздоблений» прикордонним колючим дротом, а на фасадах довколишніх кам’яниць на сьогоднішньому узбережжі Маршала Юзефа Пілсудського висіли величезні портрети Сталіна, Молотова та Леніна, добре видні з «німецького» Засяння на іншому березі річки.

Кам'яниці стояли порожні, оскільки раніше радянська влада виселила всіх мешканців прикордонної смуги.

Сцени зі залізничного двірця Перемишль-Головний, які я спостерігав як волонтер і перекладач наприкінці лютого, у березні та квітні цього року, змусили мене уявити масову втечу мирного населення зі Східної Галичини перед обличчям російського наступу 1914 року, під час якого було захоплено, серед іншого, Львів. Своєю чергою облога Перемиської фортеці, яка тривала з вересня 1914 року до березня 1915-го, своїм перебігом та супутніми обставинами – обсесійним намаганням росіян взяти під контроль Перемишль і пов’язаною із цим величезною кількістю жертв – викликала навесні та влітку цього року асоціації зі ситуацією в оточеному Маріуполі на Азовському морі в Україні.

Одне відомо напевно – обидві облоги були безглуздими з військової точки зору, але дуже важливими для російської пропаганди «визволення» – у першому випадку настільки, що після капітуляції австрійського гарнізону Перемишль навіть відвідав особисто цар Микола II. Обидва випадки призвели до сотень тисяч жертв – з тією різницею, що в Перемишлі було набагато більше військових, ніж цивільних.

Австрійський комендант фортеці Перемишль генерал-полковник Герман Кусманек здав місто росіянам через «трагічне становище мирного населення в місті» та відсутність домовленості з російською стороною про гуманітарні коридори. У місті справді панував голод. Постачання російських військ, що здійснювали облогу, – як і протягом усієї галицької кампанії – також було трагічним. Заслуговують на увагу численні збережені свідчення того періоду, як-от образ російської армії в окупованій Галичині, наведений у праці Ілони Флорчак у світлі щоденників і спогадів (1914–1915) зі серії Acta Universitatis Lodziensis за 2018 рік.

Характерне свідчення австрійського солдата під час боїв у Карпатах у 1915 році: «За коробку сірників [росіяни, – ред.] готові віддати навіть дві корони. Наші (тобто австро-угорські) солдати це добре знають і збирають пусті коробки. Вони пишуть різні дотепи російською мовою на папірцях, які кладуть у коробки, а коли йдуть патрулювати, то розкидають їх всюди, у лісах, на дорогах, мостах, навіть біля ворожих шанців. Росіяни це обов'язково підхоплять. Звичайно, всередині немає сірників, одні повідомлення. Більшість записок переконують їх здатися, запевняють, що ми до них добре ставимося. Часто самі полонені пишуть це російською. Вони також переконують інших».

Як пише Флорчак у своїй праці, це приклад однієї з форм тогочасної австро-угорської пропаганди, яка, між іншим, за словами цитованого у праці російського генерала Миколи Ґоловіна, була «важливою причиною масового дезертирства та добровільної здачі в полон». Російська сторона намагалася налякати своїх вояків, розповідаючи їм про нелюдське ставлення австрійців до полонених, але належного ефекту це не дало. У 1915 році, за словами полковника Бориса Енгельгардта, це було звичайне явище, особливо помітне під час відступу російської армії влітку.

Жорстока екзотика

Після вступу до Перемишля в березні 1915 року новий російський комендант міста і фортеці Леонід Артамонов майже одразу видав два накази. Це не були рішення, які розв’язували б проблему постачання чи трагічну епідеміологічну ситуацію – містом поширювалися різні захворювання, був голод. Російський воєначальник наказав усім громадянам єврейської національності покинути місто та заборонив вживати польську мову в адміністрації. Почалася також підготовка до згаданого візиту в місто царя Миколи II, який відбувся 23 квітня 1915 року. Цар відвідав, зокрема, Х форт «Оріхівці» і виголосив промову, в якій підкреслив «одвічний російський характер Галицької землі», «визволеної» з-під австрійського ярма і «навіки» возз’єднаної зі «святою Руссю».

Після вступу в Галичину російська влада розпочала нещадну політику переслідування єврейського населення. Це був один з елементів російської пропаганди, що виправдовувала війну проти «єврейської» Австрії за «визволення слов’ян». Його масштаби здивували навіть антисемітськи налаштованих жителів Галичини.

Наприклад, мешканка Перемишля Гелена Зайферт-Яблонська (1864–1936), яка вела щоденник з 1 серпня 1914 року до 29 вересня 1915 року (потім опублікований друком під назвою «Спогади з обложеного Перемишля»), писала в ньому: «18. IV. Неділя – Почалося страшне панування. Зникає доброта, виникає терор. Чергове полювання на євреїв. Євреїв сотнями виловлюють, ганяють, але не тільки євреїв, а й наших хапають, змушують працювати. І так по селах виганяють ремонтувати дороги і ховати дохлих коней. Навіть дітей з 8-10 років гонять нагайками, дають їм лопати і стежать за роботою, нічого не платять. На обід [на] годину відпускають додому, і горе, якщо хтось не з’явиться. Наказують євреям святкувати в неділю! Чоловіки взагалі, навіть інтелігенція, бояться виходити з дому».

З іншого боку, щодо російських військ авторів спогадів дуже цікавили, наприклад, черкеси та представники інших «екзотичних» національностей у царській армії. Зазвичай їх зображали як головних винуватців усіх патологій війни, таких як убивства та катування мирних жителів і полонених, грабежі, підпали та зґвалтування. Розповіді про їхні вчинки викликали загальний страх.

Як пише у своїй праці Флорчак, зверталася увага на виняткову культурну відсталість мешканців Російської імперії. Російських вояків часто називали просто «дикунами», здатними лише на «грабунки та ґвалтування». Також дезавуювалася бойова цінність російської армії в цілому, наголошувалося на частих випадках здавання в полон, повсюдному дезертирстві та боягузтві. Були спроби пояснити настрої російських солдатів, шукаючи глибші причини їхньої поведінки. Причину вбачали насамперед у відносинах усередині Російської імперії, у затурканості та культурній відсталості. Непропорційно велика присутність представників «неросійських народів» у царській армії не могла, звичайно, залишитися непоміченою Гашеком:

«Російський полонений, якому Швейк це розповідав, збентежено дивився на нього, і було цілком ясно, що він з усієї цієї балаканини не зрозумів ані слова.

– Не понімат, я кримський татарин. Аллах ахпер.

Татарин сів на землю, схрестив ноги і, склавши руки на грудях, почав молитися:

– Аллах ахпер – аллах ахпер – безміла – арахман – арахім – малінкін мустафір.

– Отже, ти татарин, – співчутливо сказав Швейк. – Тобі пощастило. Якщо ти татарин, то не можеш розуміти мене, а я тебе. [...]

Швейкові справді пощастило. Він опинився в товаристві різних східних народів. У транспорті були татари, грузини, осетини, черкеси, мордвини та калмики.

Одне було погано – він ні з ким не міг порозумітися, і його разом з іншими потягли на Добромиль, де мав початися ремонт дороги через Перемишль на Нижанковичі».

Вищезгаданий Добромиль нині розташований на українському боці кордону, а згадану залізничну лінію було засновано 1871 року як Першу угорсько-галицьку залізницю, також відому як Закарпатська магістраль, яка сполучала Перемишль із Будапештом. Роками невикористовувана залізниця, яка в Польщі до початку 90-х років сполучала Перемишль із Крощенком і Сяноком, сьогодні, в умовах війни в Україні та необхідності збільшення пропускної спроможності польсько-українського кордону, знову відновлюється, повним ходом йде ремонт колій з українського боку. Поруч – закритий, але майже готовий до роботи прикордонний перехід Мальговіце-Нижанковичі, неподалік військовий цвинтар часів Першої світової війни, а в розташованих за кілька кілометрів Германовичах, розташоване одне з укріплень, що входять до Перемиської фортеці – III форт «Лучице».

Чи залишаться хоча б плити

Навесні разом з приятелем Л. з Перемишля та знайомим з Відня ми відвідали XI форт у Дуньковичках, на північ від Перемишля. Був сонячний весняний день, де-не-де лежав сніг. Стоячи на мурах форту, ми дивилися на панораму пологих пагорбів долини Сяну. Потім ми спустилися вниз, всередину форту.

У кількох залах, з’єднаних довгими сирими коридорами, в одному з добре збережених крил форту стояли надгробки з простими написами — ім’я, прізвище, народження року Божого такого-то, у ЦК-війську, віддав життя за цісаря і батьківщину року Божого (переважно) 1915. Після відбиття Перемишля з рук росіян австрійці майже одразу почали роботу над створенням військових цвинтарів. Із цією метою були ексгумовані тіла з численних тимчасових братських могил в околицях фортів, складені списки на основі протоколів, спеціальна комісія діяла на теренах усієї Галичини (поділеної для цього на три округи – Краківський, Перемиський і Львівський, роботи до кінця війни вдалося повністю завершені лише в першому з них).

Я торкався старих столітніх кам’яних плит з пісковику, читав викарбувані на них чітко помітні імена та прізвища – німецькі, польські, чеські, українські, словенські, хорватські, угорські. Я уявляв обличчя цих людей, їхнє життя, звідки вони прийшли, як вони пережили свої останні хвилини в Перемиській фортеці. Стрілець Станіслаус Завіша, унтерофіцер Йозеф Фалер, інфантерист Йозеф Рауг, єфрейтор Антон Пжибильський або полковник Теодор Зоріч.

Раптом Л. звернув мою увагу на табличку, на якій було викарбовано лише одне слово. Кирилицею досить незграбно було написано «Русский».

На відміну від австрійців, росіяни не вели детального обліку рядових, вони теж не мали спеціальних металевих медальйонів. Так само як у них не було нормального зручного і практичного обмундирування, шнурованих черевиків на товстій підошві, ранців і практичних багнетів, бо до рушниці Мосіна – вже архаїчної на той час, як порівняти з австрійським Манліхером, – додавався такий самий архаїчний багнет.

Таких неідентифікованих росіян, які на галицьких пагорбах над Сяном воювали за царя і за велику ідею «визволення слов'ян», загинуло щонайменше десятки тисяч, історики досі сперечаються про точну кількість жертв. Відомо, що, наприклад, тільки протягом одного дня, коли росіяни вкотре безуспішно вели штурм XII форту, за австрійськими оцінками, їхні війська зазнали втрат від 8 до 12 тисяч осіб.

Я думав про це тоді, стоячи над табличкою з написом «Русский», думаю про це і сьогодні, застановляючись над тим, скільки ще людей, екіпірованих в архаїчні однострої, кирзові чоботи, мішки замість рюкзаків, каски Другої світової війни, без індивідуальних засобів захисту й солдатських медальйонів – скільки їх ще має вмерти не в Галичині, а в причорноморських і надазовських степах, серед донбаських териконів за «царя» та його хворі фантазії про «визволення» чергових слов'ян.

З тією лише різницею, що сьогодні від них, мабуть, не залишиться навіть кам'яних плит з одним словом – «Русский».

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут

Оригінальна назва статті: Przemyśl wiele już widział