Горемобілізація в Росії

Замість запланованого наприкінці лютого кремлівськими стратегами бліцкриґу та військового параду на київському Хрещатику в стилі Гітлера та його вересневої кампанії 1939 року, останні вісім місяців ми спостерігаємо видовище, яке дедалі більше викликає асоціації з іншою війною, названою колись «Великою», а згодом – Першою світовою. Внаслідок цього конфлікту імперія Романових припинила своє існування, країна була доведена до економічної та соціальної руїни, а ще – до спустошливої громадянської війни. Після більшовицького перевороту Росія опинилася в міжнародній ізоляції, кілька мільйонів людей назавжди покинули країну, а окремі народи, раніше поневолені царизмом, – зокрема поляки, фіни та балтійці – знову здобули свободу та незалежність.

Сьогоднішня путінська Росія, яка незграбно намагається ідеологічно об’єднати як колишню царську імперію, так і СРСР (яким керували більшовики, які знищили царську Росію), де як останній цар Микола II, так і Сталін підносяться до вівтарів (іноді буквально), повторює помилки обох цих форм російського імперіалізму. Відтак країна прямує до занепаду у спосіб, що нагадує і події чотирьох десятиліть тому, і те, що відбувалося понад століття тому.

Історія, як відомо, повторюється у вигляді фарсу. Мабуть, ніде ця теза не проявляється так чітко, як у Росії, яка має ту особливість, що кожен історичний поворот повторюється винятково трагічно.

Мобілізація за даними «Вірменського радіо»

Нині, за приблизними підрахунками прикордонних формувань сусідніх країн, менш ніж за чотири тижні після оголошення мобілізації, країну залишили вже понад 700 тисяч росіян (і понад 1,5 мільйона, рахуючи з початку так званої «спецоперації» в Україні).

Дорога на Захід для більшості росіян залишається закритою: країни Балтії вже перестали видавати візи (Литва – з кінця лютого, а Естонія і Латвія не тільки призупинили видачу віз, але на початку вересня навіть скасували видані раніше візи) і заборонили росіянам в'їжджати на свою територію також на підставі шенґенських віз, виданих іншими країнами.

На початку жовтня Фінляндія оголосила, що громадянам Російської Федерації дозволять перетинати фінський кордон лише у форсмажорних ситуаціях. Теоретично невелика ділянка кордону з Норвегією на крайній півночі досі офіційно не закрита, але дістатися туди дуже важко через комунікаційну ізоляцію.

Китай і Північна Корея вимагають від росіян віз, а Азербайджан досі не відновив прикордонного руху з Росією, який було припинено під час пандемії COVID-19.

Серед країн, з якими Росія має сухопутний кордон, є ще Грузія, Казахстан і Монголія, тобто країни, які російською пропагандою довгі роки іменувалися «ближнім зарубіжжям», що не зовсім правильно. Сьогодні ж вони стали «закордоном» у повному розумінні цього слова.

В Інтернеті циркулюють сотні похмурих жартів і мемів про процес мобілізації та її наслідки. Наприклад: «Вірменське радіо» запитали, чи правда, що мобілізація справді була частковою. Радіо відповідає: правда, тому що частина мобілізованих перебуває в Грузії, частина – у Вірменії, частина – в Казахстані.

Окрім масової та хаотичної втечі з країни представників невеликого середнього класу (світ облетіли світлини з перетину кордону з Грузією на так званій Грузинсько-військовій дорозі), мобілізація виявила кілька важливих феноменів, які правильно визначають сутність Росії – як столітньої давнини, так і нинішньої.

По-перше, одразу впадає в око, що мобілізація стосується значною мірою провінції в широкому сенсі слова, зокрема т. зв. «неросійських» суб'єктів федерації, тобто «національних» республік: Бурятія, Удмуртія, Тува, Якутія, Татарстан, Чувашія, Калмикія, Дагестан тощо. У цьому плані нічого не змінилося з царських часів – представники «неросійських» націй – це громадяни другої категорії, для яких російська мова виробила цілий спектр принизливих епітетів у зневажливому терміні, з яких «черножопые» (вживається здебільшого до жителів Кавказу) є відносно м'яким. Їхня національна культура, на противагу «величі» російської культури, не має жодної цінності для Кремля, а також для більшості росіян, окрім, можливо, фольклору , а їхні мови у кращому разі приречені на вегетацію у відведеній їм ролі скансену. Проте під час офіційно неоголошеної війни, яка, за припущенням, має чимраз більше нагадувати «велику вітчизняну», але не бути нею – вони просто стають другосортним гарматним м’ясом.

Російська робота

По-друге, неможливо не звернути увагу на виразний організаційно-адміністративний хаос. Згідно з інформацією призовників у популярній соцмережі Telegram, не всі бази даних призову повністю оцифровані, тому численні підпали військкоматів цілком виправдані з точки зору тих, хто хоче уникнути мобілізації. Організаційне безсилля іноді набуває форми явища, яке польською мовою має дуже змістовну назву: bezhołowie, тоді як відносно близький російський еквівалент цього слова – «головотяпство». У російській мові про дуже дурного також кажуть «без царя в голові». Стан справ у російській військовій адміністрації дедалі більше показує, що в суспільстві, яке так красномовно потребує улюбленого царя-батюшки, чимраз більше інституцій дотримуються цієї приказки.

Цікаво, що в мовах народів, які мають історичний досвід спілкування з Росією, досить поширені фразеологізми, які ґрунтуються на суті традиційних особливостей російського підходу до питання порядку й організаційних можливостей. Наприклад, у фінській мові є дієслово ryssiä, яке походить від розмовного окреслення росіян (літературний, загальноприйнятий термін для позначення росіянина – Venäläinen), що означає «псувати», «руйнувати», «виводити з ладу». Похідним від цього є також фразеологізм «російська робота», тобто зроблено халтурно, погано. У цьому контексті варто згадати ruski rok («російський рік») польською мовою.

Недбалість поруч зі згаданим головотяпством належить до канону рис, які найчастіше характеризують функціонування структур російської держави майже протягом усієї її історії, мабуть, за винятком епохи реформ Петра I і рубежу XVIII і XIX століть, коли після приєднання до Росії Лівонії було створено відносно ефективний бюрократичний апарат, ядром якого в адміністрації та армії були балтійські німці та іноземці зі Західної Європи на службі у царів.

Все вже розікрали до нас

По-третє, прославлена звичайна корупція і т. зв. «злочинна недбалість» (російська мова у цій галузі також надзвичайно точна, вона виплекала вислів «преступная халатность»). У березні 2014 року Путін намагався ошелешити світ картинкою ультрасучасної та добре оснащеної армії під час вторгнення «зелених чоловічків» до Криму – безтурботно, мимохідь заперечуючи, що вони російські солдати, бо таку форму «можна купити в кожному воєнторзі», і водночас прагнучи показати світові, що це обличчя нової Росії: компактна, готова, ідеально озброєна та екіпірована, а не те, що ви думали: валянки, онучі та старі «калоші». Тоді світ у це повірив.

Сьогодні, після майже восьми місяців повномасштабної війни в Україні, після всього того, що ми бачили в тисячах відео, записів, репортажів – можна сміливо сказати, що це була не більше, ніж інсценізація, ще одне таке характерне для Росії потьомкінське село, щось те, що є знову надзвичайно точним, називається російською «показуха», що є чимось суто на показ, щось зроблене для відчіпного. «До нас вже все розікрали», – кажуть герої колись популярної радянської кінокомедії «Операція “И”, або Пригоди Шуріка». Ця цитата стала фразеологізмом, який правильно визначає сучасну Росію, а особливо ситуацію у збройних силах, які завжди були осередком корупції, зловживань і непотизму.

У мережі циркулюють десятки, якщо не сотні відео, які відображають реалії збройних сил РФ – більшість мобілізованих росіян без підготовки та необхідного спорядження везуть прямо на фронт – в українські області Харківську, Донецьку, Луганську, Запорізьку та Херсонську. Ідуть «воювати» без тактичних засобів захисту, без ліків (на одному відео мобілізовані отримують пораду інтендантки: самостійно запасатися гігієнічними прокладками і тампонами, щоб зупинити кровотечу на випадок поранення), без армійських наплечників. Зрештою, їм не видають нічого, окрім одностроїв, крій значної їх частини суттєво відрізняється від того, що зараз вважається сучасним стандартом.

На службі батьківщини з 1869 року

У цьому контексті дуже показовим є повернення двох елементів техніки та обмундирування російського військовика. Перший – це т. зв. «вещь-мешок», що буквально означає «мішок для речей». Це винахід, який використовувався ще в царській армії – у практично незмінному вигляді – з 1869 року (sic!), тобто не набагато пізніше Січневого повстання. Цей простий мішок, зав’язаний у вузол зі джгутом, використовувався російською царською армією під час Першої світової війни, Червоною армією під час походу Будьонного, Другої світової війни, війни в Афганістані та до розпаду СРСР, а потім армією Російської Федерації – як під час її чеченських війн, так і в Грузії у 2008 році. Згідно з офіційними джерелами, «вещь-мешок» перебував на озброєнні ЗС РФ до 2015 року, але, як незабаром з’ясувалося, це було не що інше, як окозамилювання (інший російський термін – «очковтирательство») і чергове потьомкінське село. Мішок для речей і сьогодні в найкращому випадку отримують мобілізовані. А якщо ні, то йдуть на фронт зі звичайним пластиковим пакетом. Як завжди, у Кремлі люблять говорити – «нет аналогов в мире», тобто немає світових еквівалентів.

Другим характерним елементом спорядження російського солдата є т. зв. кирзові чоботи.

Зимова війна і премія Сталіна

Кирза – вид штучної шкіри на основі багатошарового текстильного полотна, модифікованого мембраноподібними речовинами, поверхня якого імітує свинячу шкіру. В основному використовується у виробництві військових черевиків, де є дешевою й ефективною заміною натуральної шкіри. За поширеною легендою, назва є абревіатурою від «Кіровуський завод», тобто «фабрика ім. Кірова». Але насправді фабрика називалася «Искож» (скорочення від «искуственная кожа» – «штучна шкіра»), і легенда є просто прикладом народної етимології.

У 1939 році, незадовго до того, як СРСР вторгся в Польщу, Олександр Хомутов, головний інженер московської фабрики синтетичної шкіри «Кожимит», і його колега, інженер Іван Плотніков, розробили новий матеріал під назвою «кирза-ск». Масове виробництво цього нового матеріалу почалося саме під час Зимової війни – агресії Радянського Союзу проти Фінляндії. Матеріал виявився абсолютно непридатним для зимових умов, і виробництво спочатку було зупинено. Однак восени і взимку 1941 року масове виробництво відновилося, щоб задовольнити попит на військові чоботи під час вторгнення Німеччини в СРСР. За свій винахід Хомутов, Плотніков і ще сім фахівців 10 квітня 1942 року були удостоєні Сталінської премії ІІ ступеня. Основна технологія виробництва кирзи відтоді не сильно змінилася. Черевики з халявами з кирзи (і онучі, що входять до комплекту) залишалися на озброєнні Червоної армії до кінця її існування, а потім і Збройних Сил Російської Федерації. Офіційно вони не використовувалися вже майже десяток років, але реальність – як видно з оприлюднених резервістами світлин – зовсім інша.

Цікаво, що й за царських часів, коли Російська імперія намагалася долучитися до світових лідерів, і пізніше, за радянських часів, коли СРСР взяв пріоритет в естафеті світового комунізму, Кремль практично не міг екіпірувати своїх солдатів, які були опорою режиму, гідно та сучасно. За умов миру ще можна було створити ілюзію добре оснащеної армії, тоді як під час мобілізації та війни ця ілюзія завжди лопалася, як мильна бульбашка. За царів великі візії визволення всіх слов’ян та їх об’єднання під скіпетром Романових зіткнулися з надзвичайно кепським обмундируванням та застарілою зброєю російських солдатів, які мали «визволити» цих європейських слов’ян. За свідченнями численних свідків, Червона армія, яка несла світову революцію в Європу, була оснащена й озброєна не набагато краще (а часом і гірше) за банди анархістів. А в період розквіту СРСР гасла про підкорення космосу і допомогу братнім народам Центральної Європи розбивалися об солдатські онучі та кирзові чоботи, а також об повсюдне розкрадання офіцерами-інтендантами всього, що можна (ще один російський фразеологізм описує це як «все, что плохо лежит» – все, що погано лежить).

У цьому плані нічого не змінилося і в путінській Росії. Гучні гасла про сучасні технології залишилися нічим іншим, як ще однією обманкою, спритною візуалізацією, а «нет аналогов в мире» вкотре в історії зводиться до «вещь-мешка» моделі 1869 року.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут

Оригінальна назва статті: Biedamobilizacja w Rosji