Ще не крапка

Вчора прочитав статтю шановного Валерія Пекара «Крапка у мовному питанні» і подумав, що це могла би бути якраз не крапка, а достатньо гарний початок цивілізованої дискусії. Саме дискусії, коли відкриті вуха, а не суперечки, коли відкриті тільки роти.

З багатьма змістовними тезами, висловленими паном Валерієм, я цілком згоден, і велике здивування та заувагу викликає хіба те, що Валерій вперто бачить винних у мовному конфлікті виключно з українського боку. Але ж хіба не українська мова є дискримінованою сьогодні, а права її носіїв - порушеними? Хіба десь звернення і вимоги українців переходять межі того, що є цілком природнім чи більше того, гарантується Конституцією і законами України? Ситуація дуже схожа на те, як тобі стали у трамваї на мозоль, але ти ж і будеш винен, коли піднімеш голос. Це, як мінімум, нелогічно і невиправдано.

Що ж до вперто російськомовних громадян, Валерій Пекар більш поблажливий і щодо їх навернення до української мови закликає не поспішати: мовляв, нинішнє покоління російськомовних – перехідне, їх діти вже будуть іншими, україномовними та повністю інтегрованими у громадянську спільноту. Ця пропозиція виглядала би цілком слушно, але вона, на жаль, не дає відповіді на важливе питання: що робити нинішньому поколінню українців зі своїми російськомовними візаві, які ті ж пропозиції Пекаря (преференції українській книзі, кіно, медіа, україномовна влада, освіта, надання україномовного сервісу тощо) відкрито і навіть демонстративно не поділяють? Які всіляко пручаються і навіть переходять межі пристойного, коли до них звертаються із цілком законними питаннями – де ж українська, панове, у вашому бізнесі чи при вашій державній посаді?! Якщо пан Валерій пропонує почекати, поки це непоступливе російськомовне покоління банально вимре, бо його не перевчиш (перепрошую), то і ми, нинішнє покоління, теж встигнемо за цей час вимерти, так і не відчувши змін, а це якось не надихає. Думаю, тут таки є проблема.

Друге, на що звернув увагу, так це на пасаж Валерія про «ідіотів, які вірять, що Росія напала тому, що на Донбасі розмовляли російською». Ні, в цілому він має рацію, хоча і дорікає уявним опонентам у надто різкий спосіб. Зрозуміло, що причини російської агресії мають, насамперед, геополітичний характер і захист російськомовного населення – радше ширма, другорядне питання, яким прикриваються дійсні імперські інтереси Росії. Але чи слідує з цього, що дійсно немає жодного зв'язку між російською інтервенцією на Донбасі і тим фактом, що переважна більшість місцевого населення, вважаючи себе частиною руского міра, прогнозовано стала на шлях прямої зради та колабораціонізму? Думаю, що ні.

Недарма ж сам Путін, перебуваючи 24 червня 2014 року у Відні, з погордою казав журналістам: «Мы всегда будем защищать этнических русских на Украине и ту часть украинского народа, которая чувствует свою неразрывную не только этническую, но и культурную, языковую связь с Россией, чувствует себя частью широкого русского мира. Мы, конечно, будем не только внимательно следить, но и соответствующим образом реагировать».

Озвучена Путіним позиція – це типова спроба публічної легітимізації власних агресивних дій через так званий «захист інтересів співвітчизників/братніх народів». З цими гаслами російські вояки у 1878 році вели наступ на турків у Болгарії, а у 1939-му, вже під червоними знаменами, «брали під захист» Західні Україну і Білорусь. Звичайно, подібне прикриття не краще за дірявий фіговий листок, але Путіна у 2014 році це аж ніяк не присоромило – йому потрібно було хоч чимось прикритися, і він це зробив. Саме тому Кремль усіма доступними інформаційними каналами «розганяє» тезу про свою роль захисника гноблених «етнічних росіян» і – увага! – «тих, хто відчуває себе частиною широкого руского міра». До останньої категорії цілком потрапляють і російськомовні етнічні українці, що дає Путіну неабиякий простір як для прихованої пропаганди, так і для прямих інформаційних атак.

У цьому місці опоненти мають обурено спитати мене: «І що тепер, російськомовним язики рубати, чи заборонити говорити російською в Україні, чи що ви ще пропонуєте?». Ні, звичайно, російськомовні язики треба залишити на відведеному природою місці, а звернутися я хочу до тих вперто російськомовних співгромадян, які, проте, вважають себе патріотами України, і спитати: «Ви дійсно не розумієте, що своїм неадекватним ставленням до української мови ллєте воду на пропагандистський млин Путіна?»

Кожен скандал, пов'язаний з лютим спротивом російськомовних, коли тільки йдеться про українську мову, це прямий сигнал Путіну – ага, є таки в Україні рускій мір, бореться він з клятими бендерами! А далі необов'язково навіть танки вводити. Можемо пофантазувати: наприклад, пару днів тому на Київському вокзалі в Москві не встигли заспівали «Розпрягайте, хлопці, коней», а деякі наші російськомовні ліберали вже пустили сльозу, ну а як ще разів десять заспівають, то хто знає – може, і пробачати потрохи росіян почнуть, стомлені виснажливою боротьбою з місцевою «вишиватою»? Тільки от більша частина українців, думаю, ніколи вже не захоче ні пробачати, ні єднатися з рускім міром.

Тому варто вам, шановні принципиально-не-разговаривающие-на-украинском співвітчизники, визначитися: чи ви далі граєте на розкол країни, чи ви разом з українцями стаєте під українські знамена. Той же Валерій Пекар мудро сказав (хоча й «цілився» в інший бік): ніколи дискримінація людей за мовною ознакою не призводила ні до чого, окрім громадянської війни і розпаду держави. Тому давайте припинимо мовну дискримінацію українців і спільно робитимемо те, що належить цивілізованим людям, яким Богом судилося жити в одній хаті.

Оригінал