Чи є спроба затримання Романа Насірова початком самоочищення влади?

Костянтин Редченко
професор Львівського торговельно-економічного університету

В палаці на мішках із злата й срібла сидів в парчу одягнений Кощей.

Там темні янголи у сутінках літали, і грішники волали із печей.

(Тереза Славович)

У цьому інфаркт-шоу зі спробою вручення підозри голові фіскальної служби Роману Насірову прекрасне все – і нікчемність головного героя, який традиційно побіг ховатися за спинами людей у білих халатах, і продажність лікарів, які з першого погляду діагностували у пацієнта «ось тааакий рубець на серці», а наступного дня вже його не знайшли, і дитяча безпорадність детективів НАБУ в елітних шкарпетках, яких намертво заблокував на вході один непоступливий літній вахтер.

Зловтішна реакція суспільства на це шоу була цілком передбачуваною. По-перше, владу, якій вірно служив чиновник-невдаха, у нас мало хто любить. По-друге, люди гостро відчувають брехню і акторських здібностей 38-річного головного фіскала явно не вистачило, щоб переконати їх у протилежному.

Цей епізод показовий, але далеко не єдиний, коли люди різними способами демонструють свою антипатію та недовіру до влади. Тут ми впевнено обганяємо навіть Росію, де владу теж недолюблюють, але президенту стабільно ставлять високі оцінки. У нас же навіть цього немає – за різними опитуваннями, президенту та уряду довіряють лише 10-12% українських громадян. То чи можна сподіватися на серйозні зміни в країні, чи можна розраховувати на успіх проголошених реформ, якщо головні (за посадою) «реформатори» не користуються народною довірою? Це, звичайно, риторичне питання.

Проблеми з державним управлінням не слід вважати суто нашими, національними, проблемами. 30 січня 2017 року експерти Світового банку опублікували доповідь, у якій з властивою цивілізованим людям делікатністю радять країнам, що розвиваються (тобто, таким, як наша), приділяти більше уваги розбудові ефективного державного управління та здійсненню структурних реформ. Без цього, вказують автори доповіді, подолання бідності та економічне зростання неможливі, і жодна допомога з боку міжнародних організацій тут не зарадить.

Дійсно, ми не можемо розраховувати, що хтось вирішить за нас наші проблеми. «Витягнути» економіку, поліпшити добробут людей можна лише послідовним вирішенням трьох головних завдань:

1. Проведення структурних реформ. Потрібен сприятливий інвестиційний клімат, потрібна лібералізація і максимальне спрощення адміністративних процедур у сфері підприємництва, малого бізнесу, руху капіталу. Потрібна інша, сервісна, а не каральна, фіскальна політика, потрібне радикальне податкове послаблення для високотехнологічних галузей та дрібного бізнесу. Потрібна інша дозвільна система, потрібне зняття необґрунтованих перепон як для бізнесу, так і для життєдіяльності пересічних громадян. Україна повинна стати цікавою і привабливою для інвестицій; привабливішою, ніж більшість інших країн.

2. Інтенсивне залучення капіталу. Потрібно подбати про те, щоб не лише зарубіжним інвесторам, але й українцям було вигідно витягти долари з панчіх (а сьогодні населення має на руках декілька десятків мільярдів доларів), вернути гроші з офшорів і збільшити прямі інвестиції в бізнес. Насамперед, стимулюватися повинні інвестиції в «економіку знань», і лише в другу чергу – у промислове виробництво чи видобувні галузі.

3. Кредитування та фінансова підтримка бізнесу. Формування інвесторами основного капіталу українських підприємств – це лише перший крок, а далі обов’язково потрібен доступний і дешевий кредит. Для цього, найперше, має бути суттєво зменшена інфляція та знижена облікова ставка НБУ, яка зараз складає 15%. Для порівняння: у США облікова ставка дорівнює 0,75%, у Єврозоні 0,0%, а у Японії, Швеції, Швейцарії навіть має від’ємні значення (-0,1%, -0,5%, -0,75% відповідно).

На жаль, вирішити ці завдання зможе лише та влада, яка матиме для цього достатню політичну волю. І, давайте відверто, це точно не нинішня влада.

Нинішня влада готова змінювати щось в країні виключно під тиском – зовнішнім чи внутрішнім, і виключно пропорційно силі цього тиску. «Притиснуть» трохи активісти на Сході чи в Києві – починають рухатися. А не притиснули би – ніхто і пальцем би не ворухнув.

Тому показове «ізнасірування» одного, двох чи навіть десятьох чиновників не варто сприймати як початок самоочищення влади чи визнання нею зроблених помилок. Це лише ритуальна жертва, якою влада намагається відвернути увагу небайдужих людей від того місця, де схована її «кощєєва смерть», тобто від тих «струмочків» (бюджетних, митних та ін.), з яких вона приноровилася безкарно живитися.

Відтак, неважливо, чи лежатиме Насіров (у лікарні), чи сидітиме (у в’язниці). Важливо, що реформи стоятимуть. Допоки ми не виберемо ту владу, яка заслуговуватиме на довіру.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук