«Шкода, що за Батьківщину можна померти один раз»

Цього тижня майже 300 бійців 80-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних Сил України повернулися на місце постійної дислокації до Львова. ZAXID.NET поспілкувався із кількома вояками, які з середини липня тримали оборону Луганського аеропорту.

Олег, солдат 80-ї аеромобільної бригади, радий що нарешті вирвався з місця, про яке говорить як про пекло. Каже, солдати почувались дуже непевно, не було надії ані на власні сили, ані на підтримку інших підрозділів.

Ми тримали позиції навколо аеропорту до кінця, поки в нас була можливість, поки були патрони. А потім у нас практично не залишилось техніки – все згоріло, розбомбили. Патронів у нас теж залишилось десь на дві години бою. І ми зрозуміли, що в нас є два виходи – відступати, або залишатись. Але залишатись хіба назавжди.

Відходити було важко. Нам не давали просто так піти, нас обстрілювала артилерія, міномети, гради. І при цьому ми намагались забрати поранених та загиблих товаришів.  Але й це нам не завжди вдавалось, бо навколо чужі танки, чужа піхота.  Насправді це чудо, що ми звідти вибрались.

Товаришам, які опиняються в подібних ситуаціях, я б радив рити глибокі окопи, і накривати товстим шаром ґрунту. А автомат там не потрібен, як не потрібна і піхота як така. Це війна не людей, це війна артилерії. А ми там просто сидимо і чекаємо, коли щось прилетить, коли щось зірветься. Бо що ти робитимеш з автоматом проти снаряду.

Наша артилерія нас підтримувала, але дуже неефективно. Навіть коли ми давали їм координати, вони стріляли з великим запізненням, ще й не туди. У них йшло дуже багато часу, щоб зробити вистріл.

Говорить солдат і про те, що командування не завжди підтримувало їх.

Коли йшла якась колона, ми доповідали командуванню, а вони відповідали лише: «Стежте». Коли ми говорили, що нас обстрілюють, є втрати, нам відповідали: «Стежте. Тримайтеся».

Від держави, насамперед, потрі6но, щоб нас не зраджували, щоб не продавали. А то ми не встигли приїхати на місце, а нас вже обстрілюють. Ми не встигли виїхати кудись, а сепаратисти та російські війська вже знають, що ми там будемо.

Зараз у мене пригнічений стан, і я не знаю, скільки часу в мене піде, щоб все це нормалізувалось, щоб я ввійшов у звичний ритм життя.

Офіцер-десантник Вадим Войтенко, який поїхав на схід ще 8 березня,  повернувся додому у більш оптимістичному настрої. Каже, що вижити йому допомогла віра рідних.

Я радий, що повернувся на рідну землю, на якій почуваєшся спокійно. Навіть коли вже їхали додому, то жартували з того, що пережили. Але вражень багато, навіть нема слів, щоб все оповісти.

Найважче було втрачати товаришів. Бо буває говориш із людиною, відходиш на 10 хвилин, приходиш, а його вже нема. Або товариші, з якими воювали ще під Слов’янськом. Часом після такого днями відходиш. От поки буду у відпустці, хочу поїхати на могили, попрощатись, бо декого дуже швидко вивезли, і ми не встигли цього зробити.

Сильно підтримували товариші і дзвінки додому. Рідні мені постійно говорили: «Все буде добре, ти повернешся». А ще дуже помагала віра в Бога, без цього там не витримаєш.

Доброволець Тарас Личко з 1 грудня був на Майдані, а в травні записався в лави добровольців. Каже, що готовий повернутись на фронт, бо не мислить себе вже окремо від роти.

Як колись хтось казав, шкода, що я можу вмерти за Батьківщину тільки один раз. А так страху не було, бо розумів, що хтось мусить боротися, і хтось мусить помирати. Тому я жив життям, йшов в бій. Про смерть не думаєш у такі дні. Якби думав про смерть, то загинув би певно. А так живеш нормальним життям і думаєш, як перехитрити ворога і як перемогти.

З 15 липня ми були в Луганську, а до того у Слов’янську. Також звільняли Лутугіно , Георгіївку, Круглик, деякі наші відділення були під Хрящуватим. А останні дні всім відомі. Може вони були не надто успішні для нашої армії, але ми були готові до боротьби. Тільки що тактично склалось так, що довелося відступати.

Умови в такій ситуації не головне. Єдине, що наша армія 20 років не мала нормальної військової підготовки, особливо солдатів. Бо дуже мало вони вміли, дуже мало бували на полігонах, мало тренували свої стрілецькі вміння, і це мало наслідки в бою. Особливо це було відчутно на початках. Пізніше хлопці вже стали професіоналами своєї справи.

Якщо наша рота буде повертатися, то я буду там, де наша рота. На жаль, із нами повернулись не всі. З роти (приблизно 72 людини, ред.) не повернулись приблизно 12-13 осіб, а ще десь 20-30 поранені. Не про всіх ще знаємо, можливо хтось ще в полоні і живий. Сподіваємось на це.

Капітан Роман Сегейда справжній бойовий побратим. Каже, готовий повернутися назад хоча б для того, щоб підбити кілька ворожих танків. Але головне, додає, щоб смерть товаришів була недаремною.

Там (на сході) не такі люди, як тут. У них в голові досі Радянський Союз, вони не прагнуть до кращого життя, а живуть одним днем. Я спілкувався з багатьма… Молодь на боці України, а от старші досі живуть і мислять, як в СРСР. Хоча різні вони там. Були й такі, що просто грали – сьогодні ми в місті і вони за нас, а завтра прийшли сепаратисти і вони вже за них. Хтось свідомо не хоче війни, хтось розповідає, що їх під дулом автомата гнали на референдум... А Росія тим часом розказує їм, що їхнє житло руйнує українська армія і вони в це вірять, хоча це не так.

Наша влада що може, те й робить. Але нам треба працювати разом, треба, щоб захід піднімав схід, щоб у них росла національна ідея. Бо в них такого нема. А без цього майбутнього у нас не буде.

Дуже приємно було відчувати підтримку наших людей. Навіть у вигляді харчів, форми. Були ж такі люди, волонтери, які йшли через застави сепаратистів, переодягались, міняли автомобілі, але приїжджали і допомагали нам. З них хтось пропав безвісти, когось поранило… Завдяки ним у нас було все. Траплялись, правда, дні, коли ми вже думали копати колодязь, бо бракувало води. Але потім приходила допомога з повітря, і все ставало на свої місця.

Найважче було думати, що вночі можуть прийти чеченці і вирізати наших. А бувало і таке, що робітники аеропорту наводили на нас бойовиків. Ми знали їх, де вони живуть, а вони знали повністю нашу позицію і здавали нас.

Аеропорту там вже нема. Через термінал проїхав російський танк, та й артобстріли були такі, що нічого встояти не могло. Тримали ми його скільки могли. І по великому рахунку втримали б, але треба було  трохи більше сил, техніки.