Сильне місто – поразка для ворога

Про військову стратегію. Коротко. Щоб перемагати, треба контролювати міста. І що більшІ та більшЕ, то краще. Не поле, дорогу чи ліс між містами. І навіть не приміські території. Місто.

Водночас міські бої найскладніші. Тому що труднощі для маневрів техніки. Тому що досконало не знаєш місцевості. Тому що цивільні, яких правдиві військові вважають за гідне не вбивати навмисне. (росія – огидний виняток!) Тому що може бути сильний і організований супротив місцевих. Цивільних. На додачу до військового супротивника.

Тобто сильне місто може успішно протистояти ворогу. І, як виявилось, в Україні таких міст багато. І причини такої міцності міст було закладено задовго до війни. На щастя.

Отже, мова передусім про супротив цивільних, яких, можемо констатувати, в Україні швидко зорганізували місцеві очільники. У лічені дні фактично в усіх українських містах було створено формування тероборони. Швидко. Не з примусу. Черги добровольців. Бажання захистити своє. Але також і довіра до керівництва держави та представників місцевого самоврядування.

Приклад, який варто згадати – у Києві людей швидко озброїли. Причини зрозумілі. Але з-поміж усього це також свідчення того, що влада довіряла своїм мешканцям. Не було страху, що люди націлять роздану зброю проти цієї ж влади. І тут згадайте будь-який мітинг у Москві чи Єкатеринбурзі. Там тільки за присутність на площі під час мітингу чи аркуш чистого паперу дубасять кийками і пакують в автозаки. Це про довіру – людей до влади і влади до людей. (Ну і трохи про демократію.)

А тепер про причини такої довіри. Звідки вона з’явилася ця довіра? Очевидно, підстави були сформовані ще до воєнних дій.

Може здатися, що ну до чого тут реформа децентралізації. Абсолютно до всього. Держава, грубо кажучи, відмовилася від авторитарного управління містами, а точніше, громадами. Відпустила їх у вільне плавання. Але при цьому не забула їм дати не просто рятувальне коло, а цілий човен і засоби для цілком пристойного плавання. Звісно, я не лише про більші повноваження, а й про фінансування, гроші.

А коли є авторитет і ще й матеріальне підґрунтя, місто й громада почуваються впевнено, мають бажання розвиватися і відчувають довіру до самої держави, яка це все зробила можливим. Як результат – ми отримали сильне місцеве самоврядування. Сильних місцевих лідерів.

Чернігів, Київ, Харків, Маріуполь, Мелітополь, Херсон, Миколаїв і Скадовськ. Смс-ки з погрозами і вимогами перейти на інший бік. Викрадення міських голів і заступників. Підкуп гуманітаркою. Безкінечні обстріли. А результат один – ще більший супротив українців, навіть мітинги мешканців під дулами росіян, але з українськими гаслами. Безапеляційна підтримка місцевої влади. (Пара щурів дрібних населених пунктів на Луганщині – це відсоток близький до нуля і абсолютно не показовий.)

І мова не лише про міста з активними бойовими діями. Тилові Львів, Ужгород, Луцьк та Чернівці. На заклик міських голів люди зреагували оперативно. Волонтерами стали швидко і всі.

Претензії завжди є і будуть. Про них ми обов’язково згадаємо в мирний час. Але факт залишається фактом, ми обрали у своєму місті, селі чи селищі ту владу, якій тут довіряємо.

Мешканцям закарпатського села може не подобатися очільник райцентру у Харківській області, а людям з села на Вінниччині – міський голова з Одеського району. Але вони довіряють своєму керівнику, якого обрали на демократичних виборах і за яким як за лідером вони пішли в тероборону. І точно не військовим з іншої країни вказувати, хто і як тут буде керувати на нашій землі.

Критичні ситуації завжди показують сильні та слабкі сторони. Власне напад агресора засвідчив: реформа децентралізації нам вдалася. Це було того варте.