Синдром Стендаля, алкогольний синдром тощо
IQ

Синдром Стендаля, алкогольний синдром тощо

На підході до «львівського синдрому»

Іван Лучук, 14 лютого18891

Синдромів є сила-силенна, всіх їх і не охопиш. Але деякі можна легенько заторкнути. Спершу треба таки визначитися із самим поняттям «синдром», із тим, що у нього вкладаємо і що з нього виймаємо.

Синдромом (від грецького syndromon – «збіг, скупчення») зазвичай називаємо стійку сукупність симптомів із загальним патогенезом, тобто механізмом виникнення та розвитку розмаїтих розладів. Це ще не хвороба, але вже і не просто комплекс симптомів. Хоча це все ж комплекс характерних для певного захворювання симптомів, по-ескулапськи буде сказано. Синдром може складати клінічну характеристику якоїсь хвороби (цілком чи частково), може бути проявом якоїсь патології. Як би то сказати: life is life (як полюбляють наспівувати на всі голоси), тобто «синдром і є синдром».

Термін «синдром» використовується і в медицині, і поза її межами, щоб описувати певні явища. Можна його використовувати і в публіцистиці, есеїстиці, навіть у моєму авторському підвиді літературознавчої науки – поезієзнавстві. Під синдромом підмислюємо (саме таке формулювання я віднедавна пропоную замість громіздкішого «маємо на увазі») сполучення ознак чогось, і не мусово захворювання. Якщо ж виводитимемо «синдром» від грецького syndromos (той, що разом біжить), як «паліндром» – від palindromos (той, що біжить назад), то побіжимо разом назад у майбутнє.

Щоб «навести чіткість», лапідарно сформулюю визначення задекларованого у минулому сюжеті «празького синдрому». Моя пропозиція така. Якщо саме у Празі було зафіксовано акт творення Ґолема з неживої матерії (роман Ґустава Майрінка «Ґолем») і перетворення його назад у неживу матерію, а також перетворення Ґреґора Замзи (новела Франца Кафки «Перетворення») в інший вид живої матерії, тож саме це місто заслуговує на увіковічнення у синдромному дискурсі. Тож «празький синдром» – це сполучення ознак творення та перетворення з неживої чи живої матерії у живу чи неживу матерію. Десь так.

Тепер про «синдром Стендаля», задекларований у заголовку сюжету. Це все ж розлад, психосоматичний (чи психопатологічний), коли певні фізіологічні зміни настають внаслідок впливу творів мистецтва на психіку людини. Ознаками цього синдрому є запаморочення, прискорене серцебиття («а серце / в реберце / гуп-калать!», – як писав Назар Гончар, – чи точніше: «а серце / в реберце / калать!», то сполучилося з іншим його обрубом: «а рима / дверима / гуп!»), ба й навіть втрата свідомості чи й галюцинації. Ці ознаки (всі на купу або окремі з них) вигулькують, коли на людину масовано впливає мистецтво своїми творами. Цей синдром Стендаля найчастіше заскакує поціновувачів прекрасного у різноманітних картинних галереях, музеях, на всіляких виставках – словом, там, де мистецьких витворів скупчено понад міру (хоча тої оптимальної міри ніхто й не визначав).

Але от ще у чім проява: до цього синдрому може призвести не мусово мистецтво, це може бути якийсь мальовничий натуральний пейзаж, може бути північне сяйво, якийсь миленький двоносий муфлон, або ж файнезна кобіта, від споглядання якої (то в чоловіків) щелепа відвисає, настовбурчується той-во-во, ну і раптом Стендаль лупить мішком по макітрі з-за рогу. Нарешті вже про того Стендаля, бо то ж від нього, властиво від псевдоніма Анрі-Марі Бейля, походить назва того синдрому. Стендаль необачно у своїй книжці «Неаполь і Флоренція: подорож із Мілана в Реджіо» описав свої відчуття під час відвідин церкви Святого Хреста у Флоренції в 1817 році. Словом, він докладно описав головні ознаки «синдрому Стендаля», прикрасивши цей опис властивою для нього красномовністю. Цей синдром описала щойно 1979 року італійська психіатриня Ґраціелла Маґеріні (Graziella Magherini), яка дослідила масу таких випадків серед «туристів дурних» у Флоренції, колисці, так би мовити, Відродження. Її землячки, тобто туристи-нефлорентійці застраховані від цього синдрому, бо їм ще у дитсадках прививають від нього імунітет. Американці та азіати також застраховані, бо або товстошкірі по-слонячому, або їхні зашкарублі душі не сприймають усіх тонкощів відродженського мистецтва. Найбільш схильними до цього синдрому є ті шанувальники Стендаля, які мають класичну або релігійну освіту, або просто є самотніми, бідачки. Але краще свої емоції зазвичай тримати у кишені, тим більше, коли відвідуєш Флоренцію.

Якщо вже згадали про один СС (Синдром Стендаля), то в алітераційному ключі варто згадати ще один СС (Стокгольмський Синдром).

Отже, «стокгольмський синдром» є чимось на кшталт того несвідомого захисного психологічного стану, який визначається прив’язаністю жертви до кривдника. Сам термін «стокгольмський синдром» вигадав і увів в обіг шведський психіатр і криміналіст Нільс Беєрут (Nils Bejerot). Матеріалом послужив резонансний злочин, вчинений 23 серпня 1973 року у Стокгольмі. Не будемо вдаватися в деталі (бо детальніша інформація, як і майже будь-яка інша, є у вільному доступі), скажемо лишень, що заручники у тій ситуації співчували своєму захоплювачу.

Одним із синдромів є делірій. Це вже про алкогольний синдром. Про делірій пісенька може бути безконечна. У деяких колах алкогольну залежність називали просто «синдромом». Пригадую, коли при якійсь відповідній оказії зайшла мова про відображення алкогольного досвіду в поезії, мій добрий приятель Тарас Федюк висловив думку, що спокійно й легко хтось (можливо, мав на увазі саме мене) міг би впорядкувати «Антологію української синдромної поезії». Якщо вже мова зайшла про поезію, то доречно буде тут згадати мій вірш «Священне похмілля»:

Пробуджуєшся в муках

– міс Америка рождає Ґарґантюа –

компот на підвіконні

як стало легко – Прометей розкутий

Мізинця порух на нозі – гімнастика ритмічна

і крілики гасають в голові – поволі, швидше

Горохом диким сором вплівся

в рідкий паркан вчорашнього, що пам’ятаєш,

у мильну бульбашку роздувся нагорі,

перетворився у твердого гарбуза

і впав донизу (з церков скидають дзвони,

щоб перелити на гармати)

Накручуєш пригаслий грамофон

і на престол

під звуки маршу (смак і запах)

сідаєш, лиш понюхавши готовий бутерброд.

Цього вірша я написав ще дев’ятнадцятилітнім студентом (27 листопада 1984 року), вже тоді я був «досвідченим бійцем», моя поетична інтуїція зуміла ословити головні ознаки алкогольного абстинентного синдрому, сплутавши його (в силу юнацької таки недосвідченості) зі звичайним похміллям (з яким його зазвичай плутають і досвідченіші бійці). Про якісь стадії алкоголізму (чи ступені/етапи його важкості) тут не йдеться, а йдеться про інтуїтивно відчуті ознаки вищеназваного синдрому.

Отож, спершу відчувається пітливість, – а як же міс Америка не буде пріти, народжуючи Ґарґантюа? – без цього ніяк. Потім сухість у роті, тобто по-простому «сушняк», – його легко гаситься будь-якою нейтральною рідиною, у нашому ж випадку у пригоді став компот, отой, що на підвіконні (значить, і прохолодний, бо то ж діялося у листопаді, себто вірш був написаний у листопаді). Гасіння сушняку приносить полегшу – закутий Прометей стає розкутим. При цій нагоді згадався старезний анекдот на цю тему. Заходить зранку хлопчина в якусь кнайпу й каже баристі (від – «бариста», хоча тут доречніше було б написати «баристці» – від «баристка», бо то в анекдоті дівчина): «Дівчинко, дайте мені, будь ласка, шклянку води, я з великого бодуна». А бариста у відповідь: «А у вас у Великому Бодуні – що, засуха?».

Далі – порушення координації рухів, при якому навіть порух мізинця на нозі за докладанням зусиль прирівнюється до аеробіки. Важкість у голові – то коли крілики гасають (евфемістично будь сказано) у голові з варіабельною швидкістю, але інваріантно.

Тривожний настрій, провали в пам’яті, наростаюче відчуття провини, апатія – все це в розгорнутій багатошаровій метафорі, де горох роздувається у мильну бульбашку, перетворюється на гарбуза тощо.

І нарешті – повна втрата апетиту, коли готовий бутерброд навіть із чорною ікрою не видавався б спокусливим, манким. Тож ідеш возсідати на престол, чи на трон (це теж евфемізми), без надії на позитивний результат, зрештою.

І як же ж то мені юному так вдалося відтворити (лише частково, зрозуміло, тобто звісно) ті синдроматичні абстинентні штучки? – сам собі дивуюся, себто дивуюся, що зміг це зробити ще тоді. От що значить поетична інтуїція… Таланту, як кажуть, не проп’єш.

Отак я поступово підходжу до «львівського синдрому», я вже на підступах до нього. Думаю над цим. Коли остаточно визначуся та сформулюю, то напишу про нього, не обов’язково в наступному сюжеті. А, мабуть, трохи пізніше.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Останні новини
Залиште відгук