Сорокалітній Поет Тарас Григорчук
«Якщо Тарас Григорчук не справжній поет, то хто ж тоді справжній поет?» – дещо риторично запитує Василь Герасим’юк. Звісно, завше можна знайти купу всіляких зустрічних аргументів, але ж нема ні краю ні міри. Кожен їх для себе встановлює сам.
Тарас каже, що кожен добре знає де схибив. Тарас рубає в чоло. Його поезія жорстка, впевнена і прониклива. Він знає що говорить, а тому говорить небагато. Дебютна книжка і, водночас, збірка вибраного «Янголи не дичина», яку Тарас видав у 37 не створила ажіотажу, але глибоко в’їлася там де треба. Далі вона росте. Далі Тарас пише нові вірші з гуцульським норовом і покутською рівновагою. Сьогодні йому 40. Вітаю, Тарасе! І всі Карпати Тебе вітають!
Р. S.
З нових текстів Тараса Григорчука:
З’ЯВИ
(чотири джурівські примари з ХХ століття)
Відповіді
Отець, любляче прозваний мирянами Дідушком,
правив святу літургію у Джурівській церкві
з 1925 по 1950-й.
Скромна греко-католицька парафія у вишневому цвіті
(у бджолиному світі?)
Коли прийшли ті, що стріляють в потилицю,
і на лютому морозі в’язали його
за руки, за ноги
до трьох необ’їжджених кобил,
бо не хотів перейти
під московську православну єпархію, -
Він мовчав,
не міг перейти…
Зняв шапку,
білу сорочку,
передав нагрудного хреста.
Його пульс тоді не прочитав би
жоден кардіолог…
І Він побачив
як на Веретищі віє сніг!
І сталося диво:
жодна з відібраних газдівських кобил не рушила
(ні від п’яного кацапського крику,
ні від батогів,
ні від пострілів біля вуха) –
стояли мов укопані…
Як засвідчують церковні письмена,
по всьому священника піддали катуванням,
а не вивідавши крамоли і не домігшись переходу, -
відправили етапом до таборів кенгіра*.
Чи знав Він тоді,
голий на снігу,
присилений до кобил на розтерзання,
звертаючись до Господа,
про такий кінець свого земного життя?..
І чи теперішні православні,
що відправляють своїх жінок
на заробітки до Італії
аби купити гонорову іномарку на 200-300 кінських сил,
щось знають про тих трьох кобил
і таємні відповіді, котрими Вседержитель
утверджував джурівського пароха Омеляна Дудика?..
* Кенгір – система концентраційних таборів, в яких радянська влада винищувала «інакомислячих»… Прославився найбільшим в історії повстанням в’язнів (причому цього разу проти сваволі згуртувалися і «політичні» і «кримінальники»).
Псевдо
Білого дня 27 вересня 1948 року,
акурат на храмове свято Джурова – Воздвиження Чесного Хреста,
біля сільської кооперації вчинено атентат –
застрелений у зсучене серце
майор Чєртов, головний енкаведист Заболотівського повіту,
котрий організовував вивезення наших селян
та катував їх у Станіславській тюрмі
( пані Дорош із сусідніх Іллінців
вже через півстоліття згадувала, як прийшла до тієї камениці
забирати тіла закатованих синів
і в підземеллі випадково побачила відро,
повне виколотих людських очей…
а в зекервавленому кептарі молодшого знайшла записку
«мамко, ми ждемо смерти, як діти хліба…»)
Звісно, за таке вони мали бути готові до замаху:
виставлена охорона, шпиги в цивільному…
одначе те, що сталося, було несподіванкою навіть для тих.
Відомо тільки, що
«зовсім юний русявий хлопчина у білій сорочці,
нічим не примітний,
двічі вистрелив з револьвера та встиг відійти рікою,
сліди якого загубилися десь у Потіцкому лісі…»
Сьогодні ми знаємо, що то був
сімнадцятирічний Штефко Федорук на псевдо «Сокіл»,
легенда Джурова і УПА, «герой останньої криївки».
… Щоразу втрачаючи і відшуковуючи у цьому світі себе,
ми завжди пильно придивляємось до тих,
хто обираючи собі псевдо для безсмертя,
обирає його й нам…
Прірва
Наприкінці вісімдесятих минулого віку
до джурівського шпиталю (де свого часу двічі перебував
на «примусовому» славетний поет Тарас Мельничук),
привезли сторонського столітнього діда:
не лікувати – вмирати…
… син (перспективний комсомольський работнік)
хотів зхекатися старого:
молода жона, гості з району, тиснява…
Отже, невідомий замшілий дід
щоднини димів під лікарняним піддашшям
коло зеленого живоплоту
і чекав свого часу,
впавши в задуму, наче замулена криничка в Росішному…
Майже ні з ким не розмовляв.
Як лютої зими, так і спекотного літа
сидів у свому латаному гуцульському кожусі,
на який часто крапали голуби…
Якось я запропонував йому перенести стільця,
аби, мовляв, голуби із піддашшя не…
- … не бійся, синку, голуби душу не обсирають…
До весни він віддав ту душу Богові,
вдихнувши останню затяжку самосаду,
здимів і сам, гепнувшись зі стільця
на присніжений моріжок лікарняного двору…
Коли я, наймолодший санітар,
затуляв йому очі та, ламаючи задубілі пальці старого,
переодягав у «те, що на смерть»
( бо труп ще дві доби чекав
у шпитальній стодолі під дрантивим коцом
заки його заберуть додому,
або тут таки, у чужому цвинтарі, поховають…) –
відчув барвисте молоде потрясіння,
вражінє, що супроводжуватиме мене все подальше життя:
як то воно зазирнути у чужу прірву!..
Риба
Вуйна Шлемиха
клеопатра джурівських зарінків
завжди курила свою дамську люльку
та ловила рибу на вудку
на плесах від Осіка до Скали…
З того часу, як я це зафіксував у пам’яті малого хлопця,
Рибниця тричі міняла русло,
і підуства ішла на нерест щонайменше 30 разів…
Та підуства завжди іде на нерест догори,
у витік ріки. Мародери життя, варвари, пожирачі риби
тоді б’ють її на плитких збродах
дзюбатими остами, гралями, сліплять ніччю
великими ліхтарями (мов лягаві слідчі у камерах)
і знову б’ють…
Але підуства на те не зважає,
щорік проривається до витоків,
заплативши свій податок на присутність
черевом, повним ікри…
Шлемиха ніколи не била підуству,
лиш, з вудкою в руках, незворушно вдивлялася у небеса плес…
Певно, бачила тоді у воді відображення
маленької дівчинки, що сидить у татка на колінах,
коли той пильнує плавець…
(вона не мала родини,
а її батько, затятий рибалка,
казали, втопився десь від Осіка до Скали…)
Схоже, стара Шлемиха із люлькою в дзьобі,
жеребна смутком,
мов підуства проривалася до нього…
Коли вуйна померла, ті мародери
зірвали у її самотній хаті на Млинищі підлогу
і знайшли скарб:
золотий годинник, дві стрілки якого
були змайстровані у формі маленьких рибок…
Ми використовуємо