Спокійно, тверезо і на віки

На неї можна було б і не звертати уваги, але вона кричала. Голосно. Буквально на весь вагон. Наш президент є най-най, наш президент і стовідсотковий українець, і Голодомор визнав, і репресованих, і за УПА...

...та й взагалі він гетьман наш і, як «матка боска», а всі ті інші - прем'єр і так далі - «то всьо жиди і комуністи».

Тут ще криза, вибори і взагалі літо, а вікна у вагоні не відчиняються. Спершу ніхто з пасажирів не втягнувся у галасливу полеміку, як би це сталося ще кілька років тому, і вагон не перетворився на мітинг перед дверима збанкрутілого заводу. Згодом один дуже немолодий вуйко спокійно так послав її в Київ, до її ж президента, бо тепер, бачите, «папіроси коштують три гривні, а колись то було 14 копійок». Чоловік в літах, чоловік спрацьований і також дещо бачив. Закид, що колись роботи було повно, а тапер немає зовсім, бабуня відбила контраргументом, що «совєти платили в колгоспі 20 рублів пенсії». Одне слово, діалог. Інший, молодший, заперечив їй, що гарант далеко не святий, як і вся наша провладна кліка, і з того, що обіцяв, не зробив нічого. Але того вона вже не сприйняла. Просто не захотіла відповідати. Пересіла від цього чоловіка і все. Ворог він.   

У неї «чесна, навіть дуже, біографія». Принаймні за її словами. Коли їй було сім років, вона носила партизанам їсти до лісу. Шість років просиділа у таборах, пройшла через тортури. Сім'ю вивезли у Сибір. Бачила, як померлих дорогою людей викидали з вагонів. Повернулася додому. Мізерна пенсія. Скромне життя. Була на Майдані.

Історія в наших краях типова. Цікавим було її продовження. Два лікарі, які сиділи поруч, звернули увагу на її травмовані руки. Виявляється, це робота теперішньої міліції: жінка боронила свою землю, що її мамі й бабці, ще комуна відписала за роботу в колгоспі. А земля, як відомо тепер, особливо в деяких місцях, мова йде про гори Карпати, стала золотою. Землю забрали. Запитання лікарів, чи вона до суду зверталися, бідолашна не зрозуміла. Суд? Ні, вона збирається звернутися до свого місцевого партійного вождя. Вона збирається знову брати прапори і йти на майдан. Вона збирається знову просити партійного бога і готова воювати, відстоювати, агітувати - вона не буде робити тільки одного, що роблять у таких випадках в цивілізованих країнах - звертатися до суду, шукати справедливості мирними, нереволюційними методами. «Хочете революції, - порадили їй лікарі, - то замість прапорів треба взяти автомат, прапорами в Києві нікого не здивуєш».

І вже давно треба перестати вірити словесним обіцянкам. Хто б там не прийшов до влади, він буде завжди зайнятий задоволенням власних апетитів і апетитів свого оточення.  Тож найкраще думати про себе, про власне здоров'я. А хоче політики - добре. Але спершу зверніть увагу на тих, хто ухвалює рішення поруч: у селі, в місті, у райцентрі, області. Бо ті місцеві депутати, які позбавили жінку землі, не прилетіли з космосу. Це місцева наволоч, яку вона сама свого часу й обрала.

Тішить, що народ щораз менше тягнеться до мітингової політики, щораз більше в ньому якогось спокою. Назвіть це байдужістю, інерцією, диким розчаруванням. Можливо, тепер тим, хто так хоче, щоб його обрали, доведеться, щось таки реально зробити, щоб достукатись до виборця, а не просто чергове шоу закатати з кольоровими наметами, листівками, гоп-концертами, мітингами - всім цим українським цирком.

Не тішить, що доля так жорстоко обійшлася з цими людьми. Живим символом цього може слугувати одна баба - Параска. Один череп - череп Гонгадзе. А Пукача можна спіймати лише раз... Всі інші - це просто люди, все інше - це просто наше щоденне життя.  

Доля цієї жінки є чомусь типова для всієї України. На Сході у славетному місті Запоріжжі, в одній з квартир, була гостина старих людей, колишніх комсомольців, учасників відбудови Дніпрогесу. Ніякої політики. Зібралися люди. День народження. Випили, співали, звичайно не Калину, а «наш паровоз», а так все було спокійно, поки хтось із молодших учасників - а там були і діти, і внуки господині - не зачепив теми політики, сталінських репресій, злочинів комуністичного режиму. Іменинниця твердо заявила, що вона за комуну, за Лєніна, хоча Голодомор і репресії бачила на власні очі й нічого, окрім цієї маленької квартири, комсомольська відданість їй не принесла. А коли почали говорити зле про теперішніх комуністів, їхнє моральне обличчя, то вона попросила взагалі припинити цю тему, або йти геть.

Та жінка з карпатського села, як і ця зі Запоріжжя, - це покоління «революціонерів». Для них їхні політичні лідери - це боги. Партайгеноссе вирішує всі питання, до нього йдуть із проханням про захист, у нього просять милостині. Все, логіка тут відпочиває. Є дилема - або ти беззастережно віриш, або ні. Довести їм, що це взагалі-то не демократія, а феодалізм - неможливо. Це все одно, що сказати, що вони марно прожили своє життя. Марно воювали, будували, боролись, бо тепер жирують зовсім інші.

Хоча парадокс української демократії полягає у тому, що обоє пенсіонерів, мають те, за що так важко боролись. У нас на Заході пам'ятників героям вже не бракує. Назви вулиць змінили. Мову українську ніхто не забороняє, тільки дехто сам її вчити не хоче. Церви тепер у кожному селі. Газети друкують будь-що. Кухонний «колгоспник» крутить українську музику. Кому мало - може докупити. Було б бажання. І книжка, і музика коштують не дорожче за пляшку горілки. Але вибір чомусь робиться на користь горіляки і «блатоти». На Сході те саме жебрацтво. Бронзово-бетонно-гіпсових Ленінів тьма. Газети російськомовні. Телебачення - то взагалі траур за українською культурою. Які проблеми, товариші комуністи? Ви «Владімірскій централ» не замовляли?

Так, трохи зле, точніше просто біда у плані економіки. Але ж ніхто з вас на Заході і на Сході ні про яке таке сите буржуазне життя з роботою, грошима, повними холодильниками і не заїкався. Всі революціонери боролися за свободу.

Тепер це покоління відходить, коли у нас є свобода і нас «гноблять свої». Напевно, час поміркувати, як не ламати, не горланити й не співати, а будувати - спокійно, тверезо і на віки - нову Україну.