Сто років самотності

Той, хто прийшов на це місце безліч століть тому, на місце, звідки мала б початися історія древнього Львова, був вбраний у тиснену шкіру й любив пити буре вино. Кожен з нас посеред костелів і доріг може побачити живого Лицаря. Наблизитися до нього.

Торкнутися його тіла, щоб не лишилося сумнівів у тому, що цей лицар - не тільки міф, а ще й плоть. Крім того - великий привид. І єдиний друг.

У Лицаря проникливий, пронизливий погляд темних очей, і свобода кольору хакі. Воля дуже сильна, бо на відстані кількох століть, на відстані мільярда кілометрів   відчуваєш її вітер. Він збиває тебе з думок, у твоєму двадцять першому столітті, збиває зі здогадів і сумнівів. Але ти відтоді геть не сумніваєшся, що той, хто зачав Львів, має владу над ним до сьогодні. Його минуле - це його майбутнє, без теперішнього.

Сучасного Львова - тобто, Львова сьогоднішнього дня - не існує й не існуватиме. Такі міста переходять у своє майбутнє за прихованими від людського ока часовими межами. Його не вирахувати, не побачити, не втратити. Руйнація його архітектури і храмів - це лиш хвилинні переходи в іншу площину. Для міста, яке може настільки магічно існувати у віках і крізь час, руйнування і втрати видимих об'єктів є невидимими дрібницями. Воно спонтанне, нестримне, і щоб хоч якось його приземлити, олюднити, зробити його ближчим до своєї природи, ми, люди, малюємо годинник над його Ратушею, наділяємо його поважними тональностями церковних дзвіниць - таким чином воно стає нам зрозумілішим. Але відчуваємо, що щосекунди наша вигадка ламається гострими ущелинами в пам'яті, ми судомно хапаємо повітря, бо це місто вибиває нас із нашого стабільно-сірого байдужого мертвого побуту. І за одну мить раптом розуміємо, що таке знуджене життя, яким живемо, - насправді смерть. І тоді ми починаємо ненавидіти це місто за те, що воно справжнє і...позачасове. Ми хочемо принизити його своїм побутом - від ущелин в старих дворах до затоптаних сліз в бруківку на площі Ринок. Ми не витримуємо його відкритості і нереальності, його не існування у нашій історії, вигадці, легенді, історії чи казці. Воно вислизає з нашої свідомості, душі, пам'яті, як холодна вода з-під пальців. Його містична незалежність студенить нашу кров. Львів - це кава. Церква. Сіра кам'яниця на Ринку, 15. Це малі і великі розмальовані леви. Дощ. Мокрий січень. Маленький бог, схований в архітектурі. Три крапки. Мільйони слів. Нам здається, що його серце б'ється в патріотичній історії чи в забрудненій, зневаженій архітектурі, чи може в музеях або в дорогах. Щось конкретне. Реальне, як в усіх людських містах.

Цьому місту конче потрібен бюджет. Каналізація. Охайні двірники. Пластикові вікна. Театри і музика. Дитячі  виставки.

Аж ніяк.

То все потрібно лиш нам, щоб відчувати свою важливість, присутність.  Ми бездарно вбиваємо в собі всі глибинні поштовхи малої душі, коли вона через лабіринти підсвідомості зізнається нам про фантасмагорійність цього міста. А головне - про його сакральність.

Наша обмежена воля щоразу дивує Лицаря, який це місто створив. Він щоразу не здатний збагнути, як у людей, що належать місту, - так мало свободи. На щастя, місто не належить їм. Бо в принципі не здатне  - належати. Воно лишень володіє.

Насправді ж ти живеш у міфі, і міфи живуть у тобі. Нічого більше. Нічого реального. Коли починаєш відчувати це місто таким, як воно могло би бути у твоїй історії, душа кришиться просто під ноги, на брудну бруківку. Абстрактність цього моменту застрягає спазмом у горлі. Тобі так зле, так само, як твоєму Львову. А повз тебе летять кольорові банери і реклами, гучні лозунги, політика, плачуть діти, цей карнавал щоденного життя збиває тебе і твій Львів з усіх довго шуканих складних тональностей. Чорно-біла палітра звуку падає під натиском мавпячих кольорів. Воно відділене від нас, і тому мало б лишатися байдужим, але насправді йому болить.

Не штучно-граціозні кав'ярні, не придумана вишуканість звуків і настроїв, не різьблена ніжність малих скульптур... А суворі, просякнуті звучною волею обриси міста, стриманість і тяглий спокій. Його досконалість - як проста чорна сукня. Жіноче обличчя без макіяжу. Свобода кольору хакі. І повітря, що пахне  любов'ю.

Такі левові міста стають останнім прихистком для збожеволілих душ, останнім чистим листком паперу, з якого загублені  починають своє нове життя. Львів, створений  тим, хто пив гранатове вино і носив любовно вироблену  шкіру темних кольорів, сам стає шкірою над відкритою душею, роздертим крилом  сірої чайки...

У якісь свої хвилини братом по крові й духу до Львова стає Гданськ. Але то лиш на одну ніч...

У справжньому Львові - сліпим січневим ранком - немає звичайних людей, із крові і плоті, немає запахів і криків, сміху, прокльонів, окремо розірваних молитв, книг і болю. Є лише душі. Тут, саме тут вони - цілісні, такі, якими творив їх Бог. Вони чужі самі собі, як людина своєму тілу, і близькі одне одному. Це  відчужене місто - насправді лише для них. Їхнє взаємне наближення, таке насторожене і злякане, таке гостре і впокорене - невтілений, тамований потяг. Сто років самотності закінчуються секундним дотиком до схудлого лиця...

Ми проживаємо життя, так і не дізнаючись, що всі свої довгі земні дні ми належали цьому дощовому і нічиєму місту. Воно керувало нашими снами, і тримало міцно за руки від першого дня, навіть тоді, коли ми їхали у безвість на двадцять років, ховаючись від себе і світу. Приречені на Львів.

Зовсім скоро настануть ті календарні дні, коли Львів буде найбільш відкритим, і справжнім. Його дні - не весна, і не осінь, а мокрий, обшарпаний січень. Особливо тоді, коли без снігу і морозу. Тоді ніщо не здатне приховати самотність і вразливість цього міста. Тоді воно оголене у своїй містичній душі, воно мовчки тремтить на вітрах, і голе, обдерте, обшарпане віття дерев стає виразним символом його тисячолітньої самотності.  Крапає холодна вода з австрійських балконів, запах чорної кави гусне у запахах болю, бігають чорні й смугасті коти старими провулками, самотність Львова починає відчуватися скрізь, на кожному кроці, вона дряпає душу, і тоді хочеться вмерти, щоб від однієї маленької смерті це місто хоч трохи отямилося...

 Саме в такий час до нього мала би прийти принаймні одна жива душа з цієї земної, повільної планети...

Фото з сайту www.lvivrem.org.ua