«Та ламай її нах**». Про сутички з поліцією під львівським цирком

Хоча я почуваюсь екстра-погано, треба написати трохи про цей довгий і важкий день: по-перше - щоб по свіжій пам'яті і свіжих враженнях; по-друге – тому що інтернет починає повнитись додумуваннями і перекручуваннями.

Близько 11-ї ранку ми з товаришами і товаришками з Екологічної Платформи прибули на місце проведення пікету, але на місці виявили дещо дивне. Кілька десятків поліцейських в касках, наручах, поножах, з закритими лицями, декілька автобусів, багато поліцейських машин. Дві машини навіть супроводжували нас, поки ми йшли по Городоцькій – повільно їхали поряд протягом кількох хвилин. Оскільки цей пікет, як і всі наші події, був зареєстрований, ми знали що на місці повинна бути певна кількість поліції. Але ж не така!

Близько 11:30 ми розвісили банери, розгорнули плакати і вилаштувались разом з людьми, які відгукнулись на наші заклики в соцмережах і прийшли щоб приєднатись до пікету. Ми з Мартою доповіли, поскандували, і приєднались до строю. Запропонували охочим теж доповісти, але, очевидно, «не судьба» – далі ситуація почала розвалюватись, котитись, і сходити з розуму.

Марта закричала, я оглянулась на крик, і побачила, що Родіона вже намагаються скрутити троє поліцейських. Чому – ніхто не відповідав, нас просто відштовхували, а Родіона потягнули за кут цирку, де повалили на асфальт і стали обшукувати. Поки ми відволіклись в один бік – розпочався дурдом з іншого.

Особи з символікою «Азову» і «Misanthropic Division» підпалили димову шашку і поперли на пікетувальників. Їх було близько 15-20 чоловік, і вони обертались неподалік цирку години з 11-ї, а зараз кидали сніжки, кричали, сміялись. Але замість вгамувати провокаторів – поліція стала «вгамовувати» нас. Нас затиснули зі всіх сторін, пікетувальників по одному висмикували з кільця, били, кидали на асфальт, тягнули по землі. Тому ми з товаришами (з логічних міркувань) схопились за руки і відмовлялись розокремлюватись. Але поліцейських було надзвичайно багато, тому по одному вони повалили майже всіх. В кільці залишилось тільки шестеро дівчат. Далі відбувся наступний діалог:

– Самі тьолки лишились.
– Яка я тобі тьолка, як ти з жінками говориш?
– А ви не жінки, ви шмари **ані.

Я була в шоці, повнісінькому. Треба було дочекатись прибуття поліцейських-жінок, які могли би нас обшукати, тому поліцейські коротали час, штовхаючи нас і намагаючись принизити словесно. Тоді нас теж стали роз’єднувати, ми відмовлялись (хто хоче, щоб його возили по асфальту три-чотири борова? Я не хочу). Двоє поліцейських вхопили мене за ліву руку, дівчата тим часом не відпускали праву, після кількох невдалих спроб відірвати мене від товаришок один з поліцейських сказав «Та ламай її нах**». Не знаю, чи було це «ламанням», чи ні, але після цих слів руку по всій довжині вхопило противним болем – таким, що аж перехотілось чинити супротив, тільки нехай рука вціліє. Дівчата мене відпустили, і я вилетіла з цієї мала-купи прямо в руки працівниці поліції, яка мене обшукала. Виявила косметичку, гроші, якісь чеки і квиточки. Здавалось би, йди додому, дівко. Але ні, мене залишили стояти, де стояла, відійти не дозволяли (коли зробила крок, крикнули «Стоять!»).

Хвилин за 40 нас відвели за ріг цирку. По одному чи по двоє приводили хлопців: руки зв'язані за спиною, в кількох на лицях були синці. Весь той час, поки нам просто не дозволяли відійти, їм не дозволяли навіть встати з холодного мокрого асфальту. Нас по двоє відвели в автобуси, повезли в відділок, всю дорогу що між собою, що при спробах звернутись до нас, поліцейські не називали нас інакше як «шмари», матюкали, грубо жартували. В відділку хлопців відвели на третій поверх, нас залишили в фойє. Запропонували дати свої дані, ми сказали, що даних не дамо, доки не скажуть, за що нас затримали.

– Вас не затримали, вас запросили. Записуйтесь, і будем проводити обшук.
– Обшук вже провели, в нас нічого не виявили.
– Хто провів обшук, назвіть по імені.

Те, що поліцейські були в балаклавах і без жодних розпізнавальних ознак, ні для кого аргументом не було. Якщо не знаєте імен – значить не обшукували, не били, не погрожували і загалом у відділок не привезли. Ніхто не хотів слухати, що нас затримали і привезли сюди ні за що, так само як того, що нас взагалі затримали – «вас сюди запросили». Коли одна з дівчат попросила показати їй, де туалет, їй в такій розкоші відмовили. «Хочеш в туалет – давай паспортні дані, інакше не пустимо».

Так ми провели ще півтори години, сидячи на підлозі. Крісел у фойє було багато, але всі вони були зайняті поліцейськими, які вправлялись в мистецтві вбогих жартів, намагались витягнути нас на розмови, обговорювали і сміялись. Пояснити, чому ми тут, ніхто не міг чи не хотів. Відпустили нас аж близько п'ятої – можливо, тому що так і не придумали жодної підстави для того, щоб тримати нас далі. Я навіть здивувалась, коли зрозуміла що можу їхати додому: це тягнулось безкінечно довго і було дуже важко. І це я ще без наручників була, і вроді не бив ніхто, і в мокрому снігу годину валятись ніхто не змушував.

Загалом, здається, я в порядку. Трохи боляче, трохи сумно. Але якщо рука, яку так старанно скрутив поліцейський, боліти перестане вже скоро, то сумно буде ще дуже довго. Не можна просто так переступити цей день, і піти далі – після всіх цих огидних слів, після того, як твої права порушували одне за одним, після того, як твоїх друзів копали берцями – лежачих, з закованими в наручники руками. Після того, як нарешті стає очевидно, що поліцейські не збираються тебе захищати, вони хочуть тільки знайти для тебе чимпринизливіше слівце, і вдарити чимсильніше.

Мені не по собі від думки, що вони ходять по вулиці.

Не слухайте дурних припущень і висмоктаних з пальця версій. В неділю у Львові рознесли мирний пікет, і з цього можна зробити неабиякі висновки.