Театр – це не газета, але ми б’ємо в одні дзвони, - Богдан Бенюк

- Один українець, коли бачить, що сусід заклав нову хату, одразу думає: дай-но я збудую собі хату – на метр ширшу. А інший має за щастя, коли у сусіда хата згорить. Я – з перших.

Богдан Бенюк, здається, знає все про все. Про театр, бо ж є знаним актором, до того ж Народним артистом, лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка. Про менеджмент, бо керує єдиною в Україні театральною компанією «Бенюк і Хостікоєв». Про політику, бо є активістом ВО «Свобода», а Президентом хоче бачити Віктора Ющенка. Про світ, бо гастролював ним. Зрештою, про життя, бо з коханою дружиною Уляною виховав трьох дітей.

- Пане Богдане, як живе театр в епоху кризи?

- Важко на це відповісти однозначно. Кожен театр кризові моменти переживає по-своєму. Це залежить і від того, хто керує театром, наскільки люди люблять цю професію, наскільки їй віддані. І, як не парадоксально це звучить, - як уміють заробляти кошти «збоку». Бо кожен здоровий театральний організм може це робити, навіть якщо він на дотації від держави. Я знаю багато театральних колективів в Україні, які завдяки мудрому керівництву тримаються на відповідному рівні. У будь-якій справі є одиниці, які тягнуть плуга, і називають їх різними словами - дурними чи блаженними.

Сьогоднішня економічна криза - це палка з двома кінцями. Один кінець - процес очищення і момент здорового виринання. Те, що ми прожили на Майдані, хтось вважає драмою, а хтось трагедією для України. Насправді це не так. Ми Майдан і післямайдання пережили і стали мудрішими у багатьох речах. Ми тепер починаємо розуміти, що ковалями власного щастя є ми, а не хтось. Що не потрібно чекати месії, бо він з'явиться невідь-коли. Ми самі, як на гончарному крузі, маємо створювати своє майбутнє.

- Як позначилася криза на відвідуванні театру?

- Ніяк. Театр живе далі і буде жити, бо має тисячорічну історію. Майже кожна вистава в театрі імені Івана Франка збирає аншлаг. А в театральній компанії «Бенюк і Хостікоєв» якби не було аншлагів, ми давно прогоріли б. Кожен квиток ми мусимо продати. Ще багато залежить від того, як люди роблять справу. Зараз виявляється, що артист повинен бути сам собі режисером, менеджером.

- Богдан Бенюк - це не лише компанія «Бенюк і Хостікоєв». Передусім, це театр Франка...

- Звичайно. Остання прем'єра, у якій я задіяний - «Одруження», яку поставив Кузьменко-Делінде до двохсотріччя М.Гоголя.

- А якою новиною від компанії «Бенюк і Хостікоєв» Ви можете поділитися?

- Найгірша новина, що ми в Україні не маємо послідовників. Я думав, що ми першопрохідці, за якими підуть... Але ніхто не створює таких компаній. А доброю новиною є те, що в керівництві нашої держави з'явилися люди, готові побудувати нове приміщення для нашої театральної компанії, щоб створити новий театр. Наразі ж ми думаємо про «Енеїду».

- Яку нішу має займати український театр у європейському контексті?

- Дивитися чи рівнятися на Європу, Азію чи Америку не потрібно. Треба заглянути у самих себе і знайти лад у своїй українській душі. Як тільки наша душа буде здорова і взаєморозуміння буде здорове, тоді й світ ставитиметься до нас по-іншому.

- Ви говорите про актуальність тематики вистав?

- Театр не може бути газетою, хоча ми з вами б'ємо в одні дзвони. Однак театр завжди звертатиметься до класичних речей і на цьому «вирулюватиме». А мавпувати життя - це не театру справа. Театр має працювати на дух, перспективу, що називається загальнолюдськими цінностями, які об'єднують людей. Пригадую, коли два роки тому ми були на гастролях у Марокко, я ближче пізнав берберійську культуру. Мавр Отелло, до речі, був берберійцем - даремно його роблять чорношкірим: шкіра у берберійців, виявляється, коричнева. Я помітив, що берберійська культура дуже схожа до української: у готелі серветки вишиті майже нашим узором, і шаровари в них такі ж, як у наших козаків. Та у нашій культурі є те, чого не має жодна культура світу. Скажімо, всі визнають, що наше Різдво найкраще. Зарубіжні гості, які бачать його вперше, висловлюючись молодіжним сленгом, «торчать». Тож не до Європи нам треба тягнутися, а навпаки.

- А щодо провінційного театру - це театр у провінції чи театр не в столиці?

- Так ставити запитання не можна. Бо провінційного театру у такому розумінні нема. Є просто театр не в Києві. Принаймні мистецький рівень тут ні до чого. Дуже гарний театр, наприклад, у Херсоні, у Рівному, гарна режисура в Одеському українському, у Львові - у заньківчан. Це те, що я бачив. На жаль, бачив я не все. Я й у Києві багато не бачив.

Тут про інше говорити треба: у кожному театрі, зокрема столичному, є вистави, які приносять йому славу, є репертуарні вистави, на які глядач ходить, і обов'язково є слабкі вистави. Це неминуче, і це нормально.

- Вас запрошують зніматися у кіно, на телебаченні?

- Запрошують, однак рівень телебачення зараз дуже низький, тож ліпше відсидітися «у засаді» і дочекатися миті, коли на телебаченні з'явиться той «рижий сер», який буде мати хорошу задумку і бачення, і буде працювати на той дух, який я сповідую. Такого, наразі, я на телебаченні не бачу. Я дуже прикрий чоловік у цьому плані. Є ще й така річ, що мене часто сприймають однобоко - як коміка. Мені ж здається, що я більше трагік. Ви бачили мого Езопа, Яго в «Отелло», Калитку в «Сто тисяч»? Вони зовсім далекі від комізму. Ось тому я й вхожу у конфлікт: не хочу, щоб мене використовували однобоко.

-   У Вас є улюблена вистава?

- Я мушу любити і люблю їх усі. Інакше глядач відчує, коли я граю «не улюблену». Люблю усіх персонажів, яких граю, бо вони - бенюківські персонажі. Навіть булгаковський Кіт Бегемот є бенюківським Котом Бегемотом.

- А омріяної ролі ще не зіграно?

- Я й не мріяв. Мені у житті щастило, бо знаходилися режисери, які приходили з матеріалом для мене, і були талановиті «рижі сери», які зуміли закохати мене у той матеріал. Так мені таланило, починаючи від Володимира Оглобліна, якому я у 25-річному віці потрапив у руки.

-  Бенюк-актор, Бенюк-менеджер, Бенюк-політик. Чи не забагато як для одного Бенюка?

- Ні, зовсім. Я ж іще очолюю Федерацію хворих на цукровий діабет...

- Ви жартуєте?

- Які можуть бути жарти!

- Та Вас мають за коміка...

- Який комік! Хіба, може, у коміка бути троє дітей?! Я цілком серйозно.

- Відомо, що Ви підпрацьовуєте тамадою на весіллях. Як часто і скільки це коштує?

- Не скажу. Скажу, що я дорогий тамада, і ця робота, яку я роблю, - це той заробіток, який тримає мене і мою сім'ю. Бо на театрі і кіно грошей не заробиш. Але це та робота, яку треба робити краще за інших. Потрібно вміти співати. І драматургію, клоунаду, риторику задіяти. Та й пити часом треба. А це все непросто.

- Ваш глядач, хто він?

- А Ви знаєте, я його не бачу. Світло на сцені засліплює, і ми, актори, не бачимо навіть першого ряду. Інша справа у моновиставі чи за читання поезії. Тут справді треба бачити глядачеві очі. А в театральній виставі цього просто бути не може.

- І Ви про глядача нічого не знаєте?

- Я його відчуваю. Я його чую, - його дихання, сміх, оплески. Я цим всім диригую. І коли нема очікуваної реакції, - значить, щось не так.

- Але ж на Ваші вистави інколи приходять перші особи...

- Приходять. Та ми їх все одно не бачимо. Лише пізніше, коли після вистави у залі вмикають світло, бачиш, хто був на виставі. Оті перші - як і всі інші... Кожен театр має свого глядача. Актор, напевно, теж. На своїх виставах, коли в залі вмикали світло, я бачив і Віктора Андрійовича, і Юлю Володимирівну...

Якось після вистави «Про людей і мишей» (а це було в період президентських виборів) на сцену з букетом квітів піднявся В.Ющенко. Став між Толиком Хостікоєвим і Наталею Сумською, я опинився позаду нього. Він подякував Хостікоєву, вручив букет Наталі і пішов зі сцени. А через якийсь час телефонує мені, каже: вибач, мовляв, я про тебе зовсім забув. Вікторе Андрійовичу, відповідаю, Ви уявляєте, що подумали в залі: Толя і Наталя ваші друзі, а я ж, виходить, за Януковича. Він повернувся з пляшкою, і ми ще півтори години спілкувалися. Справа не у віпах, орієнтуватися треба на тих глядачів, які тебе люблять незалежно від їхніх посад. Бо сьогодні один на гребені, а завтра - внизу.

- Як Ви думаєте, хто буде наступним українським президентом?

- Як це не парадоксально звучить, я хотів би, щоб ним був В.Ющенко. У нього багато недоліків, однак це найбільш проукраїнський президент серед можливих кандидатур.

- А Тягнибок до такої посади не дозрів?

- Тягнибок у президентському кріслі, а «Свобода» у Верховній Раді можуть з'явитися лише на піднесенні національної свідомості. Таке піднесення наразі лише починається. На цих виборах Олег Тягнибок свої відсотки візьме, та в другий тур навряд чи потрапить. На жаль. Бо пан Олег - нормальна, відповідальна людина.

- Ви не хотіли б дати майстер-клас з акторської майстерності комусь із сучасних політиків?

- Вони справді грають усі. Я бачив, як найзапекліші вороги (перед телекамерою) у кулуарах обнімаються, цілуються і кажуть: «а как я тєбє дал, с любов'ю». Та це нефаховий театр. І вчити їх високому мистецтву я не буду. Тай навряд чи вони на таке здатні.

- Якби можна було, що Ви хотіли б повернути у своєму житті?

- Хотів би, щоб мама була жива. Хотів би побачити батька (він помер, коли мені було півтора року, і я його не пам'ятаю). Але ж Ви знаєте: ніхто нічого ніколи не поверне. Тож дивімося вперед. І будуймо фундамент своєї хати на метр ширший, ніж у сусіда.