Телеольгінократія проти твіттерократії

Сучасна світова політика дедалі частіше намагається підкорити собі віртуальний простір, адже за його допомогою можна вести боротьбу не тільки за цілком реальні речі, а й за нематеріальні, котрі відіграють в нашому житті щораз вагомішу роль. І якщо раніше інструментами для досягнення такої мети слугували книги, телевізія тощо, то нові технології та комунікації дозволяють використовувати значно ширший арсенал методів і засобів. Виграшність використання таких засобів полягає в тому, що ворог може навіть не здогадуватися про те, що його обдурено.

Для нових методів потрібні й нові ідеології та системи, у межах яких все це могло б функціонувати. Однією з основних особливостей епохи постправди є точка зору, нібито в кожного своя правда. При цьому потрібно не забувати звинувачувати всіх інших у брехні. Як і водночас нагадувати про те, що кожна суб’єктивна версія не лише має право на життя, а й є для когось правдою.

Дослідники медій багато років тому охрестили режими, котрі намагаються керувати своїми народами за допомогою ТБ, «телекратією». Проте за цей час Кремль, який завше радо послуговувався телевізійною пропагандою для промивання мізків народові, вийшов за такі вутлі рамки.

Авторитарні режими, налякані впливом «соціалок» на протестні події «Арабської весни», Євромайдану, мітингів у Венесуелі, Гонконзі та інших регіонах, вирішили, що звіра соціальних мереж потрібно приборкати, а ще краще – приручити. Тож, аби перестрахуватися, Кремль взявся за роботу з новими медіями.

Так телекратія для внутрішнього споживача перетворилася на гібридного монстра, схрещеного з ботократією/тролекратією та хакерократією, аби впливати на політику інших країн, втручатися у вибори, упокорювати ненависних активістів і дезорієнтувати зовнішню аудиторію. Аби запліднити останні мізки хробачком сумнівів до власних урядів та політиків. До західних цінностей та свобод. При цьому залишатися в тіні, ніби нічого до того не має.

Телекратія – це режим, де все підпорядковано одному. Де місце для альтернативної точки зору лиш на маргінесах, у ролі цапа-відбувайла, котрого публічно цькують, як відбувається на більшости російських політичних телешоу. Ботократія – це ілюзія багатоголосся, насправді ж це какофонія, щоб зіпсувати мелодію правди.

Путін та його спін-доктори занурили світ в епоху постправди. Цим самим долучились до того, аби в США перемогу на президентських виборах міг здобути Дональд Трамп, який швидко освоїв основні постулати доби та як отримати із цього всього зиск. Він став ледь не ідеальним втіленням часу, бо так хвацько говорить щось, а тоді заперечує се, а потім заперечує заперечене й каже, що заплутався в запереченнях, що годі вже все це розплутати, розтлумачити чи якось йому заперечити.

Тому Кремль наче й радіє Трампові, але сам до кінця не розуміє, чи точно є чому радіти, бо так само заплутується у Трампових словах та поправках до них, мов у поворотах сюжету латиноамериканської мильної опери.

Справа, либонь, у тім, що ключем до цілковитого розуміння американського президента не володіє і він сам, що ставить його у виграшну ситуацію. І водночас у програшну, бо важко отримати союзників, якщо вони не відають, чи можна тобі довіряти і про що тобі взагалі йдеться. Тож він вганяє себе в постправдиву позицію, з якої, при вмінні добре крутитися, можна вибратись у дамки. А можна й так завертітися, що скрутити собі в’язи. І ніхто не відає, як воно все обернеться.

Завдяки такій незрозумілости, котру можна сприймати за загадковість, так легко і впевнено шириться Америкою байка про QAnon. Ця таємничість додає Трампові балів серед основних його прихильників, бо вірять у всесвітні змови та всюди шукають якихось підступів та недомовок. Бо не вірять нікому, окрім таких же прихильників конспірації та божевільних вигадок.

Трампівський метод комунікації зі світом і керування країною можна наректи «твіттерократією» за назвою соціальної мережі Твіттер, у якій американський президент не тільки шпетить супротивників та журналістів, а й звільняє працівників та робить гучні заяви, що впливають на долю цілого світу.

Твіттерократія – дуже цікава й особлива модель. Аби стати ближчим до її розуміння – слід мати уявлення, що таке Твіттер. Це сервіс мікроблогінгу, миттєвих коротких повідомлень, котрі вміщають до 280 символів. Тому це місце, де важлива блискавична реакція. Де важливо сказати щось емоційно та швидко, аби випередити інших. Аби хвиля стрічки рознесла це в долю секунди по всьому світові, ніби благу вістку. Марк Твен писав: «Поки правда взує одну ногу – брехня встигне обійти світ». Із цим згідні дослідники цієї соцмережі, котрі стверджують, що фейкова інформація шириться куди швидше. До того ж: «Користувачі, що поширюють хибні новини, мали суттєво менше фоловерів, слідкували за меншою кількістю людей і на Twitter були відверто пасивніші». Себто йдеться про кризу авторитетности, на хвилі якої Трамп і добрався до президентського посту. А де немає авторитетів – там ботоферми можуть правити бал, перепощуючи потрібну інформацію і створюючи необхідні хвилі атак та заплутування.

Стрічка Твіттеру постійно оновлюється, користувачі отримують багато леткої інформації, котра швидко забувається і втрачає актуальність. Не встигає здійнятися хвиля одного скандалу, як її вже гасять геш-теґи од іншого. Тому у Твіттері нерідко популярність здобувають ті, хто вміє сідлати ці хвилі та паразитувати на них, мов Росія на сибірських вуглеводнях. Та й чимала частина аудиторії Твіттеру доволі подібна на вітчизняний електорат, що має пам'ять, як у старих-добрих дискет. Із цього й користають нечесні політики, різні вискочки та ботоводи, котрим чудово відоме правило, що інформація запам’ятовується, а джерело її – забувається. Тому Трамп і вважає, що факти не мають значення, бо все це скоро забудеться, через те правдою можна знехтувати.

На відміну від російської телеботохакерократії (чи то телеольгінократії, відповідно до назви району першої дислокації т. зв. Фабрики тролів в Санкт-Петербурзі), твіттерократія не є державною моделлю. Можливо, Трампові хотілось би, аби вона стала такою, але принаймні поки що вона є лише його приватною методою.

Проблема для Трампа полягає в тому, що Ольгіно почувається у Твіттері як риба у воді. Дослідники та кіберполіція виявляють атаки, але зазвичай вже постфактум, що призводить до сповільненої на них реакції. Епізод уже відіграно. Атака досягнула своєї цілі. Неправдива інформація розповзлася інтернетом, мов сарана містами єгипетськими, і годі вже потім доносити спростування, бо вони не викликають такого шквалу емоцій. Та й чого варті слова однієї людини, хай навіть вона і є президентом найбільшої потуги світу, коли незрозуміло, що за тими словами стоїть. І як вони можуть протистояти потужній атакувальній машині ботоферм? Або таки можуть, бо Трампа важко прорахувати, тому може завдавати ударів туди, куди не чекають. Хай навіть у вигляді твіттів.

Інша справа, що Росії так і не вдалося розмити поняття правди, розмазати її до стану плями Роршаха, у якій кожен бачив би те, на що гаразд. Чи таки радше – в кого із чим негаразд. А тому досі є люди, котрі викривають ольгінські підступи, брехню Russia Today та куплених агентів впливу з інших країн. Завдяки розвінчуванню міфів, фактчекінґу та розслідуванням.

Правда, нерідко Кремль та його посіпаки самі себе викривають. І верзуть такі дурниці, що виникає відчуття, ніби вони своїми брехнями заплутали не тільки цивілізований світ, а й самих себе.

І поки людство спостерігає за цією боротьбою, в тіні уваги перебуває один з найважливіших гравців на цьому ринку – Китай, який спочатку відгородився від зовнішніх впливів на себе Великою Фаєрвольною Стіною, а внутрішню аудиторію починає тримати за шию довгою рукою системи соціального кредиту, перетворюючи ідеї «Чорного дзеркала» на м’яку та невинну вигадку. Що вже говорити про «чорні двері», лазівки для стеження за користувачами, котрі начебто змушені залишати для спецслужби у своїх продуктах китайські технічні гіганти.