То ще змова чи вже зрада?

Відразу признаюся, що не люблю такої занепадницької дихотомії. Але оскільки більшість українських медіа, та особливо їх гуру-проповідники, не поспішають виходити поза рамки поділу: Петро Порошенко – суцільна перемога, а Зеленський – тільки чорна зрада, то пропоную приглянутися ближче до кількох надзвичайно цікавих явищ останніх днів. Ідеться про зовнішню політику української держави та неймовірні спекуляції навколо неї.

Ніхто не заперечуватиме, що найбільш вправним коником президента Порошенка була зовнішня політика. Він з гідністю і впевнено представляв Україну на міжнародній арені, був вправним переговорником на зустрічах найвищого рівня. Правда, варто при цьому зауважити, що тоді на всіх перемовинах західний світ був на боці України. А це чималого важить. Разом із Заходом можна навіть Путіна подолати. Проте не подолали. Хоча зупинили.

Що ж стало на заваді? Українські аналітики називають різні причини. В хід ідуть від найфантастичніших (змовницьких) до геополітичних – фаталістичних. Як правило, серед пояснень переважала змовницька теорія. Про канцлерку Німеччини, наприклад, говорили, як про аґентку Москви через її східнонімецьке походження. А про Америку – як про країну, яка хоче панувати над всім світом, і тому ця війна не є російсько-українською, а війною США і Росії за сфери впливу. Не обходилося і без фаталістичних пояснень, згідно з якими Захід не вірить у потенціал України як держави, а тому от-от зрадить її і розділить з Росією на окремі зони контролю. І нібито від повного фіаско Україну рятував тільки дипломатичний геній Петра Порошенка.

План Портникова

Одним з найбільш притомних та мислячих аналітиків в Україні є, без сумніву, Віталій Портников. Він намагається безсторонньо аналізувати ситуацію, хоча ніколи і не приховував виразних симпатій до Порошенка. Так-от, із низки його відеоматеріалів та текстів вимальовується така картина. Після зміни найвищого керівництва в Україні змінилася і позиція Заходу щодо української держави. Недосвідчений Зеленський ніби робить слабкою Україну. Тому президент Франції Макрон «безсоромно» виступив за негайне повернення Росії до Парламентської асамблеї Ради Європи. Причому без огляду на позицію України. Анґела Меркель на зустрічі з президентом Зеленським недвозначно наголосила на важливості добудови «Північного потоку-2». Ніби за часів Порошенка це було інакше.

З усього цього Віталій Портников робить висновок, що західний світ неправильно відчитав результати президентських виборів в Україні, додумав собі, що перемогу здобула уявна «партія миру», а уявна «партія війни» програла. Тепер на Заході потирають руки в надії, що це нібито веде до «нормалізації» відносин з Росією. Тобто країни Заходу знайшли для себе лаз, як в обхід України помиритися з Росією і провадити далі вигідні бізнеси.

На думку Портникова, чинний президент України Зеленський має чітко і недвозначно заявити свою відданість попередньому курсу Петра Порошенка. Мовляв, в Україні немає партій миру і війни, а є тільки партія захисту Вітчизни. І така послідовна позиція не дасть підстав західним союзникам відмовитися від підтримки України, що вже нібито нависло над горизонтом.

Не менш цікавим є пояснення й евідентної зовнішньої політики США. Український аналітик вважає, що президенту Америки Дональду Трампу вкрай необхідні зовнішні перемоги, оскільки той вступив у виборчу кампанію за наступне президентство. І оскільки не все так гладко з Китаєм, Іраном, Ізраїлем та Венесуелою, то він захоче якоїсь перемоги у «спілці» з Путіним. Портников допускає, що така домовленість двох президентів може статися вже під час саміту в японській Осаці.

І далі на підставі цих припущень починаються чисті фантазії. Мовляв, Трамп і Путін домовляться про спільну деолігархізацію України та перетворення її на «буферну» зону між Росією і Заходом. На підтвердження свого припущення Портников наводить приклад останніх подій у Молдові. І про все це Зеленському нібито мають повідомити у Вашингтоні під час майбутнього офіційного візиту. Йому можуть запропонувати: припинення війни на Донбасі (просто перестануть стріляти), надання фінансової допомоги і порятунок від опікунів-олігархів, замінивши їх на опікунів з Білого дому, Кремля і Єврокомісії. Як наслідок, Україна остаточно втратить свою суб’єктність на користь Вашингтона і Москви. Настане мир, відбудеться фіксація бідності і поділ на зони зовнішнього впливу. Одне слово, Україна як суб’єкт перестане існувати.

Що не так?

У всіх таких прогнозах і концепціях є кілька важливих недоліків. Таким є, наприклад, упереджене ставлення до особи чинного президента і безпідставні звинувачення його в намірах «здати» Україну. Хочеться думати, що це рудименти виборчих баталій, а не тверді переконання аналітиків. Бо насправді: хто перемагатиме у виборчих перегонах тільки для того, щоб розвалити свою ж країну? Другою вадою подібного аналізу може бути надмірна симпатія, а отже некритичність, до екс-президента Порошенка. Хоча саме тут вартувало б особливо задуматися.

Справа в тому, що українці звикли часто перекладати провину за власні невдачі та провали на сторонні сили. Звідси походять звинувачення Заходу в надмірній нерішучості, зволіканні та компромісності. Звичайно, як гаранти міжнародного права та ревнителі західних цінностей ці країни мали б проявляти не тільки стурбованість агресією Росії проти суверенної України. Але й від України залежало дуже багато.

Останні п’ять років Україна мала чудові шанси вирватися з російської орбіти і почати рух до західного світу. Мала, але не скористалася. Річ у тому, що українці були надзвичайно вимогливими до своїх західних партнерів і надто поблажливими до самих себе. Про що йдеться? Ідеться про те, що українське суспільство пасивно спостерігало за мародерською поведінкою своєї еліти. Заплющувало очі на нечувані факти корупції, не зважало на імітацію, а по суті саботаж реформ. Не реагувало на «кадрову» політику Петра Порошенка, яка в підсумку привела до реваншу старої системи в країні. Згадаймо хоча б генпрокурорів часів Порошенка: Олег Махніцький, Віталій Ярема, Віктор Шокін, Юрій Луценко. Це вони розвалили усі справи проти кліки Януковича. Це вони збагатилися на продажі цих справ. Це на них лежить повна відповідальність за те, що Україна й надалі є корумпованою, неправовою та напівфеодальною країною.

Згадаймо також спротив Порошенківської парламентської більшості створенню ефективних антикорупційних органів в Україні. Згадаймо, яким глухим був її спротив створенню законодавчої бази для нових антикорупційних органів: САП, НАБУ, Антикорупційного суду. Як депутати від БПП та «Народного фронту» використовували кожну можливість, щоб вихолостити зміст цих законів. Як намагалися зробити ці органи ручними лакузами президента. Дійшло до того, що західний світ почав ставити надання фінансової допомоги у пряму залежність від чітких формулювань у нових законах. Вони думали, що про це не знали західні донори? Вони думали, що заженуть західних партнерів у пастку і ті змушені будуть і надалі фугувати мільярди доларів в Україну, а українська «еліта» їх спокійно розкрадатиме?

Найбільший злам у відносинах Україна-Захід стався тоді, коли західна сторона почала радикально зменшувати фінансову підтримку Україні. Захід втомився не від України, як про це кричала російська пропаганда. Захід втомився від безмежних апетитів корумпованої української державної еліти. Від керівництва, яке мало коли керувалося державним інтересом, а більше думало про різноманітні схеми для особистого незаконного збагачення.

Найсумнішою у цій історії є доля громадян України. Це на них ліг основний тягар захищати країну, підтримувати матеріально армію, виживати завдяки заробітчанству. Це вони оплачували непомірні тарифи, значну частину яких становила корупційна складова. І Захід, дійсно, втомився виділяти кошти у прірву. Зрозумів, що в Україні жодних змін не передбачається, і тому постановив виділяти цій державі рівно стільки, щоб вона не припинила існування. Про якесь покращення добробуту громадян за таких обставин говорити не доводиться.

І тепер Україні важливо виходити на міжнародні переговори не тільки в гарному дипломатичному смокінгу, з доброю англійською, але й демонструвати серйозність і безповоротність внутрішніх змін у країні. Як показала практика, паскудство в хаті якийсь час можна приховати за гарним фасадом. Проте недовго. Західний світ чекає від України нових, чесних та виразних меседжів. З Україною почнуть рахуватися тільки після того, як вона наведе лад у себе вдома.

Виклики і ризики

Якщо президентові Зеленському у Вашингтоні дійсно запропонують фінансову допомогу і мир на Донбасі, то їх треба приймати безоглядно. Якщо до процесу буде залучена країна-агресор, то треба визнати, що ніякого іншого виходу окрім дипломатичних переговорів поки що, на жаль, не існує. Бо Захід Росію не переміг, Путін не в камері в Гаазі і міжнародного трибуналу ще не скликали. Така реальність.

Формат переговорів треба однозначно міняти. Задіяними в процес мають бути ЄС, США, Україна і Росія. Сепаратистів з ОРДЛО і так представлятиме Росія. Вона намагатиметься реалізувати кілька сценаріїв: зробити повноправними учасниками переговорів так звані ДНР-ЛНР, чим хоче посилити свої позиції і внести сум’яття у переговори. Треба завжди пам’ятати, що так звані ДНР-ЛНР – не суб’єкти, а звичайні маріонетки Росії, і тому не допускати зміни їх статусу. І найскладнішим сценарієм може стати «повернення» ОРДЛО в Україну. Без права суду над сепаратистами, без міжнародного миротворчого контингенту, без західних військових на російсько-українському кордоні. Таке «повернення» означатиме кінець України.

Якщо ж США вдасться звільнити Україну від олігархату, і якщо навіть до цього процесу якимось боком примажеться Росія, в чому є величезні сумніви, то це буде першою найбільшою перемогою демократії на цих просторах. Зазначу, що участь Росії в такій конфігурації розглядається виключно технічно, як сторони, яка може заявити, чи надасть вона втікачеві притулок. Ні про який поділ територій, розподіл зон впливу мова взагалі не може йти. Бо західний світ не бажає посилення впливів Росії і не в його інтересі є зникнення України з карти світу.

У всіх цих зовнішніх конфігураціях для України найважливішими є внутрішні зміни: боротьба з корупцією, повернення реального правосуддя, формування справжньої правоохоронної системи. Тільки це змінить інвестиційний клімат в країні і поверне віру громадян у справедливу державу.

І на останок. Якщо комусь буде приємно прочитати, то можна сказати, що Зеленський має продовжити курс Порошенка в міжнародній політиці. Але цьому курсу має сусідити кардинально нова внутрішня політика.