Топ-3 завдань України у 2016 році

Традиційні «канікули», що тривають, як правило, перші півтора тижні нового року, підійшли до кінця. Попереду українців очікують напружені робочі дні, тижні й місяці. Однією з головних прикмет розпочатого 2016 року має стати результативна боротьба з корупцією. Про це президент України Петро Порошенко говорив, нагадаємо, у своєму новорічному зверненні до країни.

«Всі передумови для такої боротьби ми вже забезпечили. Відкрили принципово нові і політично незалежні антикорупційні органи. У них за конкурсом прийшли люди з новими цінностями. Прийшли, щоб працювати під пильним наглядом громадянського суспільства», – заявив глава держави.

Приборкання корупційного монстра багато вітчизняних та закордонних фахівців визнають завданням №1 для України. Я не збираюся з цим сперечатися. Зауважу лише, що, за моїми спостереженнями, для ефективної боротьби з цим злом явно недостатньо створити нові чиновницькі синекури і закони. Не менш важливо зрозуміти, що заважає українській нації виявити залізну волю для подолання корупційного валу у «верхах».

Спробую внести ясність. Судячи з відсутності гучних «посадок», нинішня центральна влада України, ймовірно, сподівається обійтися в боротьбі з корупцією «дрібною рибкою», а то й зовсім звести її до викорінення вимагання незаконної плати в установах управління, освіти та медицини. Теж потрібно, звісно, але для України час боротьби з низовою корупцією – ще попереду. Зараз, радять і навіть наполягають західні партнери країни, основні зусилля варто зосередити на сутичці з «липкими руками» людей, котрі обіймають відповідальні держпосади. І тут виникає проблема. Сама владна верхівка навряд чи добровільно відмовиться від розділу корупційного «пирога». Це щодня показує практика. Звісно, високі чини будуть запевняти, що мають намір боротися за чисті руки у своєму середовищі. Але ж ми люди терті і мусимо розуміти: між словом та ділом – дистанція величезного розміру. Для України все це особливо характерно через глибоке вкорінення у менталітеті тутешніх чиновників «традицій» кумівства.

Пригадуються численні публікації у ЗМІ та соцмережах, в яких українці жорстко критикували перших осіб держави, передусім президента Порошенка, за «кумівську» кадрову політику. Саме «пастки» непотизму, а не нестача антикорупційних законів та органів, були основною перепоною для ефективної боротьби з чиновницьким злодійством і хабарництвом.

Чи подолала країна цю напасть? Не думаю. Досить поглянути на Генеральну прокуратуру України. Її досі очолює одіозний ставленик Порошенка – Віктор Шокін. Зубодробильна критика з боку активної частини суспільства та іноземних спостерігачів, яка протягом багатьох місяців лунала на адресу цього чиновника, фактично обернулася пшиком. Високопоставлений законник, котрого прямо називали головним гальмом реформи ГПУ, не тільки залишається у своєму «не своєму» кріслі, але й збирається... судитися з іноземними експертами.

Здивуванню закордонних друзів України немає межі. «Я думав, у нього є серйозніші справи», – такими зневажливими словами експерт аналітичного центру Brookings Institution Стівен Пайфер, колишній посол США в Україні, днями відреагував на повідомлення ЗМІ про те, що ГПУ готує звернення до міжнародних судів з метою захисту ділової репутації Віктора Шокіна. Позов готують у відповідь на коментарі експертів, які вказували на неоднозначну роль генпрокурора у боротьбі з корупцією в Україні.

На думку Пайфера, така позиція ГПУ «точно не покращує імідж Шокіна». А відомий західний оглядач подій в Україні Макс Седдон з неприхованою іронією писав у Twitter: «Якби тільки ми мали стільки бажання судитися з корумпованими чиновниками».

Якщо генпрокурор стає об'єктом насмішок в очах західних експертів – це вже проблема не тільки владної верхівки, а всієї країни. На жаль, українське суспільство фактично розписалося у безсиллі перед обличчям апологетів непотизму. Від критики «кумівської» кадрової політики з боку значної частини вітчизняних політиків та активістів пан Порошенко недбало відмахнувся, і суспільство не змогло нічого протиставити такому нехтуванню громадською думкою.

Тим часом фаворитизм, надаваний родичам або друзям, незалежно від їхніх професійних умінь, в Україні здавна слугував живильним середовищем для чиновницької корупції. Без його придушення боротьба з казнокрадством завжди буде натикатися на невидимі стіни, збудовані членами головної «Сім'ї» та її дрібніших аналогів. Тому завданням №2 для України на поточний рік, я вважаю, є широке і гласне засудження «традицій» непотизму.

Звісно, зробити це буде не так просто. Адже всім відомі любителі кумівства, перебуваючи при владі, напевно будуть чинити опір і всіляко обіляти свої сумнівні дії за допомогою олігархічних ЗМІ, яких в країні більшість. У кожному разі основною умовою для досягнення успіху в боротьбі з непотизмом є згуртованість нації.

На превеликий жаль, у мене є стійке відчуття, що сьогодні українці як нація роз'єднані не менше, ніж за часів кримінальника Януковича. Гірше того. Нині до давніх чинників розколу України, які поки що нікуди не поділися і над яким ніхто серйозно не працює, додався такий: у країні на очах зростає прірва між владою та народом. І, що найсумніше, риється ця прірва не тільки руками вищих чиновників, а й українських патріотів, не причетних до влади.

Звісно, єдність влади й народу може здатися нездійсненною мрією. Але згадаймо приклади правління Леха Валенси у Польщі, Вацлава Гавела в Чехії або Далі Грібаускайте в Литві... На жаль, якщо судити з правління пана Порошенка, нічого навіть близько схожого Україні наразі не загрожує. Адже, згідно з результатами грудневого дослідження компанії Gallup International, на сьогодні дії президента України схвалюють лише 17% українців, тоді як після його обрання на посаду рейтинг довіри становив 47%.

«Низький рейтинг схвалення Порошенка багато в чому відображає розчарування українців у своєму керівництві, яке, на думку людей, виявилося у незмозі виконати вимоги народу, озвучені на акціях протесту два роки тому... Порошенко непопулярний у всіх регіонах України», – зробили висновок експерти Gallup International.

Чи треба говорити, що на тлі різкого відставання зростання зарплат, пенсій та допомог від зльоту комунальних тарифів і цін на продукти харчування довіра українців до Кабміну стала просто катастрофічною – лише 8% опитаних поставили йому позитивну «оцінку». Такі цифри свідчать про те, що влада в Україні дуже сильно відірвалася від народу і, судячи з усього, перестала відображати його корінні інтереси.

Корінь зла, однак, не тільки в тому, що влада живе своїм життям, а народ – своїм. При Януковичі ця прірва теж була велика, але тоді у неї був втягнутий доволі вузький прошарок українофобів, причому в основному на сході та південному сході країни. Населення решти територій загалом розуміло, що має справу з антинародною владою. Нині справи у цьому сенсі виглядають значно серйознішими.

Незважаючи на вкрай низьку довіру до чинної центральної влади з боку всього народу, її головні партійні структури – «Блок Петра Порошенка» і «Народний фронт» – спільними зусиллями зуміли отримати чималу кількість мандатів у місцевих представницьких органах, причому навіть у Західній Україні. У цьому розходженні криється чимала небезпека. Справа в тому, що до функціонування «партії влади» в регіонах залучено чимало учасників Помаранчевої революції і Революції гідності, а також колись самостійного «УДАРу». Багато хто з молодих і зрілих активістів бере участь у партійних іграх з меркантильних міркувань.

Наприклад, до минулого року на Львівщині існувала досить міцна обласна організація «УДАРу». Свого часу я доволі тісно спілкувався з її творцями і бачив, що молодих людей об'єднувала ідея «вирощування» політиків нового покоління, за якими не тягнеться шлейф сумнівного політичного минулого. Торік ця партія волею її творця Віталія Кличка неждано-негадано злилася з «БПП». І що робити активістам, котрі працювали в «УДАРі»? Вони звикли ходити в партійні офіси, брати участь у зборах та мітингах. Робота не виснажлива, ще й гроші якісь отримували... На минулих виборах колишні «ударівці» були змушені трудитися на благо блоку президента-олігарха, який безсоромно практикує «кумівську» кадрову політику.

Так створюється ілюзія, що центральна влада, якій довіряє вкрай низький відсоток громадян, має добру соціальну базу.

Так створюється ще одна лінія розколу української нації: між тими, хто критикує прихильників непотизму, і тими, хто фактично допомагає зберігати владу, просяклу кумівством і, як наслідок, добре замаскованою корупцією. Останніх у соцмережах, до речі, називають «порохоботами».

З урахуванням цього, завданням №3 для України на 2016 рік я б позначив подолання внутрішнього розколу хоча б по лінії «за кумівство – проти кумівства». Якщо два з трьох названих завдань будуть виконані хоча б, як то кажуть, у першому наближенні, то вирішення головного завдання – придушення розгулу сановних корупціонерів – стане справою техніки.