Тріумф і трагедія Мартина Кампіана

Усю потугу давнього громадянського суспільства у Львові демонструє історія Мартина Кампіана, бургомістра й олігарха початку XVII століття, порівняно з яким сучасні українські олігархи здаватимуться нікчемними фігурками. Фактичний володар міста, він виплачував міські борги з власної кишені, засновник банку для бідних, який видавав найбільш незаможним містянам безвідсоткові кредити, мужній рятівник міста в часі епідемій, цей один із найзаслуженіших громадян Львова за всю його історію був нещадно скинутий із трону «багатоголовим страховиськом» - громадянським суспільством.

Головні львівські хроністи: Бартоломей Зиморович, Томаш Юзефович, Іґнаци Ходиніцький і Денис Зубрицький лише поверхнево торкаються цієї надзвичайно цікавої фігури давнього Львова, проте історик Владислав Лозинський, прискіпливо дослідивши міські акти, малює чудову картину славної і трагічної долі цього деспотичного і водночас демократичного, зажерливого і водночас жертовного лихваря-романтика. Розумна, з величезними амбіціями і шляхетним громадянським почуттям, ця людина збуджувала захват і одночасно ненависть. Був час, коли весь Львів залежав від помаху руки Мартина Кампіана, коли співали гімни його громадянській цноті, і були також часи, коли він самотній, покинутий усіма, мужньо опирався навалі заздрощів та інтриг, штурмові усієї львівської громади, яка його обзивала лихварем, хижаком, блудним сином і тираном рідного міста…

У 1620-1623 роках Львів переживав надзвичайно важкі часи, на його долю випали війни, голод, епідемії й пожежі. У міських актах знаходимо урочисті меморіальні записи, у яких лапідарним стилем описані всі катастрофи, вияви Божого гніву у тій чорній чотирилітній епосі. У цей важкий період, коли Львів мав подвійні видатки і майже жодних прибутків, так вичерпалися усі можливі джерела надходжень і так намножилися міські борги, що банкрутство було неминуче, і щодня могло урватися все те, що ще тримало у ладу організм міста. Міський кредит вичерпався цілковито, приватні кредитори чимраз настирливіше вимагали сплати; інституціям, доброчинним фундаціям, спадковим маєткам, до капіталів яких вдавалося місто, загрожувала загибель. Про допомогу з державної скарбниці й мови не могло бути.

І ось у такій фатальній ситуації рятівником Львова виступає Мартин Кампіан. «З чистої любові до рідного міста», як висловилися королівські комісари, жертвує він містові на сплату найнагальніших боргів 20000 золотих позики за символічний відсоток. Це був чин насправді громадянський та шляхетний, і Кампіан продемонстрував ним докази вражаючої на ті часи жертовності.

А тимчасом ряд нещасть, які звалилися на місто, ще не вичерпався. 1623 року прийшли дві нові катастрофи, які викликали море сліз і людського горя: як свідчать міські хроніки, того року фактично весь Львів вигорів і вимер, коли від пошесті померло 10000 людей, а страшна пожежа знищила близько 4000 будинків. Місто знову опинилося у страхітливому становищі. На згарищах будинків, на величезному цвинтарі, на який перетворився Львів, годі було про щось думати, щось радити і якось діяти.

І знову Кампіан, єдиний патрицій, який залишився у Львові, коли інші повтікали, подає руку спустошеній і зубожілій громаді. Кампіан був єдиною людиною у Львові, яка спромоглася досягнути такого рівня громадянської відваги, аби позичити усе своє багатство знищеному місту, яке скочувалося до банкрутства. Він був і тією єдиною людиною, яка володіла таким розумом і такою адміністративною енергією, аби це багатство з прибутків міста знову собі повернути, хоча насправді повернув лише незначну його частину.

Він добре розумів, що якщо сам не стане до керма міської господарки, якщо своїм адміністративним хистом не поверне собі позиченого зі зростаючих прибутків міста, то за нього цього не зробить ніхто. Він встановив диктаторську владу над містом, енергійно взявся за занедбану справу стягнення податків, зокрема від горілчаного промислу, з небаченою досі суворістю вимагав відробітку від селян на міських фільварках, прибуток яких хотів значно збільшити, вдався до експлуатації лісів.

Кампіан «узяв на себе усі ризики, труднощі, ненависть і заздрощі», як він сам згодом висловлювався на свій захист, і якщо би навіть він був найчеснішою, найскрупульознішою людиною, не зміг би вберегтися від підозр і наклепів, і як сам зізнається на смертельному ложі, через «людські помилки, непорядність, душевну убогість» таки міг учинити певну шкоду містові і його громадянам. Додамо до цього, що мав він характер амбітний, рішучий, майже агресивний, своєю перевагою пригнічуючи усіх навколо, і тоді зрозуміємо, як багато заздрощів, гніву й ненависті нависло над його головою.

Криза вибухнула 1628 року, власне тоді, коли Кампіан досягнув піку своєї слави і впливу, коли впорядкував фінанси громади, навів лад у місті, і до давніх своїх заслуг додав іще одну нову і важливу – звільнив Львів від так званої «єзуїтської неволі»: сплатив орденові з прибутків міста, які ретельно контролював, увесь борг разом із великими відсотками.

Спочатку рух громади проти Кампіана був слабким, завуальованим. Усе б мало завершитися незначними протестами громади не прямо проти Кампіана, а проти міської влади загалом, бо ніхто не наважувався відкрито виступити проти такого можновладного райці. Але між товаришами Кампіана знайшовся чоловік, який набрався сміливості, аби прикласти пороховий гніт до вже готової вибухівки. Чоловіком цим був знаний львівський лікар і райця доктор Еразм Сикст, колега Кампіана і за професією, і за міським урядництвом.

Першим пострілом був протест Сикста, який містив дванадцять оскаржень проти Кампіана. Цей документ проголошував, що Кампіан ламає свою містянську присягу, кривдить місто з метою особистого зиску як, наприклад, у горілчаному промислі, запроваджує монополію, забирає собі міські ґрунти, пригноблює слабких і убогих, утримує приватні в’язниці, кидає до них невинних людей, ставить своїх людей на міських володіннях, грабує міські ліси для власного зиску, топче ногами міські привілеї і стан містянський, зі зневагою до райців послуговується трибунальськими судами. Радний уряд, лавничий уряд, Колегія Сорока Мужів, усі без винятку стани міста виступають тепер проти Кампіана, порушують процес у королівських судах і, не чекаючи вироку, викидають його з райців і спихають у натовп посполитих.

Мартин Кампіан не схилив голови перед цією бурею. Боронився мужньо, на протестації відповідав протестаціями, на позови – позовами. До задвірного королівського суду подав позов проти бургомістра Домініка Павла Гепнера і райців про позбавлення його статусу райці, місто позивав щодо виплати йому решти позичених сум, Сикста звинувачував у наклепах. Сам поїхав до Варшави, аби особисто боронити свою справу, і боронив її доволі успішно, бо в липні 1628 року повернувся до Львова з декретом короля Сигізмунда III, який брав в опіку особу і майно Кампіана, повертав йому гідність радника і суворо наказував райцям, аби ті негайно поновили його на попередніх посадах аж до закінчення розгляду справи.

Зберігся меморіал, написаний власноруч Кампіаном, і призначений для членів суду. У цьому документі, який починається зі слів: «В ім’я Твоє, Найсолодший Ісусе», пункт за пунктом відкидаються усі звинувачення Сикста. Робить це Кампіан, виявляючи власну амбіцію, у жорсткому стилі, з енергією, іронією та гіркотою. В усьому цьому документі відчувається неабиякий розум, однак гордий, завзятий і пихатий. У вступі Кампіан переконливо дає зрозуміти, що поблажливо, з власної ласки вдається до свого захисту, бо ні суд, ні його дійові особи не мають достатньої компетенції. Перейшовши до оскаржень, доволі розлого, опираючись на дати й цифри, доводить, якими необґрунтованими і несправедливим вони є.

Зрештою, взявши до уваги аргументи обох сторін, третейський суд оголосив вирок, і вирок цей, неначе грім серед ясного неба, таки засудив Кампіана. Еразм Сикст виголосив його іменем міста і своїм власним; щойно вирок почали зачитувати, Кампіан, не слухаючи його, полишив залу ратуші. Справа фактично залишилася в тому самому стані, як і перед вироком суддів, лишень обидві сторони з подвійною затятістю кинулися до подальшої боротьби, до процесу у задвірних королівських судах. Від імені лавників і Колегії Сорока Мужів Сикст видає формальний маніфест, ніби оголошуючи боротьбу не на життя, а на смерть Кампіанові, місто «вимучене і нужденне» кидає велике прокляття на свого блудного сина, який утікає «під могутній захист магнатів».

Кампіан оборонявся, як лев, проти цілого міста, але не дочекався заслуженої перемоги, невдовзі по королівській реабілітації захорував і несподівано помер «від укусу заздрості», як висловився хроніст Бартоломей Зиморович. Така доля спіткала одного з найвидатніших громадян Львова, людину історичного значення, на нагробку якого в Латинській катедрі кожний львів’янин може сьогодні прочитати: «За Кампіана Львів був найщасливіший».

У вищевикладеній історії бачимо відгомін лицарської аристократичної епохи: прозорість усіх дій урядників міста, змагальний судовий процес обох сторін, королівську опіку над своїми видатними громадянами, трагічну долю шляхетної і гонорової людини, непідробний локальний патріотизм усіх «станів і народів» і непідробну турботу кожного львів’янина не про свою кишеню, а про долю і процвітання «Львівської Республіки». А над усім цим – незаперечне домінування громадянського суспільства, яке деколи навіть дозволяло собі не підкорятися декретам короля.

Насправді «темне» (в лапках) Середньовіччя, було епохою панування людей у повному розумінні цього слова шляхетних, бо навіть вихідці з найнижчих верств у гроні міського патриціату ставали діячами патріотичними, чесними й непідкупними. Це і є те, що ми можемо окреслити як європейськість на противагу сучасній нашій азійщині, коли майже на усіх щаблях влади в Україні панують або колгоспні свинопаси, або містечкові шахраї, або відверті кримінальники, утім є надія, що все може таки змінитися на краще, не дарма ж гинуть на фронті українські герої.

Мартин Кампіан був таким самим очільником міста, як і будь-хто зі сучасних мерів. Але хто і проти кого зараз наважиться порушити судовий процес і кого зараз із міських очільників можна скинути з трону як Кампіана? Тодішнє громадянське суспільство позбавило його мерської посади, і що особливо було ганебно для Кампіана, його звання громадянина Львова за удавані чи, можливо, реальні провини, на які б зараз ніхто й уваги не звернув, бо масштаби розкрадання власності громади міст в сучасній Україні осягнути навіть найсміливішою уявою несила. А ви, панове львівські райці, кажете: «Кампіан – лихвар, хижак і тиран рідного міста».

P.S. Хто бажає отримати в подарунок останню книжку Ілька Лемка «Львівська минувшина» про найцікавіші епізоди з історії давнього Львова, надішліть будь ласка на месенджер Ilko Lemko у фейсбуці звіт про перерахунок 150 гривень (звісно, можна й більше) у будь-який фонд підтримки ЗСУ або на будь-який інший рахунок підтримки наших вояків. Книжку з дарчим підписом автор надішле вам Новою Поштою чи Укрпоштою або вручить особисто.