Трохи про безформність… (продовження)

Одне з пояснень домінування кітчу і безформності на землях слов’ян полягає в тому, що протягом століть шляхта жила тут в замках, для побудови яких користувалася послугами французьких чи італійських архітекторів та митців. Я цілком розумію старого «олігарха» Жолкєвського, котрий, стоячи, наприклад, десь на схилах флорентійських пагорбів, міг спостерігати чарівне ренесансне місто і, відповідно, осягав відчуття форми, яке розвинули італійські архітектори, що, своєю чергою, наслідували римлян. І сказав Жолкєвський: хочу таку красу біля Львова, на своїй богом даній «земельній ділянці»! Але оскільки тут, у Галичині, домінувало царство безформності, то він привіз собі італійських архітекторів чи майстрів, котрі збудували для тогочасного «окупанта-олігарха» (бодай так часом називають польських магнатів українські націоналісти) приватне «ідеальне місто» – місто-сад, місто-фортецю, місто Жовкву.

Селяни, на відміну від панів минулого, жили в своїх халабудках вперемішку з природою. Шляхтичі часто не відрізняли селян від природи, для них це були сутності одного порядку: що кінь, що селянин. Можливо, кінь навіть був ціннішим… Але вони їх любили, як люблять того ж коня, ніжно і зверхньо… Міста ж на цих теренах будували люди німецької, французької чи італійської культури. А якщо це були слов’яни, то вони просто повторювали європейські моделі (як це зробив Станіслав Жолкєвський). Тому міста ставали копіями.

А нині ці копії часто перебувають в жалюгідному стані. Як народ, який уміє лише копіювати, місцеві люди не відчували і не відчувають цих міст, не мають зеленого поняття, як ними управляти. І передусім – як їх утримувати. Звідси срач, бардак і царство безформності… Звідси відчуття, що Жовква належить не нам, східним слов’янам – а інопланетянам… Я вже мовчатиму про Львів…

Звідси у багатьох іноземців відчуття, що багато аборигенів користуються містом так, як їхні предки користувались усім іншим – лісом полем і лугом. Беручи те, що їм потрібно, і особливо не переймаючись наслідками цього користування: те, що взялося, відросте…. Чи бачена це річ – ремонтувати яр або реставрувати гору? На все Божа Воля… (Тут має з’явитися армія прихильників ОСББ і голосно сказати – самим треба бути хорошими!!! Або сказати щось на кшталт «іди і зроби!!!»)

З такого міркування виходить, що тутешня цивілізація цілком європейська – це периферія німецької, італійської чи французької цивілізацій. І як будь-яка периферія, цей світ шукає себе і не знаходить. Слов’ян (чи ба українців) немає, твердить один польський письменник. Тобто вони є, але єдине, що після них було і залишається, – це вічний балаган, простацька ментальність і мова. Місцеві люди – це викопні рештки. Це скансен. Культура, яка здохла і вже не відродиться. Бо програла конкуренцію. Ті з них, які пишаються собою, зазвичай любуються не своєю слов’янськістю, а німецькістю. Слов’ян не існує. А якщо існують, то від них залишився тільки срач… Або вишиванки, хочеться додати мені…

Тому все, що ви бачите навкруги, – це найсправжнісінька Європа! І для мене це визнання західного слов’янина робить чимраз зрозумілішим бажання львів’ян ходити на релігійні свята не лише на цвинтар – а й у міський скансен (який комуністи ніжно називали «гаєм Шевченка»), де можна, врешті, віднайти себе посеред аутентичних дерев’яних хатин та «пристосованої» до міста природи (хоч «себе» насправді немає)… Ці «викопні рештки» ходять у скансен любуватися своїм прекрасним профуканим минулим, бо в реальному житті їм ближчі і цінніші німецькі машини…

Задоволення від безформності

Нещодавно я їздив у рідне село Грицька Сковороди – Чорнухи, що у полтавському краї вареників і чарівного степу. Хотів побачити якою є форма місця, де народився наш головний творець смисло-форм, «кочовий мислитель» Сковорода. Сфотографувався біля вивіски із назвою села, яка гордо казала, що воно існує з 12-го чи ба 13-го століття. Кажуть, що тут спочатку жили «чорнухи» – кочові племена, які у випадку загрози ховалися у лісах та ярах. Згодом цю ж практику перейняли козаки, далі – їхні нащадки… Люди досі там живуть, але безформність степу невпинно окутує поселення, залишаються тільки рушники, пісні та кухня. Незабаром це майже тисячолітнє поселення буде захоплене степом і зникне… Не дивно, що іноземці часто почуваються незахищеними у цій безформності слов’янського світу, у цій незбагненності, яка асоціюється із тотальним розпадом, з дюркгаймівським самогубством… Це покинутий світ Blade Runner-а, який людство полишило занепадати, перемістившись на інші планети. Він лякає і заворожує одночасно…

І ми, залишки цього світу, усе ще чекаємо на свого Вашингтона, котрий врешті принесе нам відчуття форми. Якщо люди із Заходу відчувають у нашому світі дискомфорт – то значить вони впізнають себе. Як твердить польський письменник: Україна – це чистилище, куди потрапляють самогубці. Тут усе розбите й безнадійне. Люди не посміхаються. Всюди повно заборон, а на небі немає зірок.

Захід – це той нормальний світ, з якого походять самогубці. А тут їхнє чистилище. Все, як у відомому американському серіалі… Сюди приїжджають налякатися або налякати, полювати або бути впольованим. Це відстале задуп’я, з якого можна безкарно познущатись і щодо якого можна відчути вищість! Як каже той же західний слов’янин: подорож іноземців в Україну – це подорож углиб того, що вони ненавидять у власних країнах.

Дійсно, цей срач і безформність українського світу викликають подив і зацікавлення у впорядкованих і «оформлених» європейців. Вони приїжджають сюди подивитися, налякатися чи напитися, щоб забутися… Часом подорожі західняків на східні терени нагадують або сафарі, або споглядання тварин у зоопарку, або спілкування із якимсь екзотичним плем’ям варварів, яке нібито близьке, а одночасно страшно далеке. Відчуття зверхності породжує зловтіху, яка добре продається старим чи новим європейцям. Це ж світ уявної Руританії, сільська цивілізація, яка дивним чином перемістилася у міста німецької культури. Це ідилічні пастухи Аркадії, які зараз мешкають у будинках старої дорадянської буржуазії і не знають, як користуватися цими будинками. І нам радять: бережіть це «все», воно настільки цікаве та унікальне! І ми стараємось: проґавили Поморянський замок, але незабаром поставимо кілька монументів войовничим героям. Стереотип же треба підтверджувати, хіба ні?

Кожний другий фотографічний проект про «нас», який ви побачите «там», – він про «це». Усі ці люди із Заходу (та й ми самі) щось тут постійно фотографують. Наприклад, розбебехані чи застарілі радянські машини (о, дивись, як на Кубі!), забави дітлахів на руїнах давніх міських кам’яниць, беззубих, безлапих, безоких, безвухих і безхвостих псів… заіржавілі балони, пом’яті бочки з квасом, біля яких сидять жінки з виснаженими, покрученими і зашкарублими стопами… Зараз ще фотографують війну, знищені села, міста й людські долі… Потім вони показують ці фотографії на Заході і пояснюють, як ці щирі і цікаві, а головне екзотичні люди Сходу намагаються вижити у жахливій реальності слов’янської цивілізації. У цій terra incognita справжньої Європи.

Колонізовані чи колонізатори?

Ви вже, певно, втомились? Щось у всьому цьому не так, правда? Надто якось ці цитати виглядають колоніально чи по-орієнталістськи… Ми є не такі насправді! Наше мистецтво і міста сповнені краси! Люди пройняті життєвою мудрістю. Ми знаємо, як творити і підтримувати форму!

Про ось цю гру в чужі слова і стереотипність погляду колонізатора один мій колега каже, що в отих цитатах більше чути позиченого дискурсу, і в ньому весь конструктив – це помноження печалі. Воно хоч і слід буває попечалитись, але печалиться те, шо має форму серця. Безформність же – небезпечна стежка, ще й з капіталістичними перильцями. Безформності вже іронічно не поусміхаєшся, ібо це адська безодня…

Мені дуже симпатична ідея помноження печалі, можна навіть уявити флорентійця Брунелескі, який печалиться від того, що рідна йому Флоренція – це периферійне місто, яке він намагається перетворити на новий Рим. І він це робить! Печаль Брунелескі перетворюється на купол храму святої Марії, чудо людської думки і втілення високої культури. Але при цьому він «мімікрує» чи нібито копіює Рим, намагається прийняти його форму.

Цікаво, що усі прояви «нової архітектури» у Львові пов’язані з церквою (як от монастир оріоністів чи центр Шептицького), а не зі світським світом. Напевно вони вміють краще «печалитись» про майбутнє і сьогодення? Бодай краще за наших «правителів»…

Можливо дійсно немає жодної безформності у слов’ян, а радше ґвалт, насилля над формою? Навіть Львів, де вся ця кічуха напливає ярим каскадом – це набагато більше насильство над формою, ніж насильство безформності, в ґенезі якої стоїть невибагливість слов'янської матеріальної натури. Моделі насильства – завжди напоготові, під рукою, а кумулятивний ефект успішного їхнього застосування не дає навіть продихнути. Мати за взірець небезформність імперій, які ці моделі «цивілізували», не так вже й розумно (як би ті чужоземці не вилуплювали очі на нашу «екзотику»). Тоді за основу розумування треба взяти ідею, що форма є завжди, якщо є культура (німецька, французька чи італійська) і тоді безформність (переважно слов’янська) – це насилля над існуючою формою, це спротив ентропії, яка хоче подолати гармонію, яку нібито творить культура.

Але я не можу погодитись із колегою, хоча згоден, що у спорті, який має назву «насилля над формою», ми – чемпіони. Ми ще не навчилися творити та відчувати форми або ж, щойно навчившись, швидко забуваємо. Село Чорнухи не відчувало впливів європейців, тут більше боялися кочівників, і тому місцева культура більше базується на втечі, не на розрізненні, а на нівелюванні…

Я переконаний, що культура – це спротив хаосу, спроба подолати непевність і небезпечність буття, яке в стосунку до людини є жорстоким. Хаос не розрізняє темне і світле, добре і погане, величне і гівняне – це все робить культура, яка прагне запровадити розрізнення. Та й хто казав, що цей світ нам щось винен? Ми його засадничо колонізуємо і ґвалтуємо. Нам потрібні тварини для їжі, дерева – для життя. Вода та інші природні ресурси – це джерело безкінечних воєн та конфліктів. Але чи дійсно культура як розрізнення творить форму?

Намагаючись прояснити чому є так, як є, інший колега твердить, що рожеві чи салатові вставки в тіло старої кам'яниці існують не тому, що це об'єктивно неестетично, а тому, що той, хто розмалював свою ділянку стіни, тупо наплював на культурний контекст всього будинку. Він (чи вона), звичайно, має право на свої уявлення, що свіжа яскрава фарба – це круто. Але, коли одні культурні уявлення плюють на інші і вип'ячують себе на весь космос, то виникає той момент безформності, коли культура перестає бути культурою. Тому варто говорити про дуже тонке і навіть інтуїтивне розрізнення культури і її відсутності, яке слід здійснювати наново в кожній новій ситуації. Тож виходить, що засаднича функція культури – розрізняти (і виділятися) – для когось є ознакою смерті культури?

Інший мій колега стверджує, що ти тут просто дивишся явно зовнішнім поглядом, а тому бачиш Океан (безформності) на краю ойкумени. Океан же – це просто знак якоїсь межі, і цю межу встановили не ми. Тож навіщо переймати погляд з чужих меж? Будь-який степ чи дикий ліс має свої форми, невидимі зовнішньому оку, яке шукає чогось звичного. Далі він хоче пояснити нашу любов до безформності тим, що у нас просто практики і форми не встигають набрати форм, які б мали присмак смаку, бо форми вигладжуються десятиліттями і на тому ж Заході просто форми мають час на «пригладку», а в нас – ні. А це вже інше питання: не формності чи неформності, а адаптування і втряхування. Проте історичне існування виразного українського ренесансу чи навіть бароко, чудового класицизму і модернізму свідчить що формність на цих теренах таки історично втряхувалася, але далі з цим щось коїлось, кудись зникали носії форми… Де ви, творці форми? Я кличу вас! Відгукніться!

Звичайно поняття безформності та кітчу можна витягнути з вузьких художніх рамок і тоді там, дійсно, можна вбачати і такі штуки, як дикий і жадний визиск, як самолюбне ігнорування інших – це все теж «кітч», це все теж відсутність відчуття співмірності і спокійного бачення. Той кітч, який ми звикли бачити, який нам видається безформною жижею, для нас виглядає якимось симптом якоїсь суспільної хворі, здичавілості… але в тому ж кітчі можна знайти і симптоми боротьби зі здичавілістю, з неспокоєм… Тоді всі ці пластикові мадонни в нішах, троянди в руках пацанчиків, блузки зі стразами нам видаються якимись неповноцінними, недоестетичними, неорганічними – кітчем, «кічухою». Тоді як на це все можна (і варто) дивитися через зовсім іншу, нехудожню оптику, наприклад, оптику людського розуміння. Тому кітч – це, радше, поле боротьби, аніж хвороба. Питання лише: хто з ким бореться в цьому полі кітчу і царстві безформності? Чи це звичне бажання культури подолати ентропію (симптоми боротьби з неспокоєм), чи все ж таки це прагнення створити або прийняти нову форму?

Може таки проблема не в культурі, її наявності чи відсутності? Бо тоді треба припустити, що безформність направду свідчить лише про безкультурність. Але чи можемо ми думати, що людина може жити без культури? Взагалі без культури? Може просто ми не бачимо культуру, там де вона таки є. Дуже часто ми відмовляємо якійсь культурі у праві так називатися з якихось наших особистих причин: бо ми не знаємо цієї культури, ми не любимо її, ми хочемо створити собі вищий статус за допомогою її приниження тощо… Просто якось потрібно перестати все міряти гарними теоріями білих колонізаторів. Коли почнемо приглядатися до своєї культури не з точки зору зовнішніх зразків, а з перспективи її власних глибинних смислів? Хоча повернення до глибинних смислів «свого», рідної культури має небезпеку нативізму. Тоді нам треба буде сказати, що життя в степу не вимагає форм. Ми є продуктом природнього середовища та життя в ньому. Геть з формами! Безформність – це і є наша філософія! Ще сто років тому український поет гукав, що ознаки національного в мистецтві – це ознаки його примітивності. Цінне те, що загальнозначиме, й до сього стремить чоловічий дух. Те своє, «рідне» (що зробилося в наш час огидливим), що потрібне буде для самовизначення загальнолюдського, виявиться (не турбуйтесь!) само-собойне, хоча б ми нарочито свідомо гальмували сю стихію. Якщо вона буде потрібною й необхідною — дітися їй ніде, але не будемо й «підвпливатися», бо ми не підемо тоді далі популярного мистецтва. Національну добу в мистецтві (власне в тенденції до мистецтва) ми вже перебули й характер нашого темпераменту таки виявить себе в тій мірі, скільки се буде потрібним. Нам треба догнати сьогоднішній день. Ви вже помітили до чого я веду? Ну, гаразд.

Безформність і форми відсутності

Один святий чоловік колись сказав, а інший за ним написав, що ті, кого ми колись любили і втратили більше не перебувають там, де вони були, тепер вони, там де ми є. Усі дружно співаємо пісню «ТДМЄ» гурту «Антитіла»! Дехто каже, що форми відсутності – це форми, які залишаються після носіїв форми, коли вони вже відсутні, пішли, зникли. І кожний може прийняти цю форму відсутності. Ми звикли думати, що відсутність чи безформність – це зазвичай така собі «Ніденія» на краю світу, порожність, ніщо… Але от Франка з нами давно немає, але форми, які він залишив, не є порожніми. Навіть є дім Франка, в якому давно немає Франка, і все ж він залишається. Бо ті, кого ми любимо, залишаються там, де ми є!

Ми пам’ятаємо і згадуємо тих, кого немає, заповнюючи і пересвідчуючи їхні залишені і відсутні форми. Це як могила Христа, яку він залишив, і до якої йдуть християни, щоб спіймати, відчути чи пересвідчити відсутню форму Христа. Він залишив могилу і форми любови, состраждання, прощення чи справедливості, які ми завжди можемо прийняти – обжити і зробити живими. Флорентійці намагалися наповнити форми відсутності давнього Риму і, роблячи це, створили свої форми. Німецькі чи французькі, іспанські чи шведські творці форм наповнювали сенсом форми відсутності, які колись породили люди Ренесансу. Навколо нас міріади форм відсутності, створених мудрими творцями форм, і все, що нам треба зробити, – це прийняти їх і замешкати. Тим самим ми творимо нові форми, які зможуть бути обжитими іншими людьми. В такому сенсі наслідування – це не просто мімікрія, а акт заповнення форми відсутності. Це не просто естетичний акт – це акт мислення і прийняття.

Тому я вважаю, що наявність автохтонної культури не обов’язково веде до появи форми чи подолання безформності. Культивування культури (вибачте за тавтологію) ще не є запорукою подолання безформності. Формність з’являється від мислення, і лише мислення дозволяє створити нові чи прийняти інші форми відсутності. Тому я скажу словами, які мені не належать, але які я приймаю як форму відсутності: як парость виноградної лози, плекайте мислення, вірно і слухняно нехай воно щоразу служить вам, хоч і живе своїм живим життям!!! Форми з’являються там, де про них думають, а там, де про них не думають, – панує безформність!

Як казав один творець форм: не майте гніву до моїх порад і не лінуйтесь доглядать свій сад.

Примітки: У цьому есеї брутально вкрадено слова і тексти книги Зємовіта Щерека, «Прийде Мордор і нас з´їсть, або Таємна історія слов'ян» (видавництво Темпора, 2014) та думки Гомі Бгабги, Єжи Онуха, Володимира Єшкелєва, Володимира Чернявського, Михайля Семенка, Вітольда Гомбровіча, Бруно Шульца, Андрія Бондаренка, Євгена Гулевича, Івана Хризостома, Енді Валтона, Максима Рильського та багатьох інших розумних людей.

Помилки, плагіат і запозичення, неточності, перекручення, вдавання, імітація та адаптація повністю належать мені.