Це та війна, якою нас лякали сімдесят років

Це дуже й дуже дивно, але в переліку клінічних фобій я не знайшов фобії, тобто страху війни. Таку нібито доволі банальну і розповсюджену серед усього людства фобію психіатри вирішили ігнорувати, чи часом не через те, що самі її бояться навіть називати. Утім позаяк склалася така ситуація, то доведеться нам із вами вигадати термін для означення фобії війни, ну, наприклад – «ворофобія» (від англ. the war - війна).

Страх війни – це загалом надбання тоталітарних та авторитарних суспільств, фактично основа ідеології цих суспільств, хоча й і у вільному демократичному світі ворофобія (будемо тепер вживати цей термін) теж є доволі істотною складовою суспільної свідомості. В одній зі своїх останніх промов Сі Цзіньпін закликав своїх генералів «наважитися воювати», а китайському прем’єрові маоцзедунівських часів Чжоу Еньлаю належить сентенція: «У кожного покоління має бути своя війна».

Тоталітаризм завше шукає своїх запеклих реальних чи часто-густо вигаданих ворогів, які оточують зі всіх боків, і щосекунди тільки й мріють напасти, пограбувати і знищити все, що мають і чим пишаються тоталітарні народи, хай це будуть навіть дерев’яні туалети. Після Жовтневого заколоту 1917 року, особливо в 1930-х роках комуністи СРСР фактично щодня лякали свій народ неминучою війною з імперіалістами: «Если завтра война, если завтра в поход, будь сегодня к походу готов!»

І війна таки прийшла, але зовсім не з того боку, з якого її очікували. Поділивши між собою Східну Європу, Сталін і Гітлер уклали, як їм здавалося, непорушний союз тоталітарних монстрів, і під час українського Голодомору до Німеччини йшли вагони з мільйонами тонн зерна, а німецькі інженери будували в СРСР усілякі магнітки й дніпрогеси, але все ж Німеччина напала на свого найкращого друга, так само як і ті, хто будували в Україні всілякі сільмаші і 125-і заводи, напали на свій «адіннарот». Історії деякою мірою властиво повторюватися.

Але найпотужніша ворофобія набрала в СРСР шалених обертів по Другій світовій війні. Обзавівшись ядерною, а згодом і водневою зброєю, Радянський Союз і Сполучені Штати почали один одному погрожувати небаченими катаклізмами, утім ядерна істерія в совку була набагато потужніша. Добре пам’ятаю цю «мирну вакханалію» на кожному кроці у 1950-1960-х роках: «Мир, труд, май!» «За мир во всём мире!» «Миру – мир!» «СССР – оплот мира во всём мире!» «Хотят ли русские войны?» «Против беды, против войны станем за наших мальчишек» і т. д. і т. п. Була навіть жіноча зачіска, яка мала назву «венчик мира».

Але, вочевидь, простий совєцький піпл не дуже переймався цією загрозою, бо доволі популярною стала народна сатирична пародія на Павла Тичину: «Трактор в полі дир-дир-дир: ми за мир, ми за мир!» Не менш популярним став віршик чорного гумору про так звану нейтронну бомбу, яку вигадали прокляті імперіалісти, і яка, вбиваючи людей, нібито залишає недоторканними споруди: «Мальчик нейтронную бомбу нашел. В портфель положил и в школу пошел. Долго смеялись потом в ГОРОНО – Школа на месте а в ней никого!» Люди, сміючись, розповідали одне одному анекдот: «Вірменське радіо запитують: «Як діяти в разі ядерного нападу?» Вірменське радіо відповідає: «Загорнутися в біле простирадло і повільно повзти на цвинтар». «А чому повільно?» «Щоб не створювати паніки».

Мені, одинадцятирічному хлопчикові, особливо запам’ятався ворофобією 1962 рік, так звана Карибська криза, коли «мир у світі висів на волосинці». Все дихало передчуттям страшної світової війни, про це розповідали вчителі у школі, про це говорили на вулиці і вдома, про це кричали радянські радіо й телебачення, і не відставали від них «ворожі голоси»: Голос Америки, Бі-Бі-Сі, Радіо Свобода, які щовечора по декілька годин слухав мій батько. Радянські ядерні боєголовки на Кубі були націлені на Флориду, а американські на турецько-радянському кордоні на СРСР. Зрештою лідери обох супер-держав – Хрущов і Кеннеді за декілька годин до цілком імовірної ядерної війни владнали протиріччя, але ворофобія у світі тривала й надалі.

У В’єтнамській війні 1960-1970-х років американці втратили вбитими 58 тисяч своїх вояків, а перед тим у Корейській (1950-1953) – 150 тисяч. Вочевидь шалена інформаційна кампанія у світі і в самих США проти В’єтнамської війни не дала можливості американцям допомогти в’єтнамцям відстояти свободу на півдні своєї країни, а то зараз у світі був би ще один потужний «азійський тигр» з вільним суспільством, заможним життям і зі своїми власними SAMSUNG, HYUNDAI, DAEWOO, KIA MOTORS та ін., замість реального комуністичного жебрацтва.

Пацифістський рух проти В’єтнамської війни був насправді шалений. Совкова пропаганда крутила до блювоти нудотні (особливо для шанувальників західної рокової музики) так звані «антивоєнні пісні протесту» усіляких підкуплених Кремлем співаків, на кшталт Діна Ріда. І тому я був напрочуд здивований, коли 1971 року почув пісню провідного американського гард-рокового гурту Grand Funk Railroad «People Let’s Stop The War» (Люди, зупинімо війну) (на альбомі A Pluribus Funk). Нещодавно аналізуючи легендарні рокові альбоми початку 1970-х років, яким виповнилося пів століття, також був здивований тим, чого недогледів 50 років тому – доволі потужним антивоєнним пацифістським трендом, а насправді тодішньою ворофобією в роковій музиці, недобитий представник якої басист Пінк Флойд Роджер Вотерс нині виліз на світ Божий і проповідує примирення з Путіним. Його недолугі потуги домовлятися з навіженим диктатором, як і Ілона Маска, можемо це майже зі стовідсотковою імовірністю припустити, мають одну єдину причину – страх ядерної війни, тобто ядерну ворофобію і нічого більше.

1970-і роки принесли світові так званий детант, або як його ще називали - розрядка міжнародної напруженості. Між СРСР і США було укладено договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь, але агресивна роль Радянського Союзу в Афганській війні звела цей процес розрядки фактично нанівець. Розвал СРСР нарешті дав народам світу надію на тривалий мир між ядерними державами, але ця ілюзія існувала теж доволі недовго, і з агресією Росії проти України розпочалася вже не колишня холодна війна між тоталітаризмом і демократією, а справжня гаряча. 2014-го стартувала, а 2022-го набрала шалених обертів власне та війна між «агресивним імперіалізмом» і «миролюбним СРСР (тепер це читай РФ)», якою нас лякали попередні сімдесят років, однак тут сталася одна кардинальна історична зміна – Україна у цій війні опинилася по інший бік тектонічного геополітичного розламу, власне на боці «агресивного імперіалізму».

Саме напередодні повномасштабного російського вторгнення ми фактично стали частиною вільного світу. Бо наша одвічна доля містка між двома світами, наша гібридність, наша фрагментарність, наша буферність, наша «миролюбність», «нейтральність» і «позаблоковість», наше ні те, ні се, а збоку бантик – раптом стало минулим, яке не виправдало жодних найменших сподівань на щасливе майбутнє. Наше за «Декалогом українського націоналіста» Степана Ленкавського сидіння «на грані двох світів» закінчилося, ми стали частиною одного з цих двох світів, а ця грань тепер пролягає лінією фронту і білоруським кордоном.

Зараз ми вже невідворотно тут, у Європі, а наше азійське минуле залишилося там. Гнана російсько-українською війною Україна швидко побігла попереду паровоза світової історії, фактично наввипередки зі світовою історією. Це безумовно радісна подія, що ми стали частиною цивілізованого світу, стали нею з нашою недолугою владою, з нашими незавершеними і нерозпочатими реформами, з неподоланою корупцією навіть у часі війни, з усіма трухіними, дубінськими, бужанськими та іншою схожою мерзотою і сволотою. Ми, завдяки неймовірному героїзмові наших воїнів, волонтерів, фактично більшості нашого народу вистраждали стати такими собі неофітами вільного світу, незаперечною його частиною, не ставши поки що ані членами ЄС, ані членами НАТО.

Сталося так, що на нинішньому цивілізаційному тектонічному розламі наші національні цінності цілковито збіглися з цінностями загальнолюдськими. На нашу одвічну боротьбу з Московією за право бути вільними, за нашу мову, культуру, за наші звичаї гармонійно наклалася інша система координат. Зараз ми на передньому краї, на передку, на нулику світової боротьби не на життя, а на смерть, за демократію проти авторитаризму і тоталітаризму, за прогрес проти регресу, за людські цінності проти нелюдськості, за життя проти смерті. Надзвичайно важка й водночас почесна місія. Це наша історична карма. Відступати нам нікуди, адже за нашими плечима – весь цивілізований світ, та й відступати – це не сьогоднішній тренд нашої героїчної армії, бо чекаємо на контрнаступ.