У «Брістоль», друззя!

Поки команда старого-нового президента Сполучених Штатів Америки заявляє про потужний план зупинки війни в Україні, російські окупаційні війська продовжують обстрілювати мирні українські міста. Наприклад, Одесу – якій періодично дістається тільки за те, що вона розташована на узбережжі, тому є досить доступною ціллю, на відміну від Львова чи Чернівців. Ну, просто зручніше обстрілювати – практичність, нічого особистого.

У ніч на 1 лютого росіяни ударили по історичному центру Одеси. Постраждав готель «Брістоль» на вулиці Італійській. І на цьому об’єкті пропоную зупинитися детальніше – хоча, по суті, конкретна назва тут не грає жодної ролі, бо в тому районі головного українського міста-порту куди не ткни пальцем, потрапиш у якусь історичну назву. Та все ж.

Що таке готель «Брістоль»? Це зразок архітектури необароко, збудований наприкінці ХІХ століття, перша чотириповерхова готельна будівля Одеси. Якщо ви ще не здогадалися, до чого я веду, скажу прямим текстом – це один із яскравих зразків російської імперської архітектури в Одесі. У тому місті, яке росіяни – від лютих імперців до чистісіньких лібералів – різними словами, але з однаковою суттю вважають «русскім городом». І частково це таки правда. Рівно настільки, наскільки Львів є польською історичною спадщиною, а Катеринодар (нинішній Краснодар) чи Єйськ – українською.

Тобто – за великим рахунком, для росіян це місто, на відміну від згаданого в попередньому абзаці Львова, справді не чуже. У цьому місті, як не крути, народилися, виросли, виховалися ті російські письменники, без яких неможливо уявити літературу нашого, на жаль, сусіда. Одеса – це місто Леоніда Утьосова, головного імперського співака першої половини ХХ століття. В Одесі народився інший культовий персонаж для російської культури, уже другої половини того століття – Михайло Жванецький. Врешті-решт, одне з найяскравіших кінотеатральних явищ уже путінської Росії, «Квартет И» – наполовину складається з одеситів.

І що ж ми бачимо? А бачимо ми, що росіяни з легкістю, завиграшки, б’ють по не просто по місту, яке вважають своїм – це ми уже бачили неодноразово. Ні, вони знищують свою ж історію. Історію імперської архітектури. Одеса кінця ХІХ століття була одним із ключових міст Російської імперії, а «Брістоль» – одним із найрозкішніших готелів цього міста.

Зупинило це росіян? Аж ніяк. І не могло зупинити. Бо, як ми побачили уже і на Донбасі, і на Курщині – заради виконання наказу ці раби (інакше нинішню російську армію не назвеш – після численних відеопідтверджень, як командири женуть у бій військових на милицях, це, мабуть, найточніше визначення нинішнього стану і ЗС РФ, і тамтешнього населення загалом) готові не просто знищувати те, що вони учора називали і завтра назвуть своїм містом. Вони готові убивати власних мешканців.

Причому «власних» без жодних лапок і уточнень – бо на Курщині вони так само б’ють по території, яку нині контролюють ЗСУ, як це було і є на Донбасі, де вони намагаються окупувати регіони, оголошені своїми. І навіть виникає запитання: а що ж тоді вони вважають своїм? От для них Бахмут був «руськім городом», бо, як говорять Z-патріоти, «на Донбасі русскіє жили століттями». (Звісно ж, це брехня, як і усе, що вони говорять, але нехай.) Що вони «звільнили»? Що отримали? Міста – немає. Воно просто знищене. «Русскіх людей», які «століттями жили» – немає. Вони або вбиті, або виїхали. Що для них у Бахмуті – своє? Знак на в’їзді в колишнє місто? (Його і змінювати не треба, на відміну від «Маріуполя» / «Мариуполя».)

Так і з Одесою. Що вони хочуть «звільнити» такими методами? Руїни, у яких не залишиться жодної згадки ні про саме місто, ні про її мешканців, ні-чо-го? Вивіску, під якою потім побудують «свою», власну, «правильну» Одесу? В принципі, саме це ми бачимо в Маріуполі, який окупанти фактично знищили, а тепер будують нове місто, у яке не пускають колишніх мешканців – яких ще три роки тому пафосно називали «своїми».

До речі, про «Брістоль». На відстані 550 метрів від нього стоїть пам’ятник Пушкіну. Той самий, який українська влада досі не може демонтувати, хоча давно пора – бо імперські пам’ятники (через позицію самої імперії) є такими самими маркерами «свого», як і мова. 550 метрів. Цього разу не прилетіло, але наступного запросто може прилетіти і по пам’ятнику. Думаєте, росіяни, які так пишаються «нашим всем», пошкодують цей монумент? Спитайте в тих, хто бачив обстріляну Святогірську лавру УПЦ МП.

І при цьому українці демонструють принципово інший рівень ставлення до чужого. Так, що навіть російська омбудсменка Москалькова була змушена визнати: у підконтрольній ЗСУ Суджі (а це, нагадаємо, Курська область, тобто міжнародно визнана територія РФ, і люди там себе ідентифікують як росіяни) ставлення до цивільного населення – це принести їжу й поділитися останнім. Ви можете уявити подібні речі на окупованих Росією українських територіях?

Та що там казати, якщо вони і на власних прикордонних територіях поводяться, як окупанти. А з власними військовими, яких женуть у бій з пораненнями чи вбивають, щоб перелізти по трупах через колючий дріт (є й таке відео з цієї війни) – навіть не як з чужими, а як з дикими звірями. Хоча якщо хтось і є диким звіром, то це російський військовик. Увесь той міф навколо «русского солдата», який створювався віками, від часів Суворова до п’єс Гришковця, за час повномасштабної війни в Україні перетворився на пил. Завдяки сучасним технологіям світ побачив справжнє обличчя російського вояка.

Але для нас головне – щоб це побачили ті мешканці Одеси, Запоріжжя, Харкова та інших міст, які досі думають, що вони для росіян «свої». Своїх росіяни вбиватимуть не менш холоднокровно. А може, і з більшою жорстокістю, бо це ж «зрадники». Як сказала колись кремлівська пропагандистка Юлія Вітязєва, яка народилася саме в Одесі, – «я не можу пробачити одеситам зради». Тобто того, що вони несподівано для неї виявилися українцями й захищають справді своє. Те своє, яке росіяни – які теж претендують на цю власність – готові просто стерти до порохів.