«У дітей перемагає бажання подивитися що буде»

Випий 40 таблеток і подивись, що буде – медіа та соцмережі просто вибухнули після трагічних випадків у Боярці та Умані, пов’язаних із суїцидом школярів, нібито спричиненим флешмобом у соціальних мережах. Я навмисно не буду згадувати назви цих медичних препаратів, які продаються у кожній аптеці без рецепту. Натомість пропоную підняти питання оцих червоних ліній у популярних соцмережах та взаємовідносин дітей і батьків. Чому школярі йдуть за відповідями на свої запитання не до мами з татом, а закриваються у власних профілях? І моїми гостями нині є голова Асоціації практикуючих психологів Ігор Корнієнко та депутатка Львівської міськради і також мама дванадцятирічного підлітка Юлія Хомчин.

Так виглядає, що нині формат «Стінки на стінку» у нас невластивий, оскільки власне опоненти моїх гостей – по той бік екрана. Отож, панове, були чи ні заклики до смертельного челенджу в TikTok – це, напевно, буде з’ясовувати поліція, вони над цим працюють. А от як правильно реагувати на цей контент дітям і батькам? Я, як батько восьмирічної школярки, скажу, що вперше, як я про це почув, то сів і з нею про це поговорив. Кажу: «Не слухай те, що тобі говорять. А якщо це чуєш – скажи це мені». Які б ви ще дали поради батькам, про що варто в першу чергу поговорити зі своїми чадами після оцих випадків?

Ігор Корнієнко: Дякую. Напевно, перше і засадне – що наркоман ніколи не може вилікувати наркомана. Я говорю про те, що, на жаль, сьогодні багато батьків самі залежні від соціальних мереж. Якщо говорити про статистику (є різна статистика, я таку беру середню), то приблизно 51%, тобто більше трішки половини користувачів соціальних мереж – це є діти від 8 (зауважу, від восьми) до 16 років.

Ну, вісім – це ще оптимістично. В принципі, в нас діти починають брати телефони в руки з двох років.

Ігор Корнієнко: Бо так легше татові з мамою, знаєте, натиснули кнопочку – і дитина чимось зайнята, а вони займаються своїми справами. Тому, як на мене, то перше і засадне – дітей не можна виховувати словами, дітей потрібно виховувати діями, власним прикладом. Це одне. Друге – це, я би сказав, довірливі стосунки між дітьми і батьками. На жаль, знову ж таки, середні цифри статистики, що батьки спілкуються зі своїми дітьми (підлітків зараз маю на увазі), з найменшими, в середньому 17,5 хвилини на добу. Яке це є спілкування? Поїв – не поїв, як ти там тапочки поставив (паралельно чи перпендикулярно), виніс сміття, які оцінки в школі. Все.

Потреба у спілкуванні – це є базова потреба, розумієте? І психологія говорить таким чином, що мінімальна потреба для дитини – це є одна година на добу. Але це має бути спілкування очі в очі, а не мама миє начиння і каже: «Угум, угум, добре». Тобто якщо дитину не вислуховують вдома, вона цю потребу реалізує в іншому місці. Зараз великий світ інтернету – і вона реалізує це в інтернеті, в групуваннях різноманітних.

Тому те, що я кажу – це починати з себе, довірливі стосунки. І третє, мабуть, засадне – це є правила. Тобто кожна сім’я повинна мати свій кодекс, свої рамки, свої правила, і ті правила є незмінні. Це дуже важко. Батьки проходять через істерики дітей, через маніпулювання – але ці правила є сталі, рамки. Не що ми сьогодні робимо так – а завтра в мене добрий настрій, то до дванадцятої, припустимо, сидимо. Тобто ці речі дуже засадні і важливі. Плюс там є ще багато різних таких…

Про це ми поговоримо далі. Юлю, сімнадцять хвилин згадує психолог, а має бути година. У вас є підліток, вам знайома ця вся ситуація. Чи здатні батьки контролювати цей весь потік, який іде із соцмережі, і якось його приборкувати? Як ви вважаєте?

Юлія Хомчин: Ви знаєте, те, що ці випадки набувають таких системних рис – він не поодинокий, він стався в одному місті, відтак стався в другому. Ми ледве встигли обговорити один інцидент, як вони стаються одні за другими. Зараз дуже важливо те, що діти потрапляють в якісь трендові, якісь модні речі і вимагають уваги. І власне ця вимога уваги є ознакою кризи спілкування вдома. Напевно, діти недоотримують її вдома, недоотримують її від батьків, недоотримують її від друзів.

І от це психічне здоров’я дитини – це якась базова річ, це основа її безпеки в нинішньому світі, зокрема в цифровому світі. І це те, що ми, дорослі, зобов’язані дати дітям. Чи здатні батьки, чи не здатні – це теж дуже індивідуально: одні здатні, одні нездатні.

Хтось не хоче, хтось не може, бо на роботі.

Юлія Хомчин: Одні не розуміють. Але ми зобов’язані працювати з дітьми. І такі речі – це просто, так би мовити, крик зараз до батьків, це голос дітей до батьків: «Почуйте нас, зрозумійте нас. Запитайте нас, чому ми так робимо. Тому що я не крута, я не модна, я товста, я забулена, я піддана якомусь насильству, я десь не виговорена, я не почута / не почутий». Тому спілкуватися з людьми, вчити дитину проговорювати свої проблеми, не соромитися цього.

Хто це мав би робити – шкільні психологи? У нас є такі?

Юлія Хомчин: До речі, шкільні психологи… Якщо ці речі набувають такого характеру, чи не свідчить це про те, що система «шкільний психолог» працює або не так, або в ній є якісь баги, вади? Якщо діти соромляться шкільного психолога… От я знаю від дитини, що йти до шкільного психолога – це зараз ти вийдеш і будуть з тебе казати: «Ти був у психолога».

Якщо ж про приватне якесь… До прикладу, син мій носить довге волосся. Навіть з точки зору зовнішності школа зараз не приймає навіть якусь таку елементарну іншість. І це відбувається не тільки з боку дітей і однолітків, а буває таке: «Ти виглядаєш як дівчинка». Він у мене зрілий, я проговорюю ці речі, кажу: «Це твоє обличчя, це твоє право, ти хочеш бути таким – ти маєш право бути таким». Це малесенький приклад, що відбувається.

Тому, однозначно, базово це повинні робити батьки. Школа не може вирішити – але школа має працювати. І шкільний психолог має бути десь авторитетом для дитини. Дитина, яка йде до психолога, який вирішує її проблему, вона прийде до нього вдруге, прийде і каже: «От у мене було так, мені допомогли». На жаль, цього немає.

Є різні психологи, це не є якась така, можливо, універсальна картина. Є різні школи, є різні підходи. Бувають школи, де роль психолога або на посаді психолога вчитель, який не має профільної освіти, можливо, не є експертом – і це теж проблема.

Це поодинокі випадки.

Юлія Хомчин: Але те, що ми не повинні зараз закрити на це очі – і ці крикливі випадки нам нагадують те. Повернуся до ще одного прикладу, такого страшного прикладу. Пригадайте Левандівку (це мій округ, я депутат від Левандівки), де у парку, в публічному місці зґвалтували хлопця. Де кейс такий, де мама відважно вийшла, сказала про це і це подала публічно, розголосила. А це є така дразлива тема, вона не є комфортною для обговорення. Це твоя дитина – і ти публічно розказуєш про травму з думкою власне про інших. Такі практики теж важливі. Якщо, до прикладу, наші проблеми, проблеми батьків, які знають про проблеми дітей, не залишатимуться виключно в нас, а це буде, знову ж таки, практика проговорення, практика експертного оцінювання проблеми, експертного вирішення проблеми. І оці наші якісь комплекси від того, що психічне здоров’я, що бути психічно хворим – це бути по-іншому хворим, ніж фізіологічно якось – вони мають припинятися. І коли почати це робити в дитинстві, коли дитині пояснити, що психолог – це такий самий лікар, як гастроентеролог, просто він лікує іншу сферу (і не лікує, психолог не лікує – психіатр лікує). Але йти до психолога…

Взагалі мати проблему – це природньо, її мають і дорослі, і малі. Тобто проблема – це є природній стан, і з ним треба працювати так само, як навчитися читати і писати. Тому комплексно: батьки, вчителі, діти. Тут не можна однобоко дивитися, але ми не маємо права закрити очі.

Як ви вважаєте, чому не довіряють школярі шкільним психологам?

Ігор Корнієнко: Я би так не казав, що це є правило. Тому що я знаю багато дійсно справжніх практикуючих практичних психологів – до них черги стоять у школах, направду. Але це така проблема достатньо складна. Юлю, ви знаєте, яка кількість дітей на одного психолога в школі? Я вам скажу: для міста це є 700 дітей. Тобто як може обслужити одна людина 700 дітей? Тут треба міняти саму систему.

Наступна проблема – звичайно, це є якість освіти. Я з тим трішки пов'язаний по роду своєї діяльності, і ми давно вже (може, років 20) говорили про те, що психолог, який іде працювати в заклад освіти, повинен по типу лікаря пройти інтернатуру, мінімум рік. Тому що психолог – це ж не інженер, який (вибачте, я всіх поважаю) три гайки вміє закручувати і все. Тобто треба вчитися тому ціле життя, і треба робити відбір.

У нас зараз в Україні це є модно. Я давно працюю в психології – і, на жаль, є такий процес, коли люди, які мають свої проблеми, вони хочуть інтуїтивно, нативно якимось чином вирішити. Як вирішити? Ну, «іду, буду вчитися на психолога». Скажу по своєму досвіді, що та людина, яка стає психологом і хоча би усвідомлює свої проблеми – з неї буде хороший психолог. Але багато людей (ну, не багато, але достатня кількість людей) цього не усвідомлює. Тому тут є проблема в освіті – і багато в чому, знаєте.

А ще два слова про тих дітей, якщо можна. Я думаю, що тут треба дивитися в ширшому контексті. По-перше, особливості психологічні, психічні особливості тих дітей, які ті таблетки вживали. Тут треба на сім’ї дивитися обов’язково. І те, що Юля казала (це дуже правильно) – контекст взаємодії з іншими. Для підлітків взагалі характерна реакція групування, тобто для них у такому віці думка моя, ваша, батьків, учителів не є актуальною, вона не є цінною. У них є так звана референтна група – тобто ті, кому вони довіряють.

І тут на допомогу приходять соцмережі й оці челенджі.

Ігор Корнієнко: Звичайно. Плюс їх вдома не вислуховують, плюс вони мають свої особливості – там їх вислуховують, кинуть допомогу, дають челенджі…

А як розпізнати оці психологічні штучки, які використовують для заманювання в такі челенджі, у небезпечні челенджі?

Ігор Корнієнко: Ви знаєте, тут повинні батьки в першу чергу… Тобто для того, щоби убезпечити дитину від того – іди з нею по цій дорозі. Тобто візьми її за руку і подивися, в які вона соціальні мережі записана чи в які угруповання вона входить і так далі. Це важливо.

Далі те, що ви сказали дуже правильно – пояснювати дітям, тому що тут заборони ніякі не спрацюють. Є зворотній ефект. Коли були оці «Сині кити», отака штука (я можу назвати номер школи, хто проводив), збирали два-три класи, паралелі – і приходили люди в формі, казали: «На ті мережі в групи не можна заходити, то не можна, не можна». Мама до мене прийшла, дитина в сьомому класі – їм про це сказали. Мама розумна, вона має «батьківський контроль» на комп’ютері і так далі. І каже: «Моя мала зайшла і подивилася на цей “Синій кит”».

Цікаво стало.

Ігор Корнієнко: Тобто це може мати зворотній ефект. Тут треба дуже тонко таку роботу проводити.

Юлю, з цим «Синім китом» – це була соцмережа ВКонтакті, її в Україні зараз офіційно заборонили. Чи щось дасть, якщо ми заборонимо і TikTok?

Юлія Хомчин: Ні, я думаю, що метод заборони, зокрема соцмереж, тільки навпаки провокуватиме бажання дітей обходити заборону, шукати вихід цій своїй проблемі, цій своїй енергії, цій своїй потребі. Тому що залежність не зникне – вони будуть потребувати цього, вони знайдуть її в іншому місці. Дітям, на мою думку, бракує інколи також критичного мислення. Вони в певному віці емоційно незрілі, і вони виходять вже трішки з-під батьківського контролю. Вони є маленькими-маленькими, поки батьки контролюють – а потім відбувається різке таке дозрівання дитини. В той моменту у неї, по-перше, гормональні зміни відбуваються. І от важливо не випустити ці моменти, коли вона різко змінюється, критично оцінювати ситуацію і розуміти наслідки. Ну, от дванадцятилітня дитина може зрозуміти, що коли випити 40 таблеток, може бути негативний результат? Може. Але ото бажання бути такою, подивитися, що там, – воно її перемагає. Як зробити так, аби її здоровий глузд, її оце критичне брало верх – це вже теж питання до фахівців, до психологів. До того, як робити так, аби вони могли це оцінювати.

Ну, і якісь червоні лінії, все-таки – якісь межі, які має вибудовувати і система освіти, і сім’я. Можливо, через те, що нинішній світ кидає дитину в таке широке інформаційне поле, якого колись ми не знали. Доступ до інформації зараз необмежений, і тут потрібні і розмови, і контроль, і якісь системні рішення. Тому що від зґвалтування на вулиці до таблеток, від «Синього кита» ситуація лавиноподібна, вона лавиноподібна, вона накочується.

І насправді не тільки діти страждають, а й дорослі. Якщо зараз фахівці, ті самі психологи, скажуть про залежність від соцмереж – ви праві. Є власний приклад: якщо мама залежна від соцмережі, то дитина… Це глобальна проблема.

Юлю, про залежність дорослих поговоримо трішки далі. А от як відреагували в Києві – давайте послухаємо. Уповноважений зі справ дитини в Україні Микола Кулеба заговорив про заборону в Україні соцмереж, у яких немає контролю за шкідливим для дітей контентом, в тому числі мережі TikTok. Він зауважив, що відповідна практика на сьогодні є і в інших країнах – наприклад, у США чи в Італії. У деяких школах України вже збирають підписи на підтримку заборони цієї соцмережі. Про це уповноважений зі справ дитини в Україні розповів у коментарі УНН. «Мені дзвонила директорка однієї з шкіл під Києвом і сказала, що тільки вони зібрали понад 10 000 підписів від батьків і вчителів про заборону TikTok. Я за заборону таких деструктивних мереж, тому що вони неконтрольовані. Це має робити провайдер. Власник TikTok має так само, як Facebook чи YouTube, контролювати контент і не дозволяти оприлюднення деструктивного контенту. Цього якраз TikTok не має», – зазначив Микола Кулеба. Втім, заборонити TikTok на законодавчому рівні – це повноваження парламенту. Микола Кулеба каже, що не має повноважень подавати законопроекти.

Коли ми говорили про оцю гру «Синій кит», ми просто заборонили ВКонтакті – діти просто заходили через VPN. Це всі знають, це нікому не секрет. Тепер ми будемо забороняти TikTok. Чи правильним шляхом ми йдемо? До вас питання.

Ігор Корнієнко: Ви знаєте, мені щось це нагадує такий класичний совєцький підхід.

Юлія Хомчин: Саме так.

Ігор Корнієнко: Оскільки я знаю, що директора зняли в Боярці – це так само класичний совєцький підхід, розумієте?

Так, відсторонили.

Юлія Хомчин: Негайно треба мати винного. Цього вимагає зараз соціум – просто показати, що хтось є, хто має за це відповісти.

Але чи зупинить це цю ситуацію?

Ігор Корнієнко: Ні, абсолютно. В нашій країні наркотики заборонені? Заборонені. Це зупинило наркоманію в країні? Ні. Ці обмеження зупиняють? Алкоголь до десятої продається – стало менше алкоголізації суспільства? Зрозуміло, що ні. Те саме, що діти будуть шукати абсолютно інші канали.

Іншу мережу знайдуть, правда?

Ігор Корнієнко: Зараз діти такі творчі, ви собі навіть не уявляєте, як вони це вміють робити. А TikTok – це взагалі окрема пісня, я би сказав. Тому що, по-перше, ця мережа слабо модерується, на мою думку. По-друге, вона серед підлітків надпопулярна.

Там мільйонні перегляди.

Ігор Корнієнко: Тому що там дитина може своїм кривлянням, перепрошую, якось виразитися.

Юлія Хомчин: Стати зіркою

Стати зіркою, отримати мільйони лайків – це вони люблять зараз.

Ігор Корнієнко: Вона може свої фантазії реалізувати, її там побачать люди.

Юлія Хомчин: Вона реалізовується в тому, так.

Ігор Корнієнко: Як у неї самооцінка відразу піднімається! Нехай це була спотворена самооцінка, але вона піднімається. Вона дійсно відчуває зіркою себе. Тому, на мою думку, ті речі нічого не дадуть.

Юлю, а чи можливе якесь рішення на місцевому рівні? Я знаю, що ви є ініціаторкою запровадження гарячої лінії для підлітків, для школярів. На якому це етапі і як воно може запрацювати на місцевому рівні?

Юлія Хомчин: Я не знаю, як воно запрацює – але є ця ідея, є ця ініціатива. На цьому етапі вона вже зайшла в міську раду як та, яка мала би цього року напрацьовуватись. Я виходила з цією ініціативою ще декілька років тому, але якось воно ще не дійшло – може, забагато всього на голові.

Не до того.

Юлія Хомчин: Воно не те, що не до того, просто були якісь інші речі, які в той час виглядали важливішими. Але я вважаю, що це треба зробити – і ми маємо це зробити. Я знаю, що є лінія гаряча в Україні, вона створена громадською організацією, але чи працює вона так, як цього вимагає ситуація, – це треба теж оцінити. А ця ідея – мова йде про створення міської.

Юлю, от що потрібно, щоби школярі, підлітки довіряли цій лінії і не йшли закривалися в собі, а дійсно пішли поговорили з психологом?

Юлія Хомчин: По-перше, анонімність. Прямий контакт із психологом завжди є для дитини важчий, аніж анонімність. Це буде анонімно.

Дзвінок з того ж самого мобільного.

Юлія Хомчин: Далі, це буде річ, яка має бути безкоштовною. Тому що кожна дитина має право бути почутою, має право висловити свою проблему навіть тоді, коли не має можливостей. Не всі сім’ї можуть дозволяти собі психологів, тобто вона має бути безкоштовною. Третє – вона має мати такі інструменти, які для дитини зараз важливі. Якщо це не телефонний дзвінок і не жива розмова, то це може бути чат-бот, емейл, той самий месенджер, який зручний дитині для користування – те, в чому вона живе.

Тобто наше завдання первинно – це напрацювати концепцію лінії, сферу проблем, з якими дитина може звертатися. Це може бути булінг, тролінг, сексуальне насильство, домашнє насильство – це до експертів, з чим ми працюємо, з якими ми проблемами працюємо. Наша увага як міста дати розуміння дітям, що нам важливе їхнє психічне здоров’я, ми готові з цим працювати. Ми не маємо ідеальних рецептів, але ми готові їх пробувати.

Я намагалася оцінити досвід інших країн – і знаю, що у місті Гамбург (це в Німеччині) є вже така практика і вона називається «Nummer gegen Kummer», тобто «номер проти насильства». Це так само є міська лінія, яка має певний перелік інструментів, де діти можуть безкоштовно в певний час (навіть пізно і у вихідні дні) чи зателефонувати, чи написати емейл, чи поспілкуватися з чат-ботом зі своєю проблемою, де їх почують. А відтак вже ті люди, які там… Тут важливо, і я би хотіла, аби концепт цієї лінії – бо вона не буде називатися «Гаряча лінія для консультації», її теж треба якось креативно назвати… Важливо провести правильну інформаційну кампанію того, що вона в місті з’явиться. Аби буквально кожна дитина, яка живе у місті Львові, кожен містянин-підліток знав. У школі (це не так багато – 116 шкіл, в кожній сотня-дві дітей) поінформувати кожну дитину. Це кожен вчитель отримає серію наліпок, де буде на щоденнику номер телефону, чат-бот – звертайся, говори, проговорюй, не соромся, не зашивайся, не заходь в кут зі своєю проблемою, просто говори.

І вже починаючи від цього, ми не вирішимо проблему вже негайно, але ми почнемо вчити цих дітей говорити. І, можливо, вони, коли стануть батьками (а цей час так швидко минає), вже розумітимуть, як треба спілкуватися зі своїми дітьми, аби таких проблем не мали вони. Світ цифровізується, і проблеми будуть – нам треба адаптуватися до цих проблем, вирішувати ці проблеми. І, мабуть, ця лінія може бути одною з них.

І я би дуже хотіла, аби експертне середовище шкільних психологів, зовнішніх психологів, які не працюють через шкільну систему, допомогли напрацювати оцей концепт – і ми з пілотним проектом… Є ще один нюанс, що це може бути прикладом доброго приватно-публічного партнерства – наші мобільні оператори можуть долучитися як соціальні партнери до такого. Тому що ці лінії мають бути безкоштовними – це важливо.

Ми можемо запровадити практику, де не тільки місцева влада, батьки реагують на проблему, де на неї реагує і бачить ще бізнес, допомагає її якось вирішувати. Будь-яка проблема потребує підходу не лишень якоїсь одної сторони, вона має мати різні боки погляду на неї – і, відповідно, різні участі для її вирішення. Тому я сподіваюся, що ми напрацюємо, нам вдасться – і ми запустимо це.

Ігор Корнієнко: Я додав би, з вашого дозволу. Повинен бути дуже простий номер – по типу 911, 511, щось таке. І ще момент так само дуже важливий – це підготовка фахівців. Тому що навіть не всякий досвідчений психолог може працювати на телефонній лінії.

Віч-на-віч має бути.

Ігор Корнієнко: Йому, не бачачи клієнта, потрібно утримати його на лінії, перемінити його стан психічний, психологічний, його настрій.

Зараз є відеодзвінки, не обовязково так.

Ігор Корнієнко: Відео, можливо, хтось не захоче… Ну, то така ситуація. Це може бути на вибір. Розумієте, я знаю випадки (телефонні лінії такі і в Одесі є, до речі, тобто можна в них там подивитися, досвід якийсь перейняти), коли підліток хоче скоїти суїцид. І от завдання психолога, власне кризового психолога – це утримати його на лінії, щоби він не сказав: «Так, все, до побачення». І тут треба фахівців направду, причому таких дужих.

Але заради справедливості скажу, що челенджі не завжди небезпечні та підступні – вони часом несуть і соціальну складову. До прикладу, Ice Bucket Challenge – пригадуєте такий? Якщо не ви, то ваші друзі точно брали в ньому участь. У світі за допомогою цього челенджу збирали гроші у Фонд з вивчення аміотрофічного бічного склерозу. Сумніваюся, що всі, хто репостили цей челендж, знали про це. В Україні ж челендж набрав трохи іншого забарвлення – люди жертвували кошти на армію, на лікування дітей або на іншу благодійність. От бачите, і такі ми маємо приклади – це вже такий онлайн-активізм. Чому навіть дорослим людям цікаво брати участь у таких челенджах? Ігоре Олексійовичу? Де оця межа?

Ігор Корнієнко: Знову ж таки, межа... Років п’ять тому шведські психологи навіть ввели такий термін – «соціальні маніяки», в них уже є такий офіційний термін. Тобто вони вважають, що людина, яка більш ніж 17 разів на добу заглядає у Facebook, соціальні мережі (мова не йде про журналістів або кому це потрібно по роботі)…

Я думаю, багато глядачів впізнали себе.

Ігор Корнієнко: Скільки мене лайкнули – з тої серії. Власне до цієї категорії вони і відносять таких людей, які вже узалежнені. Тобто є люди, які тільки ставши з ліжка зранку – одразу в телефон, дивляться хто ж там, що ж там…

Юлія Хомчин: І це вже маніяки соціальні?

Ігор Корнієнко: Сімнадцять разів, Юлю. Тобто, розумієте, є залежність, є залежність людей від інтернету.

Дайте пораду нашим глядачам, як не стати жертвою цієї цифровізації.

Ігор Корнієнко: Структурувати себе. Тобто яка в мене зараз потреба заходити в соціальні мережі? Подивитися, скільки знайомі лайків отримали – чи мені треба якусь інформацію отримати? Скажу зараз про себе – я їх стараюся уникати. Тому що раніше для мене Facebook (кажу про себе особисто) був якийсь інформативний – цитадель знань, ще там якісь цікаві факти були, то тепер там хтось якусь сфотографував квіточку чи вишеньку – «ах, подивіться, як!»

Дійсно, так. Багато людей зараз відмовляються від соцмереж. Юлю, підсумовуючи нашу розмову, дуже коротко, бо маємо хвилинку часу.

Ігор Корнієнко: Критичне мислення – те, що Юля сказала.

Останнє запитання, дуже коротко. Як дотримуватися цього балансу між маніакальним стеженням і байдужістю до дітей?

Юлія Хомчин: Знову ж таки, я підтримую – структурування й організація часу що власного, що дитини. І те, що ми, батьки – приклади для своїх дітей. Ми – дзеркало, вони відбивають те, що ми робимо. І мені самій, скажу, складно. Я дуже багато часу проводжу в цьому інформаційному потоці – не вважаю ще себе залежною, але дуже багато.

Але з власного досвіду я розумію, що якщо в мене на порядку денному стоїть це завдання, це завдання, це завдання, і банально твоя дитина зайнята: вона в цей момент на гуртку, на уроці, в басейні, з друзями на вулиці – то ти знаєш, що ці ризики менші. Тобто в нас є можливості цей час забивати чимось іншим. Коли ти виставляєш собі пріоритети, і є якісь тригери, коли ти розумієш, що забагато, що вже втомлюються очі, що ти вже по-іншому реагуєш на цю інформацію, що ти вже скролиш без причини – тобто інформація вже не є тим, що ти хочеш… Тому от така організація свого життя, виставлення якихось таких червоних прапорців, де вже є межі, які вже варто переходити. І ще, напевно (от зараз з’явилася ціла нова соцмережі) – не заводити нові, і нові, і нові соцмережі, не заповнювати свій час свідомо, не шукати ще якихось мережевих участей.

І відключати сповіщення, щоби вони не постійно вистрибували.

Юлія Хомчин: Фільтрувати. Ми можемо фільтрувати, ми можемо собі задавати те, що ми хочемо бачити.

Спасибі. На жаль, час добігає завершення. Схоже, невпинна діджиталізація країни має ще й інший бік медалі. Очевидно, що роботи у кіберполіції з кожним днем стає все більше. Але і від нас – батьків школярів зокрема – також багато чого залежить. Тільки спокійне дружне спілкування дозволить вчасно захистити дитину від реальної біди.

Отож, як дотриматися балансу між стеженням і байдужістю до дитини ми сьогодні говорили у цій студії з депутаткою міськради Юлією Хомчин та головою Асоціації практикуючих психологів Ігорем Корнієнком. Я дякую вам за цю розмову. А це була програма «Стінка на стінку», ми зустрінемося із вами вже наступного вівторка о 22:30. Щасти.