«У місті є кращі райони, є гірші, за них іде боротьба»
Суспільство

«У місті є кращі райони, є гірші, за них іде боротьба»

Історії трьох львівських безпритульних

Мар'яна Вербовська, 30 жовтня 2018 2236 1

15 років тому біля Львова відкрили один із перших в Україні гуртожиток для безпритульних «Оселя». Відтоді сюди щодня приходять нові люди, аби «порвати» зі старим життям і почати все спочатку. Але не всі готові залишити вулицю і жити без адреналіну від алкоголю, вічних пошуків пригод чи наркотиків.

Троє безпритульних розповіли ZAXID.NET свої історії про романтику життя без дому.

***

Я собі кажу: «Якісь двері точно відкриються»

Леся, 45 років

Сама я зі Львова, але вже 15 років живу у Винниках. У Львові живуть діти і брат, але в двох кімнатах всі не вмістяться. У мене троє дітей, наймолодша дочка живе зі мною в «Оселі». Я вже у Львів не хочу, тут культура інша, люди нормальні.

Після школи я закінчила училище за спеціальністю «продавець». Потім у мене з’явилися діти і це було непросто. Ми разів п’ять з ними переживали голодовку. Я з візочком ходила по району, помагала усім, кому могла, аби знайти продукти. Робила все, що могла. Збирала пляшки, щоб якісь гроші дістати.

Потім в мене здали нерви і я переїхала в «Оселю». Для початку я вирішила тверезіти, пішла у групу анонімних алкоголіків. Де мене тільки не носило, я була і в баптистів, але щось мені було некомфортно. Навіть через п’ять років після життя у притулку, мене отой досвід без грошей і їжі так болів, що я дзвонила до нашого психолога і казала: «Свєта, мені так погано...»

Найперше я мала змінити ставлення до дітей. Бо це було замкнене коло: псіхую, п’ю, серджуся на дітей, могла навіть вдарити… Рік за роком я психологічно займалася собою, навіть зараз. Собі весь час кажу так: «Леся, відкривай всі двері, якісь точно відкриються». Весь час себе штовхаю шось робити, от вчора пішла на шейпінг. Танці і йога – це не моє, а від шейпінгу кайф!

В «Оселі» я почуваюся в безпеці. Навіть коли поріжу палець, завжди хтось допоможе. Зараз я працюю в крамниці від нашої організації. Це реально «моє». Люди приходять, а я можу порадити щось, підказати поміряти, підібрати щось. До речі, в середу в нас день, коли приходять роми. З ними дуже просто! Залишають після себе порядочок.

Смітники поділені. Так само з територіями: на чужу не можна заходити

Алла, 60 років

У спільноту я потрапила взимку 2006 року. Для безпритульних організовували пункти обігріву і ми так дізналися про «Оселю». Пригадую, у тому році були дуже сильні морози. Нам поставили наметове містечко з «буржуйками». Привозили багато продуктів, точно пам’ятаю машину з «Шувару». 26 людей з містечка почали жити в «Оселі».

Взагалі я зі Львова, працювала все життя на заводі, у відділі документації. Так сталося, що я посварилася з вітчимом і опинилися на вулиці. Не хочу про це говорити…

Два роки жила на вулиці. Мені було 45. Ми ночували у під'їздах, підвалах, коли тепло – то на природі. Потім у нас утворилася своя компанія: Інна, Володя, Стьопа. Ми найшли закинутий гараж і облагородили його, в нас був і телевізор, і плитка. Ми навіть зробили собі туалет! Жили як нормальні люди. Одного дня на вулиці ми прочитали оголошення про наметове містечко і вирішили змінити життя.

Багато людей опиняються на вулиці через алкоголь. З мого досвіду знаю, що старші люди опиняються на вулиці через те, що посварилися із дітьми. Але є багато тих, кому це подобається. Це ж романтіка, екстрім! Люди отримують адреналін від того, що кожен день проживають життя з нуля. В нас були друзі, які мали хати, але перевдягалися в мотлох, виходили на вулиці, шукали безпритульних і тусувалися з ними, просили на вулиці. Таких людей немало, повірте, у цьому шось є. Є такі, що «бомжують» в електричках, розробляють маршрути, мандрують, сплять на вокзалах.

Мені дуже подобалося, що ми були згуртовані. Зранку починали шукати, де заробити. Йшли на «Шувар», там помагали перебирати овочі – це вважалося хорошою роботою. Класика заробітку: збирати метал, папір, фляшки. Ми дуже один одного виручали, був дружній «колектив».

Кожен район мав поділені смітники між безпритульними. Так само із територіями, де можна збирати фляшки. На чужу територію не можна було заходити, могли побити. Є ж кращі райони, є гірші, за них іде боротьба. Пригадую, що люди не любили таких, як ми, зневажали. Досі нас не розуміють. Не всі з нас вибирали вулицю, дехто просто попав у такі обставини. Було таке, що кричали і виганяли…

Одного разу взимку ми грілися біля вогню, один із наших впав у вогонь і обпалив руки. Ми відразу викликали швидку. Не знали, чи приїдуть до нас, але лікарі дуже швидко з’явилися і надали допомогу. Мене тоді вразила їхня людяність. Не раз перед тим бувало приїжджають і кажуть «Ти шо хочеш?»

Безпритульні дуже швидко передають новини один одному. Це відточена комунікація. 13 років тому ми вже мали мобільні, не всі, але це не була рідкість. Зараз половина, може й більше, безпритульних має телефон, вони спеціально приходять до нас заряджатися.

Найгірший час – зима. Ми палили вогнище в центрі біля готелю «Львів» за смітниками і грілися усі разом. Зараз це вже значно простіше, є нічліжки, «Оселя».

Суд визнав мене померлим. Зараз я живий труп

Віктор, 57 років

Я народився у Львові, батько з півночі, мама з Росії. Все життя в промисловості, здебільшого будував – цей світ і все, що навколо нього. Востаннє я жив на Сихові. Нічого особливого у цьому районі нема, не розумію, чого його хвалять. Ну хіба постійні вітри.

Багато років я працював за кордоном: в Австрії, Італії, Росії. Був старшим офіціантом, вантажником, комірником…

В Австрії був недовго, два місяці, бо там неможливо працювати «в чорну», як і в Америці. Звідти поїхав в Італію, найбільший регіон Апулія на Адріатичному узбережжі – від обцасу і до шпильки. Потрапив я туди випадково, поїхав у Рим у 2001 році, це була Вербна неділя. Паску зустрів вже з Папою-поляком. В Римі я теж трошки попрацював, без документів на закритій віллі з чотириметровим парканом. Робота закінчилася і я поїхав далі. Пізніше опинився у місті Барі, де постійно знаходять мощі святого Миколи угодника.

Відтоді я вмію робити прекрасну пасту. Піцу не роблю, бо я не піцайола. Знаю, з чого вона робиться, але справжні майстри не розкривають своїх пропорцій, навіть рідному батьку. Взагалі продукти в Італії дуже високої якості. Ковбасу роблять тільки з м’яса, сала і приправ. Все! А в нас?

В Італії я ходив на курси італійської мови та культури. Там у нас був такий соціальний кооператив «Ксенія», знаєте що це означає у перекладі? Іноземка. Від цього ж слово ксенофобія. В нас головував чорногорець, а були всі: гвінейці, малазійці, сенегальці, українці, румуни, поляки. Я закінчив ці курси, ми тільки випускний не відгуляли. Сусіди на нас настукали і поліція нас прихлопнула. Викладачі були класні, студенти місцевого університету. Та й таке.

У березні 2009 року я повернувся, погостював у Львові, а тоді поїхав у Росію. Там був до 2017 року. Наїжджав у Львів на кілька місяців і вертався. В Росії я жив з дружиною, але вона захворіла і родичі нас розділили.

Коли у жовтні 2017 року я вернувся у Львів, то погода була така сама, тепло. Виявилося, що я виписаний зі свого помешкання на Сихові. Знаєте як можна виписати людину в Україні? Якщо її вже нема на білому світі. Іду в міграційну службу, тоді в поліцію і дізнаюся: у 2015 році мене подали у розшук. Це зробила рідна донька. Вона ж мала зі мною контакти, ми зідзвонювалися. В 2016 році мене визнали зниклим безвісти і виписали. Суд визнав померлим. Тобто зараз ви розмовляєте з живим трупом.

Я не хотів жити на вулиці і вирішив зробити коло Україною. Їздив по монастирях. Потім довелося ночувати на вулиці. У Львові, до речі, мало таких місць, де можна по-людськи поспати. Щоб нормально виспатися, йшов в нічліжку на вул. Кирилівській, правда там треба показати флюорографію.

Зазвичай, вибирають райони, де жили чи бували, де знають під'їзди, стрихи. У передмісті та місті є повно покинутих хатів, де можна нормально жити, неміряно такого.

Хто без досвіду, то йде ночувати або на автовокзал, або на залізничний. Але це треба себе не поважати. Бо як там спати? Як бойовий кінь – стоячи? Спати на кріслах на залізничному вокзалі неможливо, ну хіба прийняти на груди пристойно… Від пива там ніколи не заснеш. Хіба що ви до того ніколи не пили. Не знаю, яка сволота ці крісла робила, але це реально інструмент для тортур, що бомжам, що пасажирам.

В «Оселю» я прийшов 20 серпня, мені тут подобається, звідти вже не піду. Куди йти? Мені скоро 58, мої однолітки ледве ходять, то мені ще Бог дав здоров’я.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук