Указ Порошенка про нагородження ката Валерія Марченка має бути скасований

Відомий правозахисник, колишній радянський дисидент і політв’язень Семен Глузман звернувся з відкритим листом до нового президента України В.Зеленського, у якому закликав його скасувати указ президента П.Порошенка про нагородження орденом Ярослава Мудрого судді апеляційного суду м. Києва у відставці Г.Зубця. На переконання С.Глузмана, у такий спосіб має бути відновлена соціальна справедливість, оскільки Г.Зубець був одним з «катів, які служили тоталітарній системі».

«В прежние, советские годы, – зазначає С.Глузман, – судья Зубец Г.И. вынес практически смертный приговор моему близкому другу, журналисту Марченко Валерию Вениаминовичу. Тяжело больному человеку, умершему в тюрьме спустя год после вынесения приговора».

Повністю підтримую Семена Фішельовича Глузмана у його зверненні.

Про те, що указ президента Порошенка від 6 жовтня 2017 р. № 307/2017, яким Г.Зубця було нагороджено орденом Ярослава Мудрого V ступеня «за вагомий особистий внесок у розбудову правової держави, забезпечення захисту конституційних прав і свобод громадян, багаторічну плідну працю та високий професіоналізм», має бути скасований, я публічно виступив відразу після такого нагородження. У статті «Нагорода як наруга» (Дзеркало тижня, 28 жовтня 2017 р.) я розцінив таку нагороду як глибоко аморальну, таку, що йде врозріз українській державності і є знущанням над пам'яттю закатованих радянською владою патріотів України.

Це нагородження було неприпустимим у принципі. Якщо навіть просто відштовхуватися від людської моралі, статусу державних нагород і підстав для ухвалення рішення про нагородження від імені держави Україна. Це нагородження перекреслює багатолітню боротьбу українського народу за незалежність України, за демократичну і правову державу, та національну гідність. Воно є наругою над тими людьми, які свідомо йшли на смерть за Україну і завдяки яким Україна сьогодні існує як суверенна держава.

Бо цю державну нагороду отримав той, хто, за словами С.Глузмана, виступив катом українського дисидента, правозахисника, літературознавця, перекладача, а загалом ще зовсім молодої людини, яка будучи тяжко хворою і розуміючи фатальні наслідки свого другого можливого засудження, не переставала боротися за людяність, українське і Україну.

14 березня 1984 р. судова колегія у кримінальних справах Київського міського суду у складі заступника голови цього суду Г.Зубця та двох народних засідателів винесла обвинувальний вирок Валерію Марченку – його засудили за антирадянську агітацію і пропаганду, призначивши покарання у вигляді позбавлення волі на строк 10 років із засланням на 5 років. В.Марченка також було визнано особливо небезпечним рецидивістом, а відбувати покарання йому призначено у колонії особливого режиму. Фактично, такий вирок був смертельним для Марченка, який уже тривалий час тяжко хворів (хвороба нирок, що призвела до інвалідності). Про його тяжку хворобу знали і ті, хто його переслідував, і ті, хто судив. Вони не могли не усвідомлювати наслідків своїх рішень. І ці наслідки настали дуже швидко – Марченко помер у Ленінграді в тюремній лікарні, коли в нього відмовили нирки.

Валерій Марченко фактично був засуджений за те, що у своїх офіційних зверненнях до органів державної влади, літературних творах, у спілкуванні з іншими людьми описував реальний стан з дотриманням базових прав (у т.ч. в місцях позбавлення волі, де він перебував (у т.ч. разом із С.Глузманом) і відчував це на "власній шкірі"), домагався реалізації на практиці проголошених у двох конституціях (СРСР і УРСР) прав та свобод, відстоював право на людську гідність, право говорити рідною мовою і мати свою державу – Україну. Марченку інкримінували те, що він паплюжить радянський і суспільний лад, наклепницьки твердить, що у 1933 р. на Україні начебто був створений голод, а у результаті культурної революції, яку він називає "вандальской", у республіці виник "величайший вакуум в науке, литературе, искусстве", пропагує вигадану ним необхідність відокремлення України від Радянського Союзу.

Безпідставність і штучність визнання такої діяльності В.Марченка особливо небезпечним злочином була настільки очевидною, що постановлений під головування судді Г.Зубця вирок стосовно Марченка був скасований ще в часи Радянського Союзу (12 жовтня 1990 р.).

Указ Порошенка про нагородження Зубця є дуже знаковим і показовим у багатьох аспектах. Зокрема, й стосовно справжньої сутності Порошенка, оскільки його видання різко дисонувало з тією проукраїнською позицією, яку він постійно декларував на посаді президента і нав’язливо експлуатував під час останньої президентської кампанії. Думаю, що саме такі рішення, як цей указ, дозволили «розкусити» позірну проукраїнськість вже колишнього президента і висловити йому недовіру на виборах.

Великий Українець Валерій Марченко пішов із життя у 37 років. Головне, про що він говорив, за що боровся і за що заплатив своїм життям, справдилося і відбулося. Ми маємо бути вдячні В.Марченку і його побратимам за те, що маємо сьогодні. І ця вдячність, зокрема, повинна виявитися у торжестві справедливості – ми повинні дослухатися до заклику С.Глузмана і добитися скасування вказаного ганебного указу Порошенка.