Україна – не Америка
IQ

Україна – не Америка

Люди прагнуть кожен окремий випадок подати як кричущий прояв близької їм проблеми

Павло Зубʼюк, 23 червня 1466 3

Протести і погроми в Америці викликали в усьому світі емоційні дискусії, причому емоції явно беруть верх над раціональністю. Освічені мешканці «першого світу» готові порвати на шматки кожного, хто з ними не згоден, затаврувати його всілякими нехорошими словами, придавити шеймінґом і кібербулінґом. І як в таких умовах закликати своїх співвітчизників критично ставитися до, здавалося б, непохитних догм вітчизняного «патріотичного» світогляду? Що ж, якось спробую.

Усі вже, певне, знають, з чого почалися протести. Співробітник поліції затримав неодноразово засудженого рецидивіста, який буцімто розплатився фальшивою купюрою. Затриманий був під впливом наркотиків. Співробітник поліції притис горло закованого в наручники затриманого ногою до землі і тримав так тривалий час, не зважаючи на неодноразові прохання і самого затриманого, і свідків пригоди. Закінчилося це все смертю затриманого.

І тут найголовніше. Співробітник поліції мав білу шкіру, а затриманий – чорну. Тому мільйони людей у всьому світі спалахнули люттю: та це ж расизм!

Нічого не нагадує?

Мені нагадує новину, яка незадовго до коронавірусу на кілька днів стала предметом обговорення в Україні: так зване «вбивство за мову». Я, щиро кажучи, зовсім не знаю, що було в голові в американського співробітника поліції. Як на мене, душити заковану в наручники людину, яка вже лежить на землі, – неприйнятно. Як і жорстоко бити випадкового перехожого на вечірній вулиці Бахмута. А далі вже починається політика.

Чорношкірі справді сотні років були пригнічені в Сполучених Штатах. Україномовних на Сході дійсно в останні пів століття трактували зневажливо або вороже. Через це дуже різним людям з дуже різною мотивацією хочеться кожен окремий випадок представити як кричущий прояв близької їм проблеми. Питання тільки в тому, що це дає.

Випадок у Сполучених Штатах привернув увагу мільярдів людей в усьому світі до проблеми расизму та боротьби проти нього. Можна довго сперечатися про форми і методи, про расизм чорний і білий – але справу зроблено, увагу привернуто, стан речей «після» вже ніколи не буде як «до». Зрештою, у бельгійському Антверпені повалено пам'ятник королю Леопольду ІІ – жорстокому визискувачу Конґо, коли в атмосфері повного безправ'я і примусової праці загинули мільйони місцевих мешканців. Понад сотню років цей пам'ятник стояв у центрі міста – а віднині не стоятиме.

А що ж з так званим «вбивством за мову»? А про нього практично всі забули. Підозрюваним інкримінують умисне тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, та розбій, спрямований на заволодіння майном, поєднаний із завданням тілесних ушкоджень, а зовсім не участь у терористичній організації (спочатку лунали і такі версії) чи там вбивство на ґрунті етнічної ненависті.

Про що це свідчить? Ніхто не здатен зупинити ідею, час якої настав. Але також не варто намагатися робити ставку на ідеї, які не є ані до часу, ані до місця. Так, я зараз маю на увазі відчайдушні зусилля зліпити якесь наднаціональне утворення – «україномовних українців» чи то «справжніх українців» – і протиставити його «малоросам», «насєлєнію», «тупій більшості» і так далі. Уявні «україномовні українці» не відчувають себе ображеною дискримінованою меншиною в сучасній українській державі – хай як би це комусь хотілося представити. А останні президентські вибори показали, що переважна більшість тих, хто розмовляє українською, – навіть на Прикарпатті та Тернопіллі – проголосувала зовсім не за того, хто зробив українську мову одним зі стовпів своєї передвиборчої кампанії.

Підозрюю, що Америка дасть собі раду – попри розкол суспільства за расовою ознакою. В Україні, на превелике щастя, розколу нема. Є різні політичні чи навіть геополітичні симпатії з безліччю перехідних стадій. Але чи дасть собі раду Україна – під великим питанням. Хоча 2014-го я – і, певне, не тільки я – був реально здивований, наскільки стабільним виявилося наше суспільство при повній нестабільності державних інституцій. Навіть напіввідсутність армії вдалося компенсувати зусиллями волонтерів та добровольців – а це не кожному суспільству дано.

Я можу помилятися, оскільки не є знавцем Сполучених Штатів. Але складається враження, що в цій федерації, яка складається з автономних державних утворень (стейт – це своєрідна держава), основна роль в утримуванні стабільності на загальнонаціональному рівні належить саме інституціям державної влади, міцним і надійним, яким довіряють громадяни. У нас ситуація протилежна – нікчемна якість державного управління при досить непоганому рівні однорідності та адекватності суспільства. І саме тому дико дратують постійні спроби деяких діячів змінити акцент з протистояння суспільства з корумпованою державою на протистояння всередині суспільства, на поділ громадян України на «кращих» і «гірших», «справжніх» і «псевдо», «освічену меншість» і «тупу бидлобільшість» абощо. Дратують тези на зразок «та з таким народом реформ не проведеш». Ну, звісно, от на Дикому Заході свого часу був ідеальний народ для реформ, а десь на Волині зараз – просто жах! А на днях я натрапив на ще цікавішу дискусію: люди всерйоз обговорювали, що традиція вшанування предків на Гробки у наддніпрянських містах і селах є «дикою, московською» традицією, на відміну від Заходу. І там також виникав аргумент «та з таким народом в Європу не підеш».

Найгірше, що люди, які поширюють подібну маячню, щиро вірять у те, що це патріотично. Звісно, якщо постаратися, то колись-таки можна буде розколоти суспільство: крапля довбе камінь не силою, а частотою падіння. Але скажіть чесно: воно вам треба?

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук