Якщо ми вже почали говорити про Львів та його стереотипи, то я продовжу тему.
Львів’яни та інші галичани, включно з теребовлянцями, дуже люблять порозмірковувати та поговорити. Особливо на тему своєї історичної унікальності та національно-культурної місії. До того ж, роздуми повинні містити якнайбільше складнопідрядних речень із запозиченими словами та полонізмами. В Маріуполі особливо не розмірковують про історичну пам’ять, регіональний сепаратизм та євроінтеграцію. Там працюють по 12 годин на добу, вдень і вночі, навіть у вихідні, навіть на Великдень та Різдво.
На вулицях Львова плакати закликають любити Україну та пам’ятати про героїчну історію, а на вулицях Маріуполя – бути обережними, працюючи біля доменних печей, та пам’ятати, що тебе чекають вдома.
Львів’янина видно по вишиванці, а маріупольця – по грубих долонях.
У Львові вважають, що Україна «ще не вмерла» завдяки тому, що галичани зберегли для нас нашу культуру. В Маріуполі про це не думають взагалі, але коли дивишся, як ллється метал і як димлять труби комбінатів, що простягаються за обрій, стає зрозуміло, що дякувати потрібно не лише галичанам.
Я не намагаюся применшити роль Галичини як важливого культурного центру та містка в Європу. Я не заперечую, що Львів прекрасний. Я просто закликаю подумати про те, що коли Львів закриває свої кав’ярні та магазини, коли на його вулицях залишаються лише таксисти та туристи, там, на Сході, на який багато хто з галичан дивиться зверху вниз, також «б'ється серце коханої Батьківщини».
Марія Стасенко, Київ, магістерська програма з журналістики УКУ