Україна і «дикий» Захід

Що ближчий час підписання Угоди про асоціацію з ЄУ, то активнішими в Україні стають рухи, спрямовані проти європейської інтеграції. І якщо у східних областях вони опираються здебільшого на концепцію «руского міра», то, наприклад, у Галичині для тієї ж мети використовують ідею так званого «третього шляху».

У соціальних мережах, на різноманітних форумах щораз активніше почала просуватися анти-західна тема. Пости із заголовками на зразок «Чому Європі не потрібен Бог», «Бездуховний захід», «Содомістська Європа», «У Норвезьких школах виховують гомосексуалістів» тощо почали дедалі частіше з’являтися в інтернет-просторі. Тема просувається доволі фахово, у тексти-агітки інсталюють ті «ментальні маячки», які не залишають байдужим пересічного галичанина, котрий, не особливо замислюючись, «шарить» писанину далі й далі.

Останнім часом антизахідна тема виходить і, так би мовити, в оф-лайн, тобто в реальне життя, у вигляді різноманітних українських за формою і антизахідних за суттю партій, акцій на зразок «Союзам – гарбуза!», ультраортодоксальних церковних формацій. 

Такі організаційки чи то з власної обмеженості, чи то з певних мотивів намагаються звести європейську спільноту до гей-парадів, надмірної секуляризації та інших маргінальних явищ. «Дивіться, дивіться, – лякають нас їхні представники, – і в хваленій Європі існує корупція». Звісно, що існує, і на грип там хворіють, і під колесами авт люди гинуть… Але чому б не спробувати детальніше придивитися до тієї самої корупції у країнах Західної Європи. 

От, приміром, був на зламі тисячоліть у Німеччині такий міністр оборони – Рудольф Шарпінґ. 2002 року він був змушений піти у відставку і взагалі полишити велику політику. Через корупцію? Через неї. Що ж він накоїв? Подався у відпустку на Мальорку, використавши бонусні милі, які налітав у службових справах авіалініями Lufthansa. Можете уявити собі щось подібне в Україні чи інших країнах СНД? Мені складно, особливо якщо згадати, що Шарпінґ був соціал-демократом і при владі в ФРН тоді була СДПН. Хоча нині Шарпінг – знову шанована людина, голова Спілки роверистів Німеччини.

Ще один німецький приклад: бундеспрезидент Крістіан Вульф. Теж корупція, теж відставка. Що він накоїв? Спокусився на пільговий кредит одного банку, хоча на пільгу не мав підстав. Просто жах!

Згадаймо, як в Італії тягали до суду Сильвіо Берлусконі ще в часи, коли він обіймав посаду прем’єр-міністра, чи як на лаву підсудних потрапила іспанська принцеса разом зі своїм чоловіком, чи як проти екс-президента Франції Ніколя Саркозі порушили справу про нелегальне фінансування виборчої кампанії (але закрили за браком доказів). Згадаймо, як президентку Литви Далію Грибаускайте опозиція звинуватила в тому, що вона отримує і президентську зарплатню, і фінансову виплату як екс-єврокомісар. Причому все було законно, але Грибаускайте зважила на аргументи опонентів й вирішила, що половини президентської платні їй вистачить, решта – на користь держави.

Я обома руками за те, щоб така ж корупція була в Україні… Але не більша.

Вестернізація – модернізація

Наступ проти євроінтеграції ведеться на багатьох рівнях суспільного життя. От, наприклад, заангажовані в такі рухи публіцисти й політологи активно видають тексти про шкоду, якої завдає країні вестернізація. Про те, як західні цінності нібито руйнують традиційні українські уклади, нищать саму націю зсередини…

Спробуємо з’ясувати це питання ретельніше. Отже, що таке вестернізація? Об’єднавши дефініції багатьох західних мислителів, котрі розробляли цю тему, можна вивести таку узагальнюючу формулу: вестернізація — це процес переходу особи, групи осіб чи суспільства загалом від власної традиційної системи цінностей до системи цінностей Західної цивілізації, які базуються на верховенстві закону, домінуванні індивідуального над колективним, перевазі приватної власності над колективною та прав людини над її обов'язками.

Коли я чую тяжко замудрі розмови про те, що «модернізація не конче має бути вестернізацією», мені так і кортить крикнути: «Люди добрі, та погляньте ж на Корею!» Півострів, котрий до Другої світової війни був єдиною державою, а потім на півночі було створено КНДР, а на півдні – Республіку Корею. У Південній Кореї відбулася вестернізація, а в Північній – саме та хвалена вами «модернізація без вестернізації». І що ми маємо на виході? Північна Корея з року в рік переживає голод, виробництво її залишалося ще в ХІХ столітті, жодного громадянського суспільства – лише вшанування вождя, чергового Кіма. А поруч – Південна Корея з рівнем життя західноєвропейських країн, з надсучасною промисловістю, з 12-ю за обсягами ВВП економікою світу.

Ще один приклад: КНР і Китайська Республіка, чи просто Тайвань. Тайвань – знаний азійський тигр з демократичним суспільством, багатим населенням і потужним ІТ-сектором, який віддавна забезпечує весь світ електронікою. КНР нині теж потужними стрибками розвивається, хоча до тайванських соціальних стандартів їй ще далеко. Але згадаймо, що розвиватися материковий Китай розпочав лише після пост-маоїстських реформ 1980-х років, котрих інакше як вестернізацією не назвеш. Напередодні цих реформ КНР до вже вестернізованого Тайваню було як до неба пішки.

Макабрична креативність антизахідників воістину не знає меж

Та й загалом, якщо ретельно досліджувати шляхи становлення «азійських тигрів», то стане зрозумілим, що все це – не що інше, як вестернізація.

Можна глянути й на зворотній процес, таку собі умовну девестернізацію, яка відбулася в країнах Африки в 1970-х роках, в Ірані після ісламської революції 1979 року. А ще Афганістан, Мянма, Ліван… Всюди, де процес вестернізації пішов назад, чітко спостерігається економічне падіння, зниження стандартів життя, згортання демократії й зростання деспотії.

Небезпека недореформ

Вестернізація – це передовсім економічні реформи, які свого часу вистраждали країни західних демократій і, виробивши на своєму гіркому досвіді раціональний шлях реформування господарки, великодушно пропонують його решті світу. Зрозуміло, що єдиної моделі для кожної країни не існує, кожен окремий випадок має свої особливості й потребує адаптації. Утім це абсолютно не значить, що шлях цей не є універсальним, просто, як кажуть у Галичині: трафунки бувають розмаїті. Просто треба чітко усвідомити, що існує відмінність між культурною самобутністю та соціально-економічними трендами, треба менше піддаватися впливу ідеологем, щоб за абстрактними схемами розгледіти долі людей і майбутнє країни.

У будь-якому випадку узагальнені апологетизація чи хаяння ліберальних реформ нічого не дасть для оцінки їхньої корисності чи шкідливості. Тут треба підходити диференційовано, вивчати досвід кожної окремої держави.

Найближчий для нас і найсприятливіший для вивчення є досвід країн Східної Європи. Польська Республіка, яка серйозно взялася за проведення радикальних перетворень в економіці й законодавстві зразу ж після елімінації зі своєї назви слова «Народна», яскраво продемонструвала їх ефективність. Спостерігаючи за стрімким зростанням у сфері виробництва й надання послуг у Польщі, соціальних стандартів, бурхливим розвитком інфраструктури, у громадянина України мимоволі виникає песимістичний настрій і переконаність у безнадійній відсталості власної держави.

У Румунії чи Болгарії українець вже не відчуває того песимізму передовсім завдяки тому, що економічні реформи там не просунулися так глибоко й широко. Хоча розвиток інфраструктури навіть там не може не спровокувати ревнощів.

Ще повчальнішим для України є словацький досвід. За часів президентства антизахідно налаштованого Владіміра Мечіяра Словаччина довго впиралася загальному процесові реформ, котрий проводили її посткомуністичні сусіди. Утім, коли 1998 року автократа врешті-решт усунули від влади, новий уряд реформаторів у Братиславі зумів досить оперативно здійснити масштабні соціально-економічні перетворення, котрі забезпечили країні стрімке зростання. Й з 1 січня 2009 року Словаччина увійшла в Європейську валютну унію, запровадивши євро замість крони.

Який висновок можна зробити, вивчаючи досвід реформ у країнах Центральної та Східної Європи? Що далі держава зуміла відійти від соціалізму, що більше мужності мали її провідні політики, то потужнішим було її економічне зростання. Водночас країни, котрі зважилися провести глибші реформи, досягали суттєвіших успіхів у неекономічних сферах: у галузі охорони здоров’я, розвитку культури, соціального забезпечення, охорони довкілля. Виникає парадокс: що більше країна запровадила лібералізму на вході, то більше вона отримала соціалізму на виході. А що швидше країна розпочне реформи, то кращі позиції у світовій економіці вона зможе собі забезпечити.

Для глибшого розуміння проблеми треба звернути увагу на досвід вестернізації і ліберальних реформ у Латинській Америці. Цікавим у цьому аспекті є приклад Аргентини. Аналітики лівого спрямування використовують новітню економічну історію цієї латиноамериканської держави для того, щоб довести, мовляв господарська катастрофа там була спричинена економічними реформами, які впроваджував президент Карлос Менем за фінансової підтримки МВФ. Для людини, не втаємниченої в нетрі економічних знань, це пояснення не викличе сумнівів. Ну бо й справді: Аргентина, на перший погляд, лягла свого часу під емвеефівські реформи. Але в певний момент вона почала пручатися. Тобто детальний аналіз економічної ситуації свідчить, що реформи так і не було доведено до логічного завершення. А неповність реформ є надзвичайно небезпечною справою. Це певним чином можна порівняти з хірургічним втручанням, не доведеним до кінця. Зрозуміло, що пацієнтові до втручання було краще, ніж після недовершеного втручання.

Тож можна стверджувати, що головна причина господарського краху в Аргентині полягає в тому, що поза межами реформ залишилися деякі важливі галузі. Зокрема реформа оминула фіскальну сферу та ринок праці.

А чому реформи не були доведені до закінчення? Бо аргентинців збили з пантелику популісти, котрі доводили, що вилікуватися можна й безболісним способом. На хвилі популізму до влади прийшло сімейство Кіршнерів (спершу Нестору, а потім Кристина), котре поклало край реформам.

А от у тих країнах, де на тій же популістській ейфорії були проведені антизахідні реформи, наприклад у Венесуелі за президентства Уґо Чавеса чи в Болівії за Іво Моралеса, ситуація справді стрімко погіршилася. Що вже казати, якщо нині у Венесуелі навіть туалетний папір став страшним дефіцитом. Ну, цілком тобі привіт з СРСР.

Зрештою, недуга впадання у популізм характерна не лише для Південної Америці. Пообіцяти виборцям щасливе життя вже сьогодні – значно легше, ніж налаштувати їх на тривалі й болісні реформи. А це змушує ліберальні партії бути значно професійнішими й переконливішими у своїх аргументах за партії популістського спрямування.

Дитяча хвороба й імунітет

Вестернізація не вичерпується суто економічними чинниками. Вона також передбачає імпорт західних цінностей: ідей свободи, демократії, прав людини, індивідуалізму, рівності. Що більше вестернізації, то більше демократії, взаємодовіри між людьми й народами, зменшення міжнародної напруги, зростання глобальної співпраці. Для західника це – аксіома. Антизахідники ж стверджують, що багато країн, які скопіювали західну модель модернізації, зазнали економічного й соціального краху, що вестернізація вилилась у дестабілізацію політичної системи, в соціальні і національні конфлікти, у бюрократизацію структур влади, створення авторитарних режимів і зруйнування випробуваних часом традиційних інститутів функціонування суспільства.

Щиро скажу: довго намагався знайти державу, де б після вестернізації стало жити гірше, але так і не знайшов. Може, зле шукав? Мова, звісно, не йде про життя у період трансформаційних процесів і радикальних реформ з їхньою шоковою терапією. Так, рік-два доводиться потерпіти, ніде тут не дінешся. Але потім, як засвідчують усі вивчені мною випадки, рівень життя починає стрімко зростати.

Антизахідники нас лякають: разом із західною європейською інтеграцією, з вестернізацією й реформами ми «підчепимо» всі зарази й вади західного світу. Просто жах! – можна було б сказати, якщо не помічати актуального життя в Україні. Шановні антизахідники, та невже ви не бачите, що ми вже давно набралися західних вад, мов сучка бліх – як сказав би наш екс-президент. Ми, як дошкільнята, перехворіли вже всіма тими хворобами, які притаманні для раннього віку, тому й здобули відповідний імунітет. А от західні переваги так просто до нас не причепляться, тут вже потрібні відповідні зусилля, і чималі.

Здійснити вестернізацію для України – це значить сформувати громадянське суспільство, навчити громадян захищати свою гідність, навчити їх самоорганізовуватися у відстоюванні своїх прав. Це значить реально поставити владу під контроль суспільства, запровадити чіткі правила в усіх сферах життя, які б були обов’язковими для всіх без винятку. Це значить викорінити корупцію, непотизм і незаслужені преференції для окремих індивідів. Це значить створити соціально орієнтовану ринкову економіку. Це, врешті-решт, значить подбати як не про своє майбутнє, то, принаймні, про майбутнє своїх дітей.

А щодо «третього шляху», то він, як відомо, веде у третій світ.