Українські обличчя Вільнюса

Українські обличчя Вільнюса

Життя литовських українців після вступу в ЄС змінилося, але не всі сприймають ці зміни з ентузіазмом.

У литовській столиці щонайменше сім тисяч українців. Однак на щотижневих зборах у Домі національних товариств збирається не більше двадцяти. І це цілком закономірно: чимало українців, особливо з мішаних українсько-литовських родин, асимілюється у литовському середовищі. Тутешні українці вже десять років живуть у Європейському Союзі, однак на запитання, чи варто Україні прагнути до ЄС, відповідають по-різному.

 

«Чого Європа може нас навчити? Бути рабами, слугами?»

Вмикайте швиденько комп’ютер. Там на сайті «Українська правда» – трансляція з мітингу на Майдані Незалежності, – керує процесом пані Ольга, струнка жінка років тридцяти п’яти, родом із Херсона.

Напередодні саміту Східного партнерства українці зібралися у Домі національних товариств позапланово – чекають у гості голову Світового конгресу українців Євгена Чолія. У кімнаті великий стіл, на якому у синьо-жовтих пластикових тарілках розкладене печиво. Стіни приміщення заставлені книжками. Там серед української та литовської літератури сором’язливо тулиться маленький портрет Ющенка. А от Тарас Шевченко упевнено дивиться на присутніх із трьох портретів різного розміру.

Поки кілька жінок готують стіл до чаювання, я знайомлюся з місцевим письменником. У нього сиве волосся до плечей, пишні вуса й борода. Любомирові Франківу – 68. Шість років тому він взяв собі за дружину литовку Ізоліну й переїхав до неї. Живуть вони за 60 кілометрів від столиці, у містечку Укмерге.

Українці у Вільнюсі хотіли б бачити Україну в ЄС

У 2008 році книжка Любомира Франківа «Розвіяний вітром» перемогла у 13-му Сході Литовського літературного конкурсу у номінації «Проза». Дружина-литовка допомагала перекладати його тексти. Пані Ізоліна ходить з чоловіком на збори української громади. Вона й сама розмовляє українською, тільки зрідка вживаючи російські слова. Каже, що живуть з чоловіком між двома країнами, адже в Україні у письменника залишились діти.

– Мені дешевше в Литві видати книжку, аніж в Україні, – нарікає пан Любомир. – А все тому, що в Україні немає української влади. Любомир Франків переконаний, що Україна має розвиватися за власним сценарієм, і Європейський Союз їй нічим не допоможе.

Ну що Європа може нам зробити?Чого нас там учитимуть? От хто перший зробив комп’ютер? Хто перший робив космічні кораблі? Українці. То чого нас будуть вчити? Бути рабами, слугами? – починає нервувати він. – Ви мені скажіть, чого в Україні нема? Є все. Але чому у мене, як пенсіонера, смішна пенсія, а на депутата витрачають мільйон у рік?

Дружина заспокоює письменника, з турботою гладячи його долонею по волоссю.

Ніде ліпше не буває, як у рідній світлиці, – патетично додає письменник, але поговорити про те, чому тоді він живе у чужій, не встигаємо: приходить Євген Чолій.

Голова Світового конгресу українців говорить довго. Зовні він зовсім не схожий на українця, та ще й говорить з виразним діаспорним акцентом. Наголошує, що питання Угоди про асоціацію між ЄС і Україною має вирішуватися на підставі довгострокових інтересів ЄС і України, а не дій сьогоднішньої влади.

Ця угода не є питанням того, чи виконала Україна дев’ять чи одинадцять вимог ЄС. Український народ вже є європейським. Підписання угоди є тільки питанням політичної волі, – ділиться він думками з литовськими українцями. Ті у відповідь кивають.

Найбільша користь для Європи – це те, що Україна буде в Європейському Союзі. Україна в ЄС – єдина запорука, що Росія не буде тією небезпечною імперією, якою вона була у минулому столітті, – говорить Чолій, запиваючи свою промову чорним чаєм.

За обговоренням поточних питань життя громади всі забувають про увімкнене на комп’ютері hromadske.tv, яке продовжує транслювати події з українського київського Майдану Незалежності. Голова Світового конгресу українців пропонує всім сфотографуватися на пам’ять про його візит у Литву. Жартує, що фото потрібне дружині, аби не запідозрила його у чомусь нехорошому під час подорожей. А в цей час люди в Україні стоять на Майдані, ще сподіваючись, що влада передумає і зробить крок назустріч Європі.

«Вас вітає Азія»

Багато українців переїхали до Литви ще за часів Радянського Союзу, а після здобуття Литовською Республікою незалежності стали її громадянами.

Ігор Іванець живе у Литві більше тридцяти років, і хоч каже, що сумує за Україною і часто їздить на Батьківщину, проте констатує: на українському кордоні Європа закінчується.

– Приїжджаєш на пункт перетину кордону «Рава-Руська» і стоїш там чотири години. Їдеш по Європі, а потім раптом – раз! – і тебе вітає Азія. Там написано «Вітає Україна!», але я читаю «Азія». Тому що треба довго стояти, знову паспорт діставати… То ще, на жаль, не Європа, – нарікає він.

Ігор Іванець констатує: на українському кордоні Європа закінчується

Пан Ігор – чоловік із сивим хвилястим волоссям, на вигляд йому років 50. Він зустрічає нас із колегою біля нової багатоповерхівки – управління Фонду держсоцстрахування. Ігор Іванець працює тут старшим інженером інформаційних систем, зараз у нього обідня перерва. На вулиці сніжить, тому ми заходимо у хол і сідаємо у крісла біля невеликого столу.

Те, що зараз відбувається у Києві на Майдані Незалежності, мені нагадує роки, коли була проголошена незалежність Литви. Люди тоді стояли біля парламенту, палили вогнища, аби тільки вистояти, чекали, що от-от прийдуть танки. А після того була блокада, у місті не їздив жоден автомобіль. Чисте повітря, люди пішки ходять на роботу… – Згадує він, припускаючи, що такий же розвиток ситуації може чекати і на українську владу.

Каже, колись і не думав, що житиме у Литві, але так склалася доля. У Вільнюсі одружився з литовкою, має чотирьох уже дорослих дітей – двох доньок і двох синів. Згадує, що найважче після переїзду було вивчити литовську мову: на те, щоб почати вільно спілкуватися, у нього пішло п’ять років. Зі своїми дітьми намагався говорити українською від самого їхнього народження, возив до України в гості до своїх батьків. Тому мову вони знають добре, хоча й навчалися у литовській школі: української у Вільнюсі немає.

Пан Ігор – львів’янин за походженням, востаннє був у рідному місті місяць тому, тож добре помічає суттєві відмінності між Литвою й Україною.  Я цікавлюсь у нього, як загалом змінилося його життя після вступу Литви у Європейський Союз і чи потрібне членство в ЄС Україні. Відповідає, що хоч у громаді українців думки щодо цього різняться, але загалом більшість хотіла би бачити Україну частиною Європейського Союзу.

 

Греко-католицька церква Пресвятої трійці у Вільнюсі, збудована 1514 року, є ще одним осередком єднання української громади

Ігор говорить про те, що зі вступом Литви до ЄС в економічному плані мало що змінилося, але цей крок перш за все дав громадянам відчуття стабільності.

– Змінилось мислення людей. Вони стають інакшими. Чеснішими. Це саме не з’явиться, все відбувається поступово, – замислено промовляє українець.

За його словами, найкраще помітити зміни можна у двох сферах – освіті й медицині. Розповідає, що у Литві всі його діти вступали у виші без будь-яких хабарів і знайомств. Старша донька вже захистила докторську дисертацію, ще двоє дітей мають дипломи магістрів, а наймолодший син отримає диплом бакалавра.

Медициною у Литві взагалі неймовірно задоволений: на прийом до будь-якого спеціаліста можна записатися через інтернет.

– Тут зовсім інше життя, хоча наші країни були в одному союзі. Мені робили операцію, у мене була глаукома. І коли я розповідаю про це у Львові, мені не вірять, що я ні копійки не платив, – чоловік трохи стишує голос, наче намагаючись розібрати, чи вірю я йому. – А в Конституції України хіба не написано, що медицина безкоштовна?

Написано, – погоджуюсь я.

– Зміни у Європейському Союзі іноді можуть бути зовні невидимими, але вони є, – резюмує він нашу розмову.

«Кому ми потрібні в Україні? Ми й тут нікому не потрібні, а там – і поготів»

Є у Вільнюсі і приклади того, як українці не тільки не розчиняються у литовському середовищі, але й створюють нові українські сім’ї. Пан Юрій Паньків та його дружина Ольга Кондрачук почали спілкуватися в українській громаді, яку відвідують уже близько двадцяти років. Хоча доти разом ходили на курси литовської мови, але з’ясували це вже після одруження.

Пан Юрій живе у Литві вже 45 років. За походженням він львів’янин, але переїхав  разом з родиною із Росії, а згодом знайшов роботу на заводі паливної апаратури у Вільнюсі. Зараз він уже на пенсії. Більше двадцяти років веде на литовському національному радіо україномовну програму «Калинові грона», двічі на місяць розповідаючи слухачам про видатні історичні події, видатних людей в Україні, про Україну у світі.

Півгодини бреши, що хочеш, ніхто не контролює, – жартома розповідає про свою програму пан Юрій. – Хоч її називають програмою для українців, але то не так, тому що українці її переважно не слухають.

Цей невисокий чоловік з сивим волоссям і вусами зустрічає мене на Ратушній площі у центрі Вільнюса. Поки йдемо вузькими вуличками до нього у гості, розповідає про те, які зміни сталися у місті за останні роки. Квартира, у якій мешкає родина Паньківа, розташована неподалік від центру. Це помешкання з кількома кімнатами, радянськими меблями та вічним станом ремонту, однак не без своєрідного затишку. У сінях біля вікна висять грона свіжої калини.

Пан Юрій проводить мене довгим коридором на кухню, сідаємо за стіл. Поки розмовляємо, заходить темноволосий хлопчик із зошитом у руках, питає у чоловіка, як знайти корінь із дробу. Отримавши підказку, йде. Це – 13-річний Орест, син пана Юрія і пані Ольги. Юрій має ще двох синів від першого шлюбу, у його дружини теж є тридцятирічний син.

Орест добре розмовляє українською. Батько розповідає, що донедавна син учився в литовській школі, але через певні непорозуміння з адміністрацією його посеред року перевели у російську гімназію. У родині таким результатом задоволені, кажуть, що вчитися хлопцеві важче не стало: усі підручники написані литовською мовою, а вже відповідати на уроках може російською. Орест – активний, був старостою класу, вчиться у музичній школі, грає на гітарі.

Тим часом із роботи повертається пані Ольга – мила жінка років п’ятдесяти з темним волоссям до плечей. Вона працює менеджером у транспортній фірмі, що займається вантажними перевезеннями на залізниці. Жінка родом із Дніпропетровської області, у Литву переїхала тридцять два роки тому, вийшовши заміж за литовця. Через вісім років розлучилася, але залишилася жити у Вільнюсі.

Пані Ольга накриває на стіл, пригощає мене борщем. «Юрко варить, не я», – каже вона, усміхаючись до чоловіка. А він пропонує мені скуштувати домашнього хліба, який дружина пече сама.

Поки вечеряємо, говоримо про рівень життя у Литві. Ольга розповідає про те, що молоді люди не хочуть працювати за середню зарплату, яка становить 1000 літів (3000 гривень). Каже, її старший син Ігор працював у Франції, в Англії. Тепер, коли він повернувся у Литву, йому було важко знайти роботу, що відповідала б його запитам.

Сама пані Ольга отримує 1800 літів на місяць, але це сума з усіма нарахуваннями, вислугою років – вона 23 роки працює на одному місці. Пан Юрій отримує 1100 літів пенсії, маючи 40 років трудового стажу. Мінімальна ж пенсія  у Литві становить 814 літів.

Комунальні послуги у Литві дорогі: щомісячно родина Паньківа витрачає на квартплату та опалення у середньому 700 літів. Кажуть, узимку рахунки за опалення можуть сягати 1000 літів, тому сім’я уклала договір із теплопостачальним підприємством і виплачує по 416 літів щомісячно впродовж року. Кажуть, так набагато легше, менше б’є по сімейному бюджету.

У нас пенсія йде на харчування, 700 літів ми платимо за квартиру, а решта залишається на життя. Але уявіть, що молода людина отримує 1800 літів. Третина від цієї суми відраховується на податки, 700 літів – за комунальні послуги, і лишається 500. Спробуйте на такі гроші пожити, – скаржиться пані Ольга.

Родина Паньків-Кондрачук зявилася саме завдяки громаді

Ми переходимо у велику кімнату, я сідаю у крісло біля круглого столу. Пані Ольга тим часом дістає чайний сервіз, накриває на стіл. У кімнаті стоїть піаніно, біля стіни – дошка для прасування із сучасною праскою. Пані Ольга наливає мені у чашку завареного кримського трояндового чаю. Питаю, чи родина якось відчула на собі те, що Литва стала членом Європейського Союзу.

– Абсолютно не помітно, – каже пан Юрій, який у цей час повертається з кухні, куди ходив за цукром. – Кожна людина так і живе, як жила раніше. Єдине, що дійсно: куди хочеш, туди й їдь.

–  Абсолютно – додає його дружина. – Розумієте, це все на рівні державному. Вони там бігають, трясуться, а литовці…  Правда, литовців тут майже не залишилося, їх зараз більше виїхало за кордон, ніж у Сибір їх вивезли за часів радянської окупації.

У кімнату заходить Орест, мати кличе його: «Орчику, йди сюди, сідай біля мене». Запитую, чи родина ніколи не думала переїхати назад в Україну. Відламуючи шматочок свого «фірмового» моркв’яного пирога, пані Ольга каже: коли побут уже облаштований, то важко створити такий самий затишок в іншому місці. Чоловік її підтримує, каже, що переїжджати треба у молодому віці.

– Та й кому ми там потрібні? Ми й тут нікому не потрібні, а там – поготів, – каже він. А тринадцятирічний Орест по-дорослому додає, що їхню квартиру зараз вигідно не продаси…

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter

Дискусія 40

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук