Український світ

«Дуже легко – будувати український світ», – так відповів новий предстоятель Української греко-католицької церкви, владика Святослав, після своєї інтронізації, на запитання, як нам протистояти «русскому миру».

Ця відповідь, водночас, ні до чого не зобов’язувала і була ідеологічно вичерпною вже в самій своїй простоті та легкості. Циніки назвали б її вдалим піар-ходом, а ідеалісти вхопилися б і розвинули її до доктрини, яку слід втілювати в життя. Втім, функція духовного лідера якраз визначати орієнтири, вказувати шлях. Те, яке наповнення отримає поняття «український світ» залежить уже лише від конкретного виконання. 

«Будувати український світ» – справа настільки ж шляхетна, наскільки й цілком абстрактна. Але вже в самому формулюванні молодого патріарха закладено правильний вектор, який полягає у принциповій зміні парадигми української реакції на тиск «русского мира». Дарма, що саме поняття «русский мир», названий за аналогією до історичних понять (як-от, Pax Romana і Pax Mongolica), фактично є оксюмороном і означає зовсім не «русский» (бо російський) і не «мир» (бо не пропонує, власне кажучи, спокою і миру), всі ми розуміємо, що йдеться про певну цілеспрямовану політику з просування російських інтересів. І полягає вона у кращому разі в нейтралізації та марґіналізації всього українського, а в гіршому – його анігіляції. «Все українське» я окреслюю як певну сукупність, творену всупереч хрестоматійному російському погляду на Україну як частину колишньої імперії, як певну спробу самовизначення й існування у відриві від російських інтерпретацій.

Традиції антиукраїнський фронт має багаті. І, крім згаданих щойно глобальних дій, які в умовах цифрового суспільства, такої-сякої свободи і досить високого самоусвідомлення певної частини громадян, провести не вдається, так званий «русский мир» у багатьох юридичних і фізичних іпостасях займається тим, чим мав би займатися так званий «український світ».

Я маю на увазі проблему форматування довколишньої реальності, майже цілком віддану на відкуп інструментам російського впливу. Однак назвати їх таким чином – занадто просто: і Адміністрація президента, і телеканал «Інтер», і міністерство освіти на чолі з Табачніком, і деякі ідеологи Московського патріархату в Україні займаються якраз тим, що, просуваючи інтереси світу російського, формують, форматують і визначають власне український світ. В їхніх руках знаходяться важелі політичної маніпуляції, яка дозволяє технологічно прорахувати і втілити сценарії української політики на роки вперед.

Вже сьогодні втілюється сюжет із протистоянням «проросійських» і «націоналістично-ізоляціоністських» сил, вже сьогодні відбувається процес масованого «іншування» галичан як «неправильних українців», вже сьогодні надається очевидна перевага лише одній, правильній, православній конфесії, вже сьогодні проблема статусу російської мови педалюється і зумисне розігрівається як питання найбільшої політичної ваги, мало не життя і смерті для східної України. «Українське» закріплюється в суспільній свідомості як марґінальне й асоціюється лише з націоналістичним. Регулярні спічі Ірини Фаріон і Олега Тягнибока на «Інтері» лише промовисто ілюструють «ненормальність» українців і ще раз підтверджують стару приказку про те, що з такими друзями й ворогів не треба. Тоді як «російське» набуває статусу «цивілізованого», на відміну від розумово неповноцінного і некультурного «українського». Хтось абсолютно влучно окреслив головну ідеологічну настанову «русского міра» в коментарі під одним матеріалом: «Русский язик – это электрическая лампочка в современном доме, а украинский (диаллект окраины) – это свеча и лучина у западенській хатинці».

Думаю, «будування українського світу» якраз і полягає у зміні загального ставлення до власної країни й насамперед до створення своєї системи інтерпретації реальності. Але це неможливо без засвоєння і усвідомлення простої істини: українське мусить першою чергою почати мислити себе як частину великої європейської цивілізації, а не як уламок російсько-православної умми або самообмежений та ізольований світ, склеєний із правоконсервативної ідеології та донцовської риторики, у дусі Фаріон-Тягнибока. Для цього треба насправді небагато: слід просто дослухатися до слів лідера українських греко-католиків і наповнити їх новим сенсом.