Порушення прав громадян України в процесі їхньої мобілізації не є підставою для звільнення військовозобов'язаних від служби в армії. Фактично таке рішення ухвалив Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, про що останній повідомив 17 березня у Facebook. Це рішення викликає низку тривожних запитань: як далеко може зайти держава у своїх діях заради безпеки, не порушуючи при цьому фундаментальних прав громадян? Чи можна згуртувати країну, якщо ставити державні інтереси вище за права людини?
Передісторія така. Один військовослужбовець звернувся до суду з позовом до районного ТЦК і СП та військової частини, вимагаючи визнати його призов на службу під час мобілізації протиправним і зобов'язати військову частину звільнити його з військової служби. Причина – непроходження медичного огляду під час призову. Суди першої й апеляційної інстанцій підтримали громадянина, визнавши дії ТЦК і СП порушенням його прав. Якби військова частина виконала ці судові рішення, на цьому все б і закінчилося. Однак військове відомство подало скаргу до Верховного Суду країни, і його касаційний підрозділ вирішив стати на бік держави.
Ухваливши зазначене рішення, високий суд фактично наполягає: в умовах надзвичайної ситуації, коли на кону стоїть безпека країни, потрібно дотримуватися особливої юридичної практики, орієнтованої на потреби оборони. А права індивідуумів, мовляв, в умовах війни – справа другорядна.
Зовні все виглядає саме так. Коли мова заходить про мобілізацію, на перший план виходить інтерес держави та її обороноздатність. Це не просто формальна процедура, а терміновий і вимушений захід, адже в умовах війни інтереси держави вимагають невідкладних дій і часто жорсткої організації. Верховний Суд України, очевидно, керувався саме цим принципом, коли відхилив рішення судів першої й апеляційної інстанцій. Мобілізація в Україні, яка триває вже три роки, – це надзвичайний захід, покликаний забезпечити здатність країни відбити агресію з боку Росії, і в такій ситуації питання щодо правомірності призову і звільнення військовослужбовців має вирішуватися в контексті цих обставин.
Дійсно, регулярні зведення з різних ділянок фронту показують, що в бойових умовах часто виникають ситуації, коли кожен день може виявитися вирішальним. Неможливість швидко зібрати необхідні сили й ресурси може поставити під загрозу ту чи іншу ділянку фронту, що, своєю чергою, матиме набагато серйозніші наслідки, ніж порушення прав одного громадянина. Верховний Суд, отже, ухвалив рішення в інтересах безпеки держави, маючи на увазі, що в умовах мобілізації правові процедури мають діяти жорсткіше і незмінно, незалежно від окремих медичних висновків.
Навряд чи можна заперечувати, що саме по собі таке рішення суду – це акт, продиктований не тільки правом, а й необхідністю зважати на реальні загрози, які постали перед Україною. Але що відбувається, коли державні інтереси вступають у конфлікт із правами окремих громадян? Це вже не просто юридичне питання, а й питання моралі та, головне, справедливості.
В Україні багато людей, які хотіли б уникнути мобілізації, починають ставити запитання: де діти впливових політиків, чиновників і бізнесменів? Чому замість фронтових окопів вони запросто можуть опинитися на закордонному курорті? Тож питання про справедливість набуло особливого значення. Адже несправедливість у воєнний час – це як тріщина у фортеці, через яку починають просочуватися не тільки сумніви, а й масове ухиляння від мобілізації, відтік чоловіків за кордон, ухиляння від сплати податків і, що найстрашніше, корупція, що пожирає ресурси, необхідні для перемоги.
І ось тут, на цій тонкій межі, можна побачити, яким складним є вибір, що його доводиться робити кожному, хто ухвалює рішення в умовах війни. Мобілізаційний закон, звісно, дуже і дуже важливий, але що важливіше – підтримання порядку і виконання військового обов'язку чи збереження особистих прав людини? Це питання не має простої відповіді. Адже кожен призов – це не просто безлика цифра в статистиці, це долі живих людей, їхнє здоров'я, їхні родини. Призвати людину, яка не пройшла медичний огляд, – це свого роду жорстокість, яка може призвести до катастрофічних наслідків, якщо вади її здоров'я не буде оцінено належно.
На жаль, в умовах мобілізації питання про право громадян на здоров'я і життя часто виявляється другорядним. Адже держава повинна мати можливість поповнити сили, що вибувають, якнайшвидше, щоб забезпечити здатність ЗСУ стримувати ворога. Судове рішення Верховного Суду відображає цю реальність, де інтереси держави, у контексті війни, що триває, сприймаються як більш важливі. Варто зазначити, що з юридичної точки зору Верховний Суд не допустив створення прецеденту, який міг би поставити під загрозу процес мобілізації. Якби рішення судів першої й апеляційної інстанцій залишилися чинними, це могло б створити правовий вакуум, де кожен призовник міг би оскаржувати рішення про призов на підставі медичного висновку, і тоді мобілізація фактично виявилася б паралізованою.
Але як бути з правами людини? На жаль, як показує історія, у нестабільних державах питання прав людини в умовах надзвичайного стану нерідко залишається, що називається, в сірій зоні. З одного боку, права громадян мають захищатися, а з іншого – у ситуації екстреної мобілізації не всі аспекти особистих прав можуть бути пріоритетом. Особливо помітно це на прикладі так званої «бусифікації», під час якої українських громадян, наче безпритульних тварин, виловлюють на вулицях, зі застосуванням грубої сили заштовхують у бусики й відвозять до ТЦК, де вони блискавично проходять медкомісію, а далі потрапляють до центрів підготовки чи військових частин.
Подібні інциденти не раз закінчувалися смертями й каліцтвами «відловлених». Населення обурюється. Правозахисники б'ють на сполох... А що ж влада? Вона обіцяє боротися з нелюдською «бусифікацією» і навіть саджати до в'язниці співробітників ТЦК, які перевищують службові повноваження. Але ситуація практично не змінюється. Чому? Відповідь очевидна: ЗСУ потребують поповнення, і військовослужбовцям із ТЦК фактично надано карт-бланш, щоб вони могли набрати потрібну кількість чоловіків.
Цей бік життя сьогоднішньої України – справжня драма, що має далекосяжні наслідки. І річ не тільки в тому, що ігнорування прав громадян спонукає багатьох із них дистанціюватися від «недоброї» держави. Після відкриття кордонів (а рано чи пізно їх відкриють) це може обернутися посиленим відтоком робочої сили в інші країни. Але «бусифікація» завдає величезної шкоди вже зараз. Далеко не всі «відловлені» на вулицях чоловіки стануть мотивованими солдатами. Призов військовозобов'язаного, який пройшов недбалий медичний огляд, може призвести не тільки до погіршення його здоров'я, а й до небезпеки для всіх інших, хто буде поруч із ним на полі бою. Це вже питання не тільки моральної відповідальності, а й життя людей.
Як же зробити так, щоб ці два аспекти – права індивіда й інтереси безпеки країни – не конфліктували? Я думаю, в умовах України, з її історією народних виступів проти беззаконня і несправедливості, не можна обмежитися лише юридичними критеріями, потрібно розглядати й етичні моменти.
Влада України має зрозуміти: мобілізація – це завжди компроміс. Взяти те саме рішення Верховного Суду. Воно підкреслює не тільки важливість державної безпеки, а й обмеженість правового регулювання в таких умовах. Це – компроміс у чистому вигляді.
Але компроміс не має бути одностороннім. Закони, які стосуються призову в армію, часто надто жорсткі й не дозволяють гнучко враховувати індивідуальні обставини. Мобілізація має бути процесом, який розуміє і враховує здоров'я, психічний стан та інші важливі аспекти життя кожного призовника. У випадку, коли йдеться про мобілізацію в умовах кризи, потрібно передбачати механізми, які дозволяли б прицезійніше оцінювати стан здоров'я людей, навіть якщо це не завжди можливо в найкоротші терміни. Бо ТЦК «у поспіху» можуть порушити права однієї людини (якби ж так!), а позначиться це на всій системі мобілізації.
Адже не випадково в деяких містах з'являлися «волонтери», які повідомляли в пабліках про місцезнаходження «бусиків» у реальному часі. Фактично в низці регіонів країни знайшлися громадяни, які вступали в такий сумнівний спосіб у протистояння з рідною державою. Так, багатьох із них виявляли і відправляли до суду. Але всіх, як відомо, «не пересадити»...
Влада обіцяє переглянути підхід до медичного огляду в умовах мобілізації. Це добре, але... запізно, а тому вже недостатньо. Критична маса невдоволення громадян «бусифікацією» сягнула такого рівня, коли потрібно чіткіше й однозначніше відповісти на запитання: де проходить межа між інтересами держави і правами особистості? Це не просто юридична проблема. Це проблема, що зачіпає сутність суспільного договору між громадянином і державою. Адже, по суті, держава має право вимагати від своїх громадян виконання військового обов'язку, але водночас вона зобов'язана захищати їхні права і життя. На якій підставі вона може вирішувати, що для захисту держави можна йти на жертви в плані здоров'я людей?
Тут мені на думку спадає метафора про те, як бойовий корабель в умовах великого шторму, щоб вижити, іноді повинен піти прямо на величезну хвилю, а не підставляти під неї борт. Але що буде в такому разі з командою? Чи не втратить корабель керованість і боєздатність, якщо кожна людина на ньому не буде готова до бурі? Так-от, згадане рішення Верховного Суду – той самий момент, коли держава йде прямо на руйнівну хвилю, усвідомлюючи, що вона може втратити когось, але абсолютно не враховує, що для успішного подолання удару вся команда корабля має бути готовою до подібного випробування.
Прямо кажучи, якщо держава буде націлена лише на кількісну мобілізацію, то вона ризикує порушити найважливіший принцип – зберігати довіру між владою і народом. Адже справжня сила країни – не тільки в цифрах, які говорять про кількість зброї та солдатів, а насамперед у єдності та згуртованості народу. Невже це так важко зрозуміти?
На жаль, цей важливий, мабуть, навіть найважливіший фактор – фактор єдності та згуртованості народу – в Україні значною мірою нівельовано діями команди Володимира Зеленського. Вона підібрана, якщо судити з дій та біографій високопосадовців, не за принципами фаховості й належних моральних якостей, а за принципами знайомства, бізнесових зв'язків та особистої відданості. У результаті в президентсько-урядовій команді, на жаль, не знайшлося фахівців, які могли б провести мобілізацію так, щоб не довелося майбутнім бійцям ЗСУ викручувати руки і відправляти їх до армії навіть без медогляду.
Ми використовуємо