В очікуванні нового загострення конфлікту
IQ

В очікуванні нового загострення конфлікту

Про протистояння в царині польської та української історичних пам'ятей

Микола Захаров, 2 травня 2050 1

Влітку цього року і восени закономірно очікується загострення відносин між Польщею та Україною «на полі битв історичної пам'яті». 11 липня в Польщі відзначатимуть 75-ті роковини «геноциду громадян ІІ Речі Посполитої українськими націоналістами», а 1 листопада настає сота річниця початку українсько-польської війни за Східну Галичину в 1918 році. Знаючи любов чиновників, політиків і активістів від історії до круглих дат, нова «буря емоцій» в Польщі та Україні неминуча. Але, незважаючи на загострення пристрастей і бурі емоцій навколо пам'яті про польсько-український конфлікт, злочинів і етнічних чисток в 1940-х роках, потрібно пам'ятати, що польсько-українські відносини в ХХ і ХХI ст. розвиваються передусім на основі холодного прагматизму, а не емоцій. Пам'ять про події на Волині 1943 р. не є винятком. Тому, щоб нейтралізувати негативні наслідки польського-української «історичної» кризи, не в останню чергу треба чітко зрозуміти спонукальні причини обох сторін, які лежать в його основі.

Саме завдяки прагматизму влади Польщі конфлікт довкола історичної пам'яті про 1940-ві не вибухнув вже на самому початку 1990-х рр. і в першій половині 2000-х. Польський підхід до України за «пізнього СРСР» в 1989-1991 рр. і в 1990-х багато в чому визначався поглядами Єжи Ґедройца, які пропагував його паризький журнал «Культура» в 1947-2000 роках. Хоча далеко не всі поляки поділяли його думку, але лідери «Солідарності», що прийшли 1989 року до влади, взяли на озброєння тезу Ґедройца про те, що звільнення Польщі від московського впливу і її європейське майбутнє неможливі без примирення з її східними сусідами. Звідси випливав курс на стимулювання національного руху в Україні, а також у Білорусі та Литві. Демократична Польща першою визнала незалежність України в серпні 1991 року і підтримувала політику Кравчука, за якого Україна стала реальним бар'єром між Польщею і Росією.

Єжи Ґейдройц був не тільки великим гуманістом і демократом, але й дуже далекоглядним прагматиком. Він розумів, що підтримка національного руху в Україні, Литві та Білорусі забезпечить найкоротший шлях виходу Польщі з-під впливу СРСР і Росії. Польща всіляко підкреслювала своє позитивне ставлення до євроінтеграційних прагнень Києва, взяла на себе роль «європейського адвоката України». Варшаві, яка проводила твердий курс на вступ до НАТО і Європейської Унії, також треба було показати, що зі східним сусідом в особі України вона не має жодних проблем.

Але це зовсім не означало, що у Варшаві забули про втрачені «східні креси» ІІ Речі Посполитої. Згадаймо суперечки про те, які пам'ятники польським борцям за «Східну Малопольщу» можна дозволити споруджувати в Україні, епопею навколо відновлення «Меморіалу орлят» на Личаківському цвинтарі у Львові (відтворений в тому вигляді, який він мав у 1920-1930-х роках), створення пам'ятних знаків «польської присутності» на українській території, активну участь в реставраційних роботах у Львові й інших містах Західної України, запрошення українських студентів на навчання до Польщі, масову роздачу «карт поляка», закріплення в Україні позицій Римо-католицької церкви, створення умов для масової економічної міграції українських заробітчан, підвищений інтерес до архівних матеріалів, які підтверджують права власності на нерухомість і землі станом на 1 вересня 1939 року на західноукраїнських землях, і багато іншого.

Тому, хоча в Польщі ніколи не забували про суперечності, але йшли на компроміси, щоб реалізувати свої стратегічні інтереси. Започаткована за Кучми і Кваснєвського спроба «назавжди закрити проблему українсько-польських суперечностей» мала прагматичний характер і справді допомагала згладжувати проблеми «розбіжностей в підходах до історичної пам'яті», але не привела до тривалого результату. Ці лідери вирішували пріоритетні для них поточні завдання. Польщі для вступу в НАТО і ЄС потрібно було продемонструвати відсутність прикордонних проблем з Україною. Кучмі для забезпечення двох термінів правління і реалізації «курсу багатовекторності у зовнішній політиці» був потрібен «надійний партнер на Заході в особі Польщі». Також не варто скидати з рахунків і комсомольсько-партійне минуле Кучми та Кваснєвського – націоналістичні постулати не були для них пріоритетними.

Польща позитивно сприйняла Помаранчеву революцію і прихід до влади «найукраїнськішого президента» Ющенка. Варшаву цілком влаштовують зміни «курсу багатовекторності Кучми» на чітку євроатлантичну орієнтацію Ющенка. Гірким розчаруванням для поляків стало те, що Ющенко 2006 року присвоїв звання Героя України синові Шухевича Юрію, а 2007-го – самому Роману Шухевичу і, особливо, в кінці його каденції, в січні 2010 року, Степанові Бандері. Причиною таких дій частини української еліти було цілком прагматичне прагнення офіційно закріпити пантеон національних героїв, які боролися за незалежність України в ХХ ст. Після початку російсько-української прикордонної війни 2014 р. причин прославляти борців проти Москви і Варшави в 1940-ві рр. в української влади стало ще більше. У підсумку напівофіційним маршем-гімном Української армії навіть став модифікований гімн Організації українських націоналістів «Зродились ми великої години».

Тим часом, ще 2013 року, коли відзначалася 70-та річниця початку подій на Волині, стало зрозумілим, що рано чи пізно ця «міна уповільненої дії» все одно спрацює. Ще 2008 року в Польщі визнали події на Волині «етнічною чисткою». У 2013 році тільки незначна нестача голосів не дозволила Сейму визнати «Волинський геноцид». Але тоді головним було зберегти євроінтеграційний курс України, тож у Варшаві не пішли на серйозні загострення. Побоювання зіпсувати польсько-українські відносини вже не діяло 2016 року, коли 22 липня Сейм Польщі ухвалив рішення призначити дату 11 липня «Національним днем пам'яті жертв геноциду громадян ІІ Речі Посполитої, вчиненого українськими націоналістами». Всім було абсолютно очевидно, що Україна в умовах війни дуже зацікавлена у збереженні партнерських відносин з Польщею, тож не піде на дзеркальні дії у відповідь. Але головною прагматичною причиною дій Польщі було не це, а зміна політичної кон'юнктури і факт, що українське питання знову стало чинником не тільки зовнішньої, але й внутрішньої політики Польщі.

У 2010-ті рр. Польща стала іншою. Влада сучасної Польщі вважає, що політична кон’юнктура повністю змінилася, і їхня країна «міцно встала на ноги», отримала мандат «повноправного представника США в Центральній і Східній Європі» і може відкрито виступати проти диктату Європейського Союзу у питаннях імміграції та внутрішнього законодавства. Активна позиція Польщі щодо протидії «путінської експансії» і підтримка України у боротьбі з Росією зміцнює такий статус. Тому на «антипутінському фронті» Україна була, є і буде стратегічним союзником Польщі. А ось у ставленні до українського націоналізму в його бандерівському варіанті позиція постійно посилюватиметься. Територія сучасної України і особливо її західної частини в силу історичної пам'яті й сучасної геополітичної ситуації вважається сферою впливу Польщі. Влада Польщі вважає, що має право впливати на історичну політику України і передусім на історію польсько-українських відносин.

Проте, мабуть, найважливішою прагматичною причиною загострення польсько-українського історичного конфлікту є факт, що українське питання знову стало питанням внутрішньої політики Польщі. У Польщі вже перебуває від 1,2 до 2 мільйонів українських заробітчан. І в найближчі роки, за оцінкою польської влади, Польща потребуватиме ще кількох мільйонів українців, щоб польська економіка продовжувала зростати. Така ситуація повністю змінює етнічну картину Польщі і позбавляє її статусу моноетнічної польської території.

Після Другої світової війни внаслідок втрати частини територій і масових депортацій неполяків Польща стала практично на 100% польською. Зараз влада Польщі та польське суспільство явно не хочуть повторення ситуації Другої Речі Посполитої, в якій національні меншини становили більше третини населення. Серед них було до 5-6 мільйонів етнічних українців (15-16% населення всієї Польщі), котрі проживали компактно. Багато українців-громадян Польщі взяли участь у боротьбі за українську незалежність і вступили в ОУН та УПА. На думку багатьох поляків, Бандера, Шухевич і їхні прихильники – громадяни Польщі, котрі виступили проти її інтересів, отже вони – «зрадники Батьківщини», а не учасники національно-визвольних змагань.

Завдяки масовому приїзду українців, Польща знову стає багатонаціональною країною, й українці вже в осяжній перспективі знову можуть становити ті ж 10-16% фактичного населення країни, як і в 1920-1930-х роках. Цьому сприяє той факт, що багато поляків тільки формально числяться польськими громадянами, а насправді часто вже десятки років живуть за її межами. І кількість виїжджаючих з Польщі поляків щоразу зростає. Тому масова імміграція до Польщі українців означає, що сучасна українська історична політика – це не тільки питання внутрішньої політики України й українців всередині України, а й питання, які історичні і національні погляди будуть в української етнічної меншини у Польщі, яка постійно зростатиме. І якщо в міжвоєнний період українці жили десь далеко від Варшави на відсталих околицях, то тепер вони зосереджені в ключових регіонах країни, і саме від них багато в чому буде залежати подальше зростання польської економіки.

У такій ситуації у влади Польщі є три варіанти дій:

1. Встановити порядок, за яким трудовий мігрант може перебувати в Польщі суворо обмежений час, а потім має в обов'язковому порядку покинути країну. При цьому трудовий мігрант зобов'язаний неухильно дотримуватися польських законів і не допускати жодних націоналістичних проявів антипольської спрямованості.

2. Дозволити постійне проживання в Польщі трудових мігрантів і членів їхніх сімей за умови їхньої повної інтеграції у польське суспільство і перетворення в громадян Польщі – «поляків українського походження» в ментальному, мовному, релігійному аспектах.

3. Свідомо піти на створення в Польщі багатомільйонної української громади з правом отримання освіти українською мовою від дитячого садка до вишів. А також забезпечити розвиток мережі українських партій і громадських організацій, українських ЗМІ (друкованих та електронних), українського сегмента польського Інтернету, українських церков, законодавчо передбачити участь українців в органах державної влади і місцевого самоврядування. Образно кажучи, на рівних правах до Білого Орла на червоному полі підселити Золотий Тризуб на синьому тлі.

Цілком очевидно, що останній варіант для Польщі найменш прийнятний. Не варто сподіватися, що будь-коли будь-яка польська влада дозволить на своїй території масові ходи з «бандерівською» символікою і під «бандерівськими» гаслами, проведення будь-якої антипольської, проукраїнської пропаганди в будь-яких її проявах. Тому Польща продовжуватиме відстежувати ситуацію і жорстко реагувати на будь-які аспекти державної політики України, які вважатиме ворожими. Яскравим підтвердженням цього стало ухвалення нової редакції Закону, який регулює діяльність Інституту національної пам'яті. У ньому містяться чіткі негативні оцінки ідеології Бандери і його прихильників, що природно викликало гостру негативну реакцію в Україні.

Найближче майбутнє покаже, чи зможуть Варшава і Київ зберегти холоднокровність і діяти суто прагматично – співпрацювати, де це вигідно обом сторонам, і жорстко, але цивілізовано відстоювати свої інтереси там, де вони не збігаються. У будь-якому випадку, неприпустимо одній стороні одягатися у форму солдатів та офіцерів армії Пілсудського і Армії Крайової, а іншій стороні – у форму вояків Української Галицької Армії та Української Повстанської Армії та в ХХІ столітті вирішувати актуальні проблеми методами минулих польсько-українських воєн. Навіть якщо вони йдуть «на полях битв історичної пам'яті».

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук