В пошуках Галичини

IQВасиль Расевич, 21 червня 20101593406

Останнім часом назва «Галичина» практично не сходить зі шпальт газет та Інтернет-порталів. Ініціатори (тепер радше інспіратори) нового прикликання «Галичини» у наше щоденне життя поставили перед собою дуже складне і політично вмотивоване завдання – довести, що історична Галичина не має нічого спільного з Україною, а українське населення цих областей – не українці.

Політичне підґрунтя цієї маніпуляції очевидне. Найбільш активним творцем нової Галичини, поза сумнівом, є теперішній міністр науки і освіти, історик Дмитро Табачник, який під виглядом академічності поширює відверто нацистські та расистські концепції галицького минулого. Його товариш по партії Юрій Болдирєв іде ще далі, він пропонує «оздоровити» українське суспільство шляхом відторгнення Галичини від України. Як би брутально це не звучало, але обоє частково мають рацію. В засновках вони праві. Справді, «галичани» належать до інакшої, ніж російські українці, культурно-історичної традиції. Проте, з огляду на майже тектонічні зсуви в історії цього краю, неймовірні людські трансфери, та велике «змішання народів» після Другої світової війни, про «Галичину», як окремий, означений чіткими межами край, говорити не доводиться. Пряма екстраполяція минулого на сучасні політичні відносини є грубою вульгаризацією історії та політики, спрямованої на поглиблення розколу в українському суспільстві. 

 

Найбільш активним творцем нової Галичини, поза сумнівом, є теперішній міністр науки і освіти, історик Дмитро Табачник, який під виглядом академічності поширює відверто нацистські та расистські концепції галицького минулого

 

Пропоную читачам короткий екскурс в минуле «Галичини», ще раз поглянути на те, коли і для чого віднаходили і застосовували цю назву. Ким були ті шукачі і відкривачі «Галичини», якою логікою вони керувалися? В цьому дивному списку - австрійська імператриця Марія Терезія, нацистський експерт з питань східної політики Альфред Розенберг, фюрер СС Гайнріх Гімлер та український історик Дмитро Табачник.

Коли приблизно років десять тому мій німецький колега Крістоф Мік написав, що Львів і Галичина стають модними, мене це дуже втішило. Нарешті з’явився міжнародний науковий інтерес до величезного культурно-історичного пласту. Перша хвиля зацікавлень, яка набула досить масового вигляду в 90-х рр. ХХ ст., значною мірою диктувалася академічною кон’юнктурою та потребою продовження досліджень Голокосту. Не останню роль також відіграв літературний топос Галичини. Таким чином «Галичина», завдяки старанням дослідників, розширила свої просторові та часові межі, додавши до питомо «галицького» (австрійського) також міжвоєнний період та Другу світову війну.

У дослідженнях галицького минулого паралельно співіснували кілька напрямів. Значна частина західних дослідників намагалися показати Галичину як своєрідну мультикультурну модель, яка не до кінця відбулася через боротьбу різних національних проектів. Українські дослідники, намагаючись надолужити втрачене і ненаписане в радянський час, зосередилися значною мірою на українській складовій минулого цього краю, обравши його моделлю «правильної», або «справжньої» України. При цьому власне на Галичині уваги особливо не акцентували. Навпаки, домінувало намагання представити галицьку історію як невід’ємну частину загальноукраїнської. Польські вчені також досліджувати історію Галичини, але досить часто через призму втрачених «східних кресів». Таким чином, у дослідженні минулого Галичини знову запанував так званий національний паралелізм, характерний для стилю міжнаціональних стосунків у австрійській Галичині, коли різні нації жили не «разом», а «поруч».

Найбільше підстав і найменше зауважень існує щодо назви «Галичина» стосовно  означення австрійського періоду в історії цього простору. По-перше: ця назва була вжита для означення конкретної адміністративної одиниці і в такому вигляді проіснувала майже сто п’ятдесят років. По-друге: всі подальші означення, радше спрямовувалися на свідоме уникання цієї назви, а «конструктори» нової історичної традиції кожного разу свідомо намагалися затерти її або як «колоніальну», або як не надто «соборницьку».  Поняття «Галицька Русь» також містило в собі відповідне ідеологічне навантаження і вживалося у тих середовищах, які дотримувалися в широкому розумінні русофільської орієнтації. Для нас важливим є простежити етапи, коли ця назва знову і знову «виринала» з минулого і чому саме вона актуалізувалася в окремі періоди історії. 

 

Польські вчені також досліджувати історію Галичини, але досить часто через призму втрачених «східних кресів»

 

Найпростіше пояснити появу у 1772 р. назви австрійського коронного краю «Галичини і Лодомерії». Після першого поділу Польщі, землі які відійшли до Австрійської монархії, отримали сталу назву шляхом формального перенесення формулювання з титулатури угорських королів «Rex Galiciae et Lodomeriae». Оскільки у 1741 р. Марія Терезія коронувалася короною святого Штефана, в титулатурі якого значилося «Rex Galiciae et Lodomeriae», то цей титул поширився і на неї, як на угорську королеву. Таким чином включенню нових земель до складу володінь Габсбургів було надано легітимну основу. Використання старої латинської назви в перекладі на німецьку дало назву новій адміністративній одиниці – «Galizien». І хоча новоприєднані землі аж ніяк не збігалися зі старою «Галичиною і Володимирією», а до 1849 року до цього коронного краю належала також «оттоманська» Буковина, все ж назва закріпилася і в польській як «Galicja», і в українській мові як «Галичина». Після проведення 1850 р. поділу судової юрисдикції почали вживати також термін «Східна Галичина». Адміністративного поділу на Східну і Західну Галичину так ніколи і не відбулося, хоча протягом десятиліть це питання залишалося центральною вимогою української політики в Австрії. В подальшому українські політики та історики досить активно вживали термін «Східна Галичина» для більш зручного окреслення території з переважно українським населенням.

Безумовно, за такий тривалий час цей колись штучно створений край набув цілісних рис. Галичина стала доконаним фактом, а формування модерних національних ідентичностей відбувалося не просто в умовах конституційної монархії, але й досить широкої крайової автономії. Збудовані за модерним принципом політичні партії мали досить тривалу традицію парламентської діяльності та вирішення міжнаціональних проблем правовим шляхом. Переслідування українського руху в Російській імперії підштовхнуло українських національних активістів до думки перетворити Галичину на свого роду модерну лабораторію. Заможні українці з Російської імперії щедро фінансували Наукове Товариство ім. Шевченка, різноманітні українські видання та багато інших інституцій. Історик Михайло Грушевський формував не тільки власну історичну школу у Львівському університеті, але й творив послідовно основу для загальноукраїнської історичної концепції. Попри історичні та культурно-ментальні різниці між галицькими українцями та наддніпрянцями, в середовищі перших здомінувала ідея великої України. З такими пріоритетами вступили галичани у 1918 рік. 

 

Переслідування українського руху в Російській імперії підштовхнуло українських національних активістів до думки перетворити Галичину на свого роду модерну лабораторію

 

У 1918 році назви «Галичина» відцуралися і поляки, й українці. В обох політичних таборах існували свої пояснення такого вчинку. Проголошуючи у 1918 р. Західноукраїнську Народну Республіку, галичани-українці хотіли продемонструвати новою назвою соборницький характер своїх державницьких прагнень. Після укладання акту злуки 1919 р. ЗУНР змінила назву на Західні області Української Народної Республіки. Та хоча і акт злуки, і нова назва до реального об’єднання двох українських держав не привели, все ж на символічному рівні це підтвердило соборницькі плани галицьких українців. Діяльність Української галицької армії після її вимушеного переходу на Наддніпрянську Україну сформувала в суспільній свідомості місцевого населення певний стереотипний образ галичанина, який пробують реанімувати сучасні українські політики в Києві.

Поляки також відмовилися від назви «Галичина», але набагато категоричніше, ніж українці і, зрозуміло, зі зовсім інших міркувань. Проголошення нової об’єднаної Польської держави зі столицею у Варшаві відразу закладало її унітарний та авторитарний характер управління. В новій Польщі не передбачалося ні автономних прав для окремих адміністративних утворень, ані врахування інтересів інших націй. Отже, на зміну старому автономному коронному краю «Галичини і Лодомерії» прийшла «Східна Малопольща», до складу якої увійшли три воєводства: Львівське, Тернопільське та Станиславівське. Відмову від тих автономних прав і свобод, які були у старій австрійській Галичині, «диктували час та обставини". Польські політики та державні мужі вважали, що тільки міцно централізована молода держава може встояти перед зовнішніми та внутрішніми загрозами.

Відмова від назви «Галичина» мала у випадку поляків ще й інші причини. Із формально символічної точки зору це було намагання закрити колоніальний період у своїй історії, хоча левова частка старої австрійської бюрократії перейшла на службу до нової влади. Цікавими є документи з того часу. Особливо лист-клопотання високих австрійських чиновників у Відні, які ще 30 жовтня 1918 р. зібралися на нараду і постановили запропонувати свої послуги новій вітчизні. З австрійською ретельністю вони склали таблиці, де подавали не тільки прізвища, але й чиновницькі ранги та спеціалізацію. Понад вісімдесят працівників віденських міністерств запропонували свої послуги новій Польщі. Показовим у цьому документі є те, що більшість працівників австрійського міністерства справедливості наголошували на великому досвіді роботи у сфері законодавства для автономних країв, а точніше для Галичини. В їхньому розумінні Галичина мала бути включена до складу Польської держави, зберігши демократичний старий устрій та базуючись на старому австрійському законодавстві. Проте цього не сталося, і Галичина назавжди зникла з адміністративно-політичних карт.

Ще одним мотивом якнайшвидше розпрощатися із «Галичиною» було незручне українське питання. Хоча українці і програли у польсько-українській війні, а екзильні уряди ніколи не визнали права Польщі на територію колишньої Східної Галичини, вважаючи її окупованою, східно-галицьке питання набуло міжнародного звучання. Рада амбасадорів Антанти ухвалила 14 березня 1923 р. рішення про офіційний перехід Галичини до складу Польщі. Проте у цьому рішенні рекомендувалося польському урядові надати Східній Галичині статус автономії. Крім того, польський уряд мав повернутися до вирішення статусу цього краю через двадцять років. Датою нового розгляду цього питання мав стати 1943 рік. До цієї проблеми польський уряд більше ніколи не повертався, а означення східно-галицьке питання стало тотожним визначенню «українська проблема». Щоб зайвий раз не порушувати цієї проблеми, поляки відмовилися від уживання термінів «Галичина» і «галицький» в офіційній мові та повсякденному вжитку.

Ще одним коротким сюжетом в історії назви «Галичина» було утворення Галревкомом Галицької Соціалістичної Республіки Рад. 8 липня 1920 р. у Тернополі було проголошено ГСРР на чолі з більшовиком Володимиром Затонським. До складу уряду республіки увійшли також колишні окремі діячі Червоної української галицької армії. Зі зникненням цієї республіки, нехай і маріонеткової, закінчується період використання в адміністративній титулатурі слова «Галичина» аж до початку Другої світової війни.  

Наступного разу назва «Галичина» знову фігурує на адміністративних картах, але вже після початку радянсько-німецької війни у червні 1941 р. Цьому передувало радянське захоплення східних територій Польської держави. Відповідно до таємного додатку до радянсько-німецького пакту Молотова-Рібентропа, були встановлені кордони нового поділу Польщі. Радянська пропагандистська машина поміняла стару царську риторику про визволення «галицких русских» на формулювання про простягнуту руку допомоги братам-українцям. З цього часу у широкому вжитку починає функціонувати новий термін - «західноукраїнські землі» або ж «Західна Україна». Нове поняття, на думку радянських ідеологів, було політично нейтральним і мало означати закономірність та законність включення території Західної Волині, Північної Буковини та Східної Галичини до складу УРСР. 26 жовтня 1939 р. так звані «Народні збори Західної України» прийняли рішення про входження західноукраїнських земель до складу УРСР.

З початком німецько-радянської війни війська Вермахту досить швидко окупували територію колишньої Східної Галичини. Представники Організації українських націоналістів 30 червня 1941 р.  вдалися до самочинного проголошення Акту відновлення Української Держави. В офіційному документі йшлося про Україну і аж ніяк не про Галичину. 16 липня 1941 р. на нараді у Адольфа Гітлера було прийнято рішення про те, що територія колишньої Східної Галичини буде включена до складу польського Генерал-губернаторства. На цій нараді був присутнім також Альфред Розенберг, до компетенції якого входило вироблення ідеології для окупованих Третім Райхом східних територій. Зважаючи на майже півторастолітнє перебування Галичини в складі Австрійської держави (німецької), Розенберг запропонував відмежувати українське галицьке населення в окремий адміністративний дистрикт, де політика щодо «окультуреного» австрійцями українського населення була б м’якшою порівняно з райхскомісаріатом «Україна». З арештом уряду Ярослава Стецька та створенням 1 серпня 1941 р. дистрикту «Галичина» німці чітко виставили вектори української політики. У нацистській расовій теорії галичани-українці майже дотягували до рівня фольксдойчів і відрізнялися від «нецивілізованої» решти українців. Цікаво, що і в Альфреда Розенберга і в сучасного українського історика Дмитра Табачника ідентичні підходи у визначенні «інакшості» галичан. Логіка історичного аналізу в обох тотожна, тільки висновки, відповідно до політичної кон’юнктури, протилежні. Розенберг вважав, що австрійський період став для галичан часом їхнього «цивілізування». Д.Табачник вважає його часом проведення «селективних експериментів» над галичанами, в результаті чого з’явився новий національний тип – «народ-зрадник». 

 

У нацистській расовій теорії галичани-українці майже дотягували до рівня фольксдойчів і відрізнялися від «нецивілізованої» решти українців

 

Ще одним сигналом, який прозвучав на нараді у Гітлера, було те, що в його планах нема місця навіть для маріонеткової української держави. Проти нового розподілу українських територій як такого, що роз’єднує Україну, виступила Українська Національна Рада на чолі з Костем Левицьким. Свою незгоду з утворенням «неукраїнського» дистрикту висловив також митрополит Греко-католицької церкви Андрей Шептицький. Оскільки Рада визнала ОУН головною силою, що бореться за незалежність України, то можна стверджувати, що обидві ці структури більше не стояли на галицьких позиціях, а радше на загальноукраїнських. Натомість німці інструменталізували термін «галицький» для поділу українців на різні сорти за культурно-расовим критерієм.

Востаннє термін «Галичина» використовували нацисти при створенні галицької дивізії СС. За ініціативою генерал-губернатора дистрикту «Галичина» Отто Вехтера в 1943 р. було розпочато формування полку з числа галицьких українців. Вехтер був австрійцем за походженням і належав до кола тих нацистів, які допускали співпрацю колишніх громадян Австро-Угорщини з Вермахтом і навіть СС. На відміну від Еріха Коха, гауляйтера райхскомісаріату «Україна», він підтримував ідею формування стрілецької дивізії СС із числа галичан-українців. Давши згоду на таке формування, Гайнріх Гіммлер поставив умовою, що дивізія не мусить мати українських символів, щоб не порушувати на майбутнє питання незалежності України. Тому офіційним знаком дивізії «Галичина» став золотий галицький лев на синьому фоні, і лише на штандарті був присутній тризуб. Крім того, дивізія називалася ще «Галицькою №1». Після розгрому Першим Українським фронтом дивізії під Бродами на  початку серпня 1944 р., Гіммлер погодився на перейменування її на «Українську №1».  Саме цим не зовсім приємним для українців сюжетом закінчується коротка історія назви «Галичина». В усіх подальших випадках використання цієї назви було лише її довільною інтерпретацію, відповідно до пануючих у суспільстві ідеологем.

Майже весь післявоєнний радянський період назва «Галичина» була табуїзованою. Доходило до курйозних випадків. Наприклад, для того, щоб винести в назву монографію про класову боротьбу українців в Австрійській імперії формулювання «Східна Галичина», потрібна була заледве не згода ідеологічного відділу ЦК КП УРСР. В усіх підручниках історії Галичина проходила окремим параграфом під назвою «Західноукраїнські землі в добу…» Майже вся ідеологічна машина працювала на затирання факту існування в минулому багатоетнічного краю, зміщуючи акценти на соціальне протистояння та класову боротьбу. Назву «Галичина» було дозволено вживати виключно в негативному контексті, або пишучи про факти української колаборації з нацистами та про дивізію СС «Галичина». З ліквідацією і забороною діяльності Української греко-католицької церкви та з проведенням нового церковного-територіального поділу з ужитку зникла ще одна згадка про Галичину, а саме - «Галицька митрополія». 

Ренесанс, який переживає у наш час галицька тема, має глибоке і виразно політичне коріння. Академічною кон’юнктурою тут більше навіть не пахне. Натомість маємо справу із черговим намаганням використати галицьку специфіку для розколу сучасного українського суспільства. Як видно з історії, це вже не перша інструменталізація «Галичини» і будемо сподіватися, що й вона не матиме успіху.

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter

Дискусія 406

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Янычар 10 липня 2010, 23:45

    По-перше - "волиняка", по-друге, зимова сплячка давно закінчилась, по-третє - читати треба більше, а не бути дресированим когутом (чи тобі ближче "собака Павлова"?). В російській мові "жи - ши" пишеться через російську літеру "и". Холуями ти називаєш людей, які мають власну думку, то вживай слово "сноб", але краще усього просто іди... Щось придумай. Не змушуй тебе класифікувати. "Насекомых" у зв+язку з повінню у Червону Книгу ще не заносять. А раз такий вумний, то "искать врага" - це "установка" на маси, коли немає що сказати. А свій ФОРБС повісь у туалеті. "Бульвар" на іншому сайті.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • волынянын 10 липня 2010, 19:55

    крайняя нищета нашего народа требует искать врагов вот теперь и пишут разные холуи о том что россия все время когото угнетала и унижала при этом сам автор упомяул о так званных- Заможні українці з Російської імперії-интересно почему это в империи были заможнные украинцы а в нэзалэжной таковых НЕТУ.кто не верит посмотрите на нацыональность самых богатых людей украины по списку ФОРБС!!!

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Андрей Харьков 9 липня 2010, 20:17

    Просто он задевает чувства другой стороны

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук