Великдень від Ільми Ракузи

Пропонуємо увазі читачів фрагмент роману швейцарської письменниці Ільми Ракузи «Море моря». В українському перекладі роман лише готується до публікації. Переклад здійснює відома львівська германістка Христина Назаркевич. Сподіваємося, наведений нижче уривок додасть читачам святкового настрою.

Великдень 1959. Великодня Всенощна в церкві Св. Мартіна. Звідусіль групи молоді, католицьке згромадження св. Мартіна вважається найбільш прогресивним у цілому місті. То моя церква, моя Янушева церква – місце паломництва. Всі зацікавлені у відкритій для світу релігійності не шкодували зусиль і часу, щоб добратися саме сюди. А мені достатньо було пройти кілька кроків. Я їх знала напам’ять.

Ніч. Літургія почнеться аж за годину, але в мороку церкви вже немає жодного вільного місця. Перед церквою також мовчазні групки людей. Вони щуляться від холоду і чекають на пасхальний вогонь. Багато знайомих облич. Вітаємося кивком голови. Однокласниці, співслухачі уроків релігії.  До цього найбільшого свята нас готував Януш, готував з правдиво східною ревністю, повсякчас цитуючи православних росіян та їхній вигук торжества: Христос Воскрес! Воістину Воскрес! Не хрест важливий, не страсна п’ятниця, а попрання смерті. Алилуя.

Чекання тривало весь час Великого посту. Вівтар запнутий фіолетовою тканиною, слухання історії страстей Христових, які усі чотири рази видавалися мені різними, але з кожним разом усе драматичнішими. З кульмінацією вигуку: «Мій Боже, мій Боже, навіщо Ти мене покинув?»

Але зараз, у цій темряві, все напружено чекає на зміну. На парадоксальну заміну фактів. Де була смерть. Там тепер життя вічне.

Чекаємо. Затиснувши між пальцями свічу. Сухо, але небо затягнули хмари. Холод ночі.

І раптом, не встигаєш навіть про це подумати, з пітьми виринає процесія священиків і одягнених у біле служок. Довга процесія. Перед церквою зараз спалахне пасхальний вогонь. Вогонь освятять: Lumen Christi! Deo Gratias! Тричі пролунає цей вигук, кожного наступного разу – у вищій тональності. З вогнища полум’я перейде на величезну пасхальну свічу, а тоді від свічечки до свічечки, незгасимий вогонь радості.

Людський потік несе мене за священиками в церкву, я роздаю світло. Втискаюся на вільне місце поруч з товаришкою. Церква, до цього часу темна, перетворюється на миготливе море вогників. Всюди блиск очей, шириться тепло, пахтить ладан і бджолиний віск. Бог жовтого кольору. Це Бог є тим мерехтінням, яке знешкоджує тінь. Спів дає йому на це право. Цей григоріанський пасхальний гімн Exsultet, який здіймається все вище в висоти і проголошує перемогу світла над пітьмою. Чутно один-єдиний голос. Протяжно заводить. Я ще погано знаю латину, розумію всього лиш фрагменти. O vere beata nox. Ніч, ніч, направду благословенна ніч. Ніч, яка обікрала єгиптян, а євреїв збагатила. Ніч, у яку з’єднується земне і небесне, людське і Боже. Безмежний подив, безмежне торжество. О! І знову, і ще раз цей вигук. О дивовижне сходження Твоєї доброти на нас! О незбагненна милість Твоєї любові: щоб відкупити від гріха Раба, Ти віддав свого Сина. О щаслива вина, яка заслужила на такого Ізбавителя, така велика, така велична! Я не гортаю свого молитовника. Я завмерла, слухаючи. Слух несе мене в висоти.

Несе мене в висоти, навіть коли співець зупиняється, а за той час інший голос читає історію створення світу. На початку сотворив Бог небо і землю. Земля ж була пуста й порожня, та й темрява була над безоднею, а дух Божий ширяв над водами. І сказав Бог: «Нехай буде Світло!» І настало світло. І побачив Бог світло, що воно добре та й відділив Бог світло від темряви. Назвав же Бог світло – день, а темряву назвав ніч. І був вечір і був ранок – день перший.

У мене таке відчуття, ніби я вперше чую цю історію. Немов історія вийшла з ночі і тепер, цієї миті, набирає обрисів. І сотворив Бог людину за Своєю подобою; за подобою Божою створив Він чоловіка, як чоловіка і жінку створив Він їх… І Бог закінчив сьомого дня своє діло, що його творив був, і спочив сьомого дня від усього свого діла, що творячи зробив був.

Тиша. Тільки подекуди потріскує свічка. Тоді звуки намацують вхід у цей простір, сферичний, металевий. Арфа. Я чую акорди, перебори, такі пластичні, ніби грають на моєму хребті. Чую, як звуки завмирають.

Друге читання. З Книги Ісходу. Як Господь урятував синів Ізраїля і поховав у морі єгиптян на колісницях і вершників. Третє читання. З Книги пророка Ісайї. Четверте читання. Із Второзаконня Мойсея. Сидимо, підіймаємося, сідаємо. Від моєї тоненької свічечки залишився огарок.

Коли вже освячено воду, я бачу зовсім близько від себе Януша: бачу його руку, підняту для благословення, яка по тому кропить нас. Ми повторюємо цієї ночі обітницю хрещення. Мені видається, я вперше по-справжньому належу до Церкви. Голова, серце, ноги. І подив.

Тоді починається Богослужіння. Вікно з вітражем Воскресіння спалахує. Resurrexit tertia die! Христос із жестом Спасителя. Охоронці від переляку заклякли. Про це в посланні Павла до колосян: Браття! Коли ви воскреснете разом з Христом, то шукайте, що там вгорі, де Христос перебуває, сидячи одесную Господа.

Тепер ми співаємо Алилуя, всі як один. Раз, і вдруге, і втретє. Торжествуючий подив охоплює людей. Існує тільки Зараз, у яке вплітаються звуки органу, псалмів і молитов. А ще історія воскресіння. Від Матея.

Після ж вечора суботи, як зайнялося на світання першого дня тижня, прийшла Марія Магдалина та інша Марія навідатися до гробу. І ось великий зчинився землетрус – ангел бо Господній зійшов із неба, приступив, відкотив камінь і сів на ньому. Вигляд його був, неначе блискавиця, а одежа, як сніг, біла. Зо страху перед ним сторожа затремтіла й стала, наче змертвіла. Тоді ангел заговорив до жінок, кажучи: «Не бійтесь: знаю бо, що ви шукаєте Ісуса розп’ятого. Нема Його тут, бо він воскрес, як ото сам прорік. Ходіть, гляньте на місце, де Він лежав. Та біжіть притьмом, скажіть Його учням, що Він воскрес із мертвих. Он Він вас випередить у Галилеї, – там ви Його побачите. Я вам сказав.»

Міністранти, наче ангели, обходять вівтар, малі й дорослі, з кадильницями і дзвіночками, зі свічками й вівтарним причандаллям. Час давно перестав існувати.

Sursum corda! Habemus ad Dominum. Алилуйя.

Я виразно відчуваю, що цей унісон голосів є визнанням. А громада – великим плащем для тих, які шукають захисту. Хто самотній, той ніколи тут не почуватиме себе таким. Віра єднає. Запалюються нові свічки. Чи я вже зі всіма? Щось у мені струшує страх. Це коштує зусиль, ніби мені доводиться пробити мур. Але тепер уже жодного стриму.

Теплі хвилі людського потоку несуть мене до виходу, хористи співають Алилуйя. Сяють обличчя людей. Пасхальний поцілунок скріплює цю ніч, немов печать.

Тепер мовчки додому. Простіть мене, Урзі й Дані. Я зараз не можу розмовляти. Дорогою додому я затуляю долонею вогник свічечки, щоб не погас.

Інші теж несуть свічечки, немов рій світлячків. Несуть священний вогонь. Жовтий Боже, воскреслий Боже. Співаю славу Тобі.

Через десять років я святкую пасхальну ніч у Ленінграді. У місті, де живе чотири мільйони, дозволили проводити Богослужіння тільки в кількох церквах: радянська влада контролювала релігійне життя своїх громадян. Я вибрала Нікольський собор біля Театральної площі, пофарбовану в блакитне барокову церкву з золотими маківками куполів. Поділену на два яруси: внизу невисока нижня церква без склепіння для таїнства Хрестин і Похоронів, над нею розкішна головна церква з високим іконостасом, хорами і чудовими куполами.

Раннім вечором я заходжу до друзів на вулиці Декабристів, від неї всього кілька кроків до каналу Ґрібоєдова, де я бродила слідами персонажів Достоєвського. Дім Раскольнікова і Мармеладових знайти неважко. Цей район доволі елеґантний, проте задні двори безнадійно похмурі. Ці сходові клітки. На вулиці Декабристів 21 на сходах теж сморід плісняви й гнилі, пооббивані, пошкоджені сходинки. Тим несподіванішим відкривається помешкання моїх друзів. Книги, картини, рояль, зі смаком накритий стіл. Вона танцює в балетній трупі Кіровського театру, він театрознавець. Мене частують чаєм і варенням, солодкими оладьями й печивом з першої кондитерської, легендарної кондитерської «Сєвєр» на Невському проспекті. Спасибі, спасибі. І дружні розмови, і поетичні рядки, і ще поезія, і ще. І от ми вже говоримо про літературу і про – тихе зауваження – офіційно невизнану. Платонов, Мандельштам. Години спливають як хвилини.

Тільки ані Галя, ані Юра на опівнічне Богослужіння не йдуть. Іду сама.     

Об одинадцятій церква була така повна, що я вже змогла знайти крихітне місце тільки на хорах. Місце стояче звісно, адже в православних церквах лав немає. Є тільки щось на зразок переверненої лави – для старих і немічних. Вірні стояли тісно один при одному, серед них багато стареньких жінок, у хустинах і пальтах. Вони б могли так стояти годинами, аж поки та чи інша не втрачала свідомість. Санітари були напоготові, людям тут часто ставало млосно. У цьому задушливому повітрі, хмарках ладану, на голодний шлунок, у безконечному співі, чотири години поспіль.

У притворі на столах розкладені дари на освячення: крашанки, куличі, циліндричні солодкі пасхальні хліби з пшеничного борошна і білі піраміди сирних пасх.

Ще перед початком Богослужіння панувала діловита метушня. Люди запалювали свічки, хрестилися перед іконами. Диякони, маючи широкими рукавами, прокладали собі шлях крізь людське скопище. Перешіптування й молитви. Напружене очікування. Аж раптом: передзвін. Ясний, майже безберегий тріумф. І піп, який пронизує цей дзвін вигуком: Христос Воскресе! Церквою перелітає здриг радості. І людське море вигукує радісно: Воістину Воскресе! Раз, і вдруге, і втретє. Тоді час на світло: перед іконостас виходять двоє зі свічками, за ними  той, що несе хрест, тоді диякони й піп. Процесія рушає до основного виходу, а світло пасхи передається вірними все глибше, від свічки до свічки. І всі одноголосно заводять: «Воскресеніє твоє, Христе Спасе, ангели поют на небесах, і нас на землі сподоби серцем Тебе славити». Спів віддалявся, наближався, віддалявся, наближався. Тричі процесія обійшла церкву. Коли люди повертаються в церкву, все тут сяє теплим блиском. Обличчя, долоні, лики святих. Сяє парчовий убір святого отця, який схиляється перед іконою Воскресіння. Сяйво так і залишається, навіть, здається, що його все більшає. Як і жару ектеній. У Бога напевно російські вуха, думаю я собі на своєму небі хорів. Від слухання молитов вірних Бог м’якне. Від цього монотонного екстазу повторів. Такого розтягненого у часі. Ще і ще повторюється молитва. Хор, диякон, хор, люди. А посеред усього рефреном цієї ночі: Христос Воскрес із мертвих встав, смертю смерть поправ! Безконечну кількість разів звучав цей пасхальний тропар. Аж поки жіноцтво, яке стояло мов стрункі берізки, не починає хитатися. Ніжки в чобітках важчають, але Боже збав, щоб вони підкосилися. Христос Воскресе! Воістину Воскресе!

Моя втома перевтілилася в стан притомної дрімоти. Я все бачила, я все чула, я хрестилася разом із росіянами, а все ж витала немов на хмарі, присутньо-відсутня. Нехай би він тривав вічно, цей секундний сон щастя. Мені нічого не вадило. Ані тиснява, ані зужите важке повітря, ані людське море, в якому я не знала жодної душі, ані пізня година, ані голова, яка злегка боліла. Я віддалася плину подій. Він відчинив моє серце.

Одна родина, пронизала мене думка, коли відзвучало востаннє Христос Воскресе. Кому цікаво, хто я, звідки я.

Була четверта ранку. Ще глибока ніч.

Частина людського натовпу вихлюпнула надвір, інша – застигла в церкві, почала перешіптуватися, навіть розмовляти впівголоса. Куличі перебралися до принесених кошиків, крашанки – до сумок та авосьок. Кілька вірян стояло непорушно, як вкопані, тримаючи запалену свічку, зі світлом якої їм не хотілося розлучатися. Зболені обличчя зраджували, що їм необхідна потіха. Надія цієї ночі.

Куди тепер? Метро ще не їде, і автобуси не їдуть, і трамваї. Мій Васільєвскій острів на протилежному березі Неви, на нього не потрапиш, бо мости ще розведені. Юра і Галя сплять, я чемно відхилила їхню пропозицію переночувати в них. Ні, якщо вже я тут, то мушу не спати цілу ніч, святкувати цілу ніч.

Тоді я побачила людей, які спускалися в нижню церкву. Я приєдналася до них. Їх було чимало. Вони розташовувалися на долівці, підстеливши під собою пальта або сівши на сумки. Дехто виймав крашанки і куличі, починав їсти. Тихі розмови. Інші вже спали, в найдивовижніших позах, немов виснаження з’явилося зненацька й підкосило їх. Купка пляжників, подумалося мені. На дні Горького. А ще таке: народ, який іде в обіцяну землю. Чи була я з ними? До чого це питання? Я була тут, і цим усе сказано. Якась жінка з посмішкою подала мені пасочку. Дєвушка, возьмітє! Я з вдячністю простягнула руку. Їла разом з іншими.

Вони були щедрі, невимушені, співчутливі. Сидячи тут навпочіпки чи лежачи. Тепло однієї отари, подумала я, і блаженно опустилася долі. Хтось передавав пляшки з питною водою. Хтось ділився з сусідами ковтком вина. Тут, здається, кожний вірив кожному, що за стінами на щодень було неможливо. Порозуміння приходило з мовою віри. А це означало: належати до спільноти. Триматися разом у цьому паралельному світі, який нічого спільного не мав з тамтим, непроглядним, ворожим.

Близько п’ятої почали підійматися перші з присутніх у нижній церкві. Злегка заточуючись, не в собі від браку сну або від надто короткого сну. Застібали пальта, натягали шапки або перев’язувалися шерстяними хустинами. Я перечекала, поки взялося на світ. З настанням світанку більшість піднялася зі своїх місць, на вихід.

Отара розсипалася навсібіч.

Громада, спаяна випадком, розпустилася.

Я вийшла на розсіяне холодне ранкове світло, яке немов сон розвіяло блиск великодньої ночі. Тремтячи усім тілом я підійшла до трамвайної зупинки, стискаючи огарочок свічки в кишені пальта. То був мій доказ пасхального щастя.

Самотність? Але ж оце щойно було чимось інакшим.

Так я раз по раз поверталася на місце скоєння радості. Віталася пасхальним вітанням: Христос Воскресе! А мені відповідали: Воістину Воскресе! І цілувала кожного, хто підставляв мені щоку. Тричі.

Довідка ZAXID.NET

Ільма Ракуза - щвейцарська авторка і перекладач, літературорзнавець і культуролог. Народжена у Словаччині, мешкає в Цюриху. Лауреат Премії Європейського порозуміння книжкового ярмарку в Ляйпцигу та премії для авторів-мігрантів імені Адальберта Шаміссо.