Відкуси, але не випльовуй

Цього року вже з’явилася низка епічних оповідей про надзвичайних тварюк, з-поміж яких варто виокремити фільми “Анаконда-4: Кривавий слід” (реж. Дон Е. ФонтЛеРой), “Мега-акула проти гігантського восьминога” (реж. Джек Перез) та “Гідра” (реж. Ендрю Прендергаст). Усі ці шедеври призначено передусім для телевізійного ефіру та DVD-споживання, бо широкий екран навряд чи витримав би таку пекельну навалу.

Я з дитинства люблю фільми про тварин. За умови, що ці тварини значно більші за автокран "Галичанин" і споживають за один кіносеанс більше людської плоті, ніж президент Уганди, диктатор-канібал Дада Уме Іді Амін упродовж усього життя.

З-поміж монстрів, породжених людською уявою заради великого кінематографічного успіху, гігантські представники фауни вирізняються кількома чеснотами. По-перше, більшість із них мають справжнісіньких родичів-побратимів у тваринному світі, які також не проти закусити випадковою вершиною антропогенезу. Іноді цей нюанс додає реалістичності найфантастичнішим потворам, які тільки виповзають на широкий екран чи бодай скромно пасуться на кружальцях піратських DVD.

По-друге, фільми про тварин-монстрів - один із найпотужніших трендів за всю історію кіно, який за популярністю відстуває хіба що перед упирями та зомбі. По-третє, саме тваринницький напрям постачає найбільшу кількість висококалорійних ідіотизмів, без яких кіномистецтво непоправно збідніло б і фатально вкрилося б арт-хаузною пліснявою.

Чимало тварин варто визнати "відпрацьованим матеріалом" - передусім це стосується різноманітних динозаврів, крокодилів, китів-убивць, акул і однієї мавпи, прихильність якої до канібалізму не встановлена. Час од часу про їхню долю згадують що великі майстри, що злиденні плагіатори, але бурхливі води цих істот давно відійшли.

За моїми спостереженнями, найінтенсивніше й найтриваліше творче життя випало на долю зміюк. Страх людства перед ними - біблійного походження, й лише цим фактом можна пояснити нескінчені з'яви та повернення на екрани найбільших представників класу плазунів - анаконд та удавів, а також усіляких модифікованих шлангів з величезними пащами і страшнючими язиками.

Ще одна добра й перспективна традиція, яка сформувалася наприкінці ХХ сторіччя, полягає у тому, щоб випускати в одному фільмі відразу двох мутантів, за кожним з яких волочиться власний шлейф кривавих подвигів проти людства. Адже завжди цікаво з'ясувати, який з твоїх кошмарів крутіший.

Кожен фільм жахів про тварин-переростків незмінно повідомляє глядачеві одну-єдину благу вість: вони зжеруть усіх негідників, але вам цього разу пощастить. І хоча ця істина відома наперед, кожного разу щелепи велетенської мерзоти, між якими тріпоче тендітний обрубок дівочого тіла, зроджує палкий емоційний відгук у шанувальників жанру.

Протягом цього року з'явилася низка епічних оповідей про надзвичайних тварюк, з-поміж яких варто виокремити фільми "Анаконда-4: Кривавий слід" (реж. Дон Е. ФонтЛеРой), "Мега-акула проти гігантського восьминога" (реж. Джек Перез) та "Гідра" (реж. Ендрю Прендергаст), - всі ці шедеври призначені передусім для телевізійного ефіру та DVD-споживання, бо широкий екран навряд чи витримав би таку пекельну навалу.

Всі ці стрічки об'єднує економія на візуальних ефектах, яку з князівською щедрістю компенсує режисерська винахідливість. Усе ж таки блукання у трьох соснах - достатньо марудний процес, і зацікавити публіку такою розвагою що далі, то важче.

Одначе існують речі незмінні для цього напряму. Наприклад, поводження здоровенного хижака з героями стрічки. Послідовність така: спершу тварюка боляче кусається, потім відгризає ногу (або руку), й лише тоді горопашна голова повільно зникає у закривавленій пащеці.

Таке враження, що існують своєрідні таємні циркуляри чи інструкції, де чітко виписана послідовність поїдання людини черговим монстром, бо порушувати її ніхто не наважується.

Четверта "Анаконда", знята на території сонячної Румунії, оповідає про пожирання негідників у Карпатських лісах. А втім, ця шалена ідея еміграції царівни-змії з південноамериканських боліт змусила йойкати ще у попередній частині, тож режисеру довелося вигадувати нові карти задля продовження гри. Внаслідок підозрілих наукових експериментів у карпатської анаконди відростає безжально ороговілий хвіст, яким вона хвацько прохромлює мисливців. По-друге, у неї з'являється така потужна здатність до регенерації, що знищити потвору неможливо навіть мінометним вогнем, осколковими гранатами та артилерійським обстрілом: розірвані шматки самі сповзаються докупи, а голова відростає за десять секунд. Тотальна непереможність гадюки, з одного боку, знищує всю інтригу, проте гарантує продовження трапези.

У випадку з "Гідрою" процес відрощування відразу двох голів замість однієї відрубаної - майже науковий факт. І це, мабуть, єдиний нюанс у стрічці, який не викликає сліз розчулення.

Сюжет цього фільму може успішно конкурувати з екстрактом безумства всього світу. Тут є стародавній грецький храм, що складається з кількох безладно розкиданих каменів і безголової статуї, котра підозріло тримає руку в кишені; є Гідра, яка пожирає винятково негідників - і ще й так, що від них залишаються тільки закривавлені сорочки; є дрібнокаліберна красуня, яка протягом двох місяців тільки те й робить, що тікає від Гідри; є технічний геній, який примудряється голими руками зремонтувати розтрощену рацію, всунувши туди деталь, відламану від комп'ютерної плати; є катастрофічні провали у сценарії, що заслуговують на спеціальні відзнаки (наприклад, посеред острова стирчить задимлений вулкан, але наприкінці стрічки головний герой здогадується про його існування... за запахом); є кераміка четвертого сторіччя, хитро замаскована під сучасну сувенірну продукцію. Воістину, з морської глибини цього фільму можна вичерпати не одне відро перлів без всякого труду.

Але за що я найбільше люблю фільми про тварин - то це за регулярне встановлення нових рекордів. Навіть у тих дисциплінах, де межі людських можливостей давно перевершені. Творцям блокбастера "Мега-акула проти гігантського восьминога" це вдалося з такою легкістю, що аж серце стискається від передчуття подальших звершень.

Як і брати Капранови, режисер фільму переконаний, що "розмір має значення" - тож його доісторичні акула й кальмар перевершують усі бачені досі екземпляри. Навіть якось важко збагнути, як вони взагалі вміщаються у світовому океані. Адже акула, наприклад, не тільки тривіально перекушує танкери й підводні човни (а восьминіг цю дрібноту взагалі не помічає). Так от, вона не тільки вміє вистрибувати з води й перекушувати мости. Ця акула в центральному епізоді стрічки таааак вистрибує, що у польоті перекушує пасажирський літак. Можете тільки уявити, яким грандіозним є фінальне зіткнення двох потвор. Еге ж, тільки уявити. Бо побачити - не вдасться. Вочевидь, перекушений літак зжер всі кошти на комп'ютерну анімацію. Замість страшного побоїща глядачеві підсовують каламутну халтуру. На дні душі навіть з'являється якесь мерехтливе бажання й самому долучитися до кривавої тризни. Наприклад, зжерти сценаристів й перегризти горлянки режисерам. А втім, це все тільки від вдячності.