Викладання в Україні – покликання чи чорна робота

Дуже часто можна почути спекулювання на тому, що основні проблеми в Україні в будь-якій сфері, від житлово-комунального господарства до культури та науки, є наслідком браку фінансування. Мовляв, грошей нема, тому все занепадає. Така риторика поширена і в освітянських колах.

Студенти та працівники освіти скаржаться на низькі зарплати чи стипендії, обшарпані університетські кампуси й застаріле матеріально-технічне обладнання. Уряд натомість відповідає оптимістичною статистикою, за якою на освіту в Україні витрачають до 7% від ВВП, що є достойним рівнем навіть порівняно з провідними західними країнами. Наприклад, 2010 року середній показник витрат на освіту для країн Організації економічного співробітництва та розвитку становить 6,3% від ВВП, а для країн єврозони – 5,9% від ВВП. Але ці цифри не можна порівнювати з витратами на 1 студента чи учня: 2010року Україна на одного учня/студента витратила $1355, а це – $2998 за паритетом купівельної спроможності (ПКС), Росія – $5058 за ПКС, Польща – $6321 за ПКС, а такі світові лідери в освіті, як Великобританія і США, – в рази більше: $10878 і $15171 за ПКС.

Звісно, нашій країні з її відсталою економікою тяжко йти навздогін розвинутим західним  країнам  у питаннях забезпечення високих новітніх технологій саме у вищій освіті. Проте дуже часто забувають про інший аспект недофінансування у вищій школі – мізерну винагороду за працю університетських викладачів, яка повністю нівелює фінансові мотиви якісного викладання і, що гірше, створює передумови для корупції.

Для того, щоб не оперувати стереотипним баченням чи офіційною статистикою, яка, будьмо відверті, часто не відображає реальної картини, Центр дослідження суспільства вирішив провести загальноукраїнське опитування викладачів, щоб можна було якомога достовірніше оцінити соціально-економічні умови, за яких вони працюють. У травні-червні 2013 року було опитано 424 викладачів 56 вишів із 21 області України, АР Крим та Києва (вибірка складається з викладачів ВНЗ III-IV рівнів акредитації в Україні). Таке опитування є унікальним для нашої країни, оскільки досі для оцінки проблем вищої освіти громадськість та експерти покладались виключно на виявлення думки студентства. Не тільки розпад Радянського Союзу, де був культ науки, погіршив матеріальне становище працівників освіти. Існують дослідження, які підтверджують, що рівень доходів викладачів у реальних показниках знизився протягом 1950-1985 рр. на 25%, також зменшувалась фінансова віддача від здобутої освіти у зв’язку із загальною тенденцією вирівнювання доходів у суспільстві. Проте економічна скрута 1990-х рр. ще більше підірвала мотивацію молодих людей іти в науку. Це підтверджується віковим розподілом викладачів: кількість викладачів, які отримували вищу освіту на початку 90-х, значно менша, ніж їхніх старших колег. Крім того, на 1994 р. припадає пік еміграції з України кандидатів та докторів наук, які, згідно з даними Держстату, найчастіше виїжджали у Росію, США та Ізраїль. Ті ж, хто вирішив залишитися, постали перед питанням перекваліфікації або пошуку додаткових доходів.

Це у 90-х. Яку ж ситуацію маємо сьогодні? Результати опитування не стали несподіванкою: підтвердилось чимало наших песимістичних припущень. Так, виявлено, що середньомісячний дохід (не лише зарплатня, а й інші підробітки) 43% викладачів становить менше 3000 грн. Хочеться нагадати, що середньомісячна зарплата по Україні цьогоріч є вищою за 3000 грн.  Крім того, частка жінок, які отримують низькі доходи в освітній сфері, вдвічі більша за аналогічну частку чоловіків. Загалом же низькі доходи головною проблемою в українській вищій освіті назвала найбільша кількість викладачів – 69%. Проте цікавими є відмінності в доходах викладачів різних спеціальностей. Найменші доходи отримують викладачі технічних і природничих наук, серед них більшість заробляє менше 3000 грн. Найбільше отримують викладачі ІТ-спеціальностей. Це підводить нас до питання додаткової зайнятості, оскільки майже 40% інформатиків мають додаткові заробітки, з чим, вочевидь, і пов'язаний вищий рівень їхніх доходів. Для цікавості можна порівняти ці суми з винагородою, яку отримують викладачі в інших країнах: оцінку академічних зарплат в 28 країнах світу можна проглянути тут. Наприклад, місячна заробітна плата в Італії коливається в межах $5000-9000 за ПКС, в США – приблизно $5000-8000 за ПКС, що є непорівнювальним з українськими реаліями.

Загалом же 80% усіх викладачів живуть виключно на кошти, які вони отримують у своєму університеті. Тобто переважна більшість із них не задіяна в не-університетських дослідницьких проектах, не мають практики у своїй сфері поза межами освітнього сектору і повністю покладаються на дохід, який є винагородою за роботу в одному університеті. При цьому кількість роботи є значною: згідно з опитуванням, наші викладачі мають до 20 годин на тиждень аудиторного навантаження. При цьому найбільше навантаження припадає на викладачів природничих та технічних спеціальностей, найменше – ІТ спеціальностей. Якщо до цього додати час на підготовку до пар, то очевидно, що часу на діяльність в інших дослідницьких проектах чи в іншій сфері фізично не залишається. 37% усіх викладачів визначили перевантаженість навчальною роботою однією з найголовніших проблем вищої освіти. З іншого боку, маємо всеукраїнське опитування студентів.  Відповідно до його результатів, лише 37% студентів не стикались з проблемою корупції в університетах, решта ж або самі давали хабарі, або ж чули про них від інших. Зв'язок очевидний – поки викладачі будуть затиснуті лише в межах викладацької роботи в одному навчальному закладі та залежатимуть від офіційної низької заробітної плати, у них не буде мотивації відмовлятись від додаткових «доходів» від студентів, окрім відчуття власної професійної гідності. Адже сьогодні хабарі за сесію чи дипломну – це те, що підтягує доходи викладачів до відповідного їхній праці рівня.

Однак в українській освіті процвітає також інший вид корупції – непотизм або кумівство. Так, для 40% викладачів хороші стосунки з керівництвом  є дуже важливим для кар’єрного росту чинником. Це й не дивно. 49% викладачів (а серед класичних ВНЗ ще більша частка – 72%) працюють у тому ж навчальному закладі, в якому отримали диплом. Це можна пояснити пасивністю, незацікавленістю викладачів у професійній конкуренції чи в науковому обміні. Така ситуація теж однозначно негативно впливає на якість як наукової, так і викладацькою роботи в університетах України.

Закритість українських викладачів виражається не лише на рівні окремих університетів. Ще менше українські викладачі інтегровані в міжнародну наукову спільноту. Якщо за останні три роки в Україні та країнах СНД у викладачів в середньому 6-13 публікацій (найактивніші тут – медики та інформатики, 13 та 12 публікацій відповідно), то середній рівень закордонних публікацій за той ж період становить менше 1. Цікаво, що найбільше публікуються ті ж медики, проте інформатики мають найменше публікацій за кордоном (середнє значення 0,3).  Загалом в Україні та СНД публікується 85% усіх викладачів, а в західних виданнях – всього 17%. Крім того, конференції на пострадянському просторі відвідує 93%, а в Європі чи Північній Америці – всього 14%. Наостанок ми поцікавились, яка частка викладачів брала участь в довготермінових (більш ніж 3 місяці) стажуваннях у країнах Заходу. Виявилося, що лише 13% мали  такий досвід.

Важливо, що ситуацію міжнародної ізольованості можна вирішувати не лише ініціативами безпосередньо університетів в Україні чи міжурядовими договорами. Як вже було сказано, в 90-х роках відбувалась активна міграція українських науковців на Захід, та й сьогодні вона не припиняється. Тим не менше, це негативне явище може мати і свої хороші сторони. Так, завдяки підтримці контактів з викладачами-емігрантами можна безпосередньо налагоджувати міжнародну співпрацю на рівні окремих дослідницьких проектів або навчальних програм. 

З рештою результатів дослідження можна ознайомитись тут.

Наскільки сильно впливають описані вище проблеми  на якість викладання в університетах?  Однозначно, більш ніж суттєво. Для якісної зміни ситуації потрібно насамперед переосмислити саму професію. Адже викладацька і наукова робота – це покликання, головний мотив якого – розв’язувати наукові загадки та головоломки. І для забезпечення достойних умов  професійної реалізації державі треба створити якомога комфортніші соціально-економічні умови для збільшення престижності і якості викладацької та наукової роботи, а студентам та суспільству – перестати сприймати навчання у вищій школі лише як інструмент для отримання диплома-папірця. Тільки за таких обставин університети повернуть собі свою першочергову роль осередків виховання критичного мислення та наукового пошуку.