Віктор Янукович: переношене дитя компромісів

Швидше за все для нової влади Галичина стане таким собі чужим монастирем, в який з «регіональним» статутом вже точно не треба пхатися. Тому з високою часткою ймовірності можна стверджувати, що в порядку денному Януковича-президента Галичини просто не буде.

ZAXID.NET продовжує серію публікацій українських та закордонних аналітиків, які міститимуть прогнози щодо внутрішньо- та зовнішньополітичного життя України за нового президента. Нагадаємо, що в межах серії вже було опубліковано статті польського журналіста Марціна Войцехівського,  українського політолога Остапа Кривдика, журналіста-політолога з Москви Віктора Тимошенка.  Тепер пропонуємо Вашій увазі візію розвитку ситуації в Україні українського політичний експерта, шеф-редактора «Однако.Украина» Семена Уралова.

Почати треба з того, що сама ідея прямих виборів глави держави населенням посмерджує шизофренією. Особливо в східноєвропейській традиції, де найвища влада завжди була трансцендентною і несла в собі ідею божественної легітимності. Князь, цар, імператор, генеральний секретар завжди були чимось більшим, ніж просто менеджер. В Східній Європі, історичною спадкоємицею якої, безумовно, є і Україна, влада завжди була чимось більшим, ніж влада в традиції західноєвропейської. Саме тому наш народ висуває до правителів вимоги як до «великих керманичів» і вождів, а не ставиться до президента просто як до гаранта Конституції, щоб там не було записано в тій самій Конституції. Власне звідси весь передвиборний пафос «боротьби добра зі злом», яким ми можемо насолоджуватися починаючи з виборів президента СРСР Михайла Горбачова. Всі українські президентські вибори  проходили в атмосфері, коли одна частина населення чомусь вирішувала, що Чорновіл/Кравчук/Кучма/Ющенко/Тимошенко/Янукович - суть втілення добра, а їх опоненти - породження пекла.

Світовий компроміс: хто вибирає українського президента

Не беруся аналізувати джерела масового божевілля. Можу лише констатувати, що в такій атмосфері ми приречені на вічну кризу. І той, хто думає, що політична криза в Україні почалася 2004 року, глибоко помиляється – насправді політична криза почалася в далекому 1989 році, коли в ході історичного програшу в Холодній війні на східноєвропейські території була привнесена ідея ліберальної демократії, як ідея єдино правильного державного устрою. Ліберальна демократія стала антонімом радянського соціалізму: і тому 20 років ми розвиваємося в парадигмі, яка задається за межами нашої держави. Ми можемо голосувати за кого завгодно, але поки керівник проекту «ліберальна демократія» перебуває за межами України, доти вибраним президентом вважатиметься той, кого визнали офіційні структури в Європейській Унії та США. Такі правила сучасного світу. Держдепартамент США і Єврокомісія сьогодні видають ярлик на правління, як це робили в Золотій Орді з російськими князями або у Ватикані з королями. Тому говорити, що Янукович виграв вибори тому, що набрав на 800 тисяч голосів більш ніж Тимошенко, в корені неправильно. Янукович одержав право бути українським президентом тільки тому, що його електоральну перевагу легітимізували ззовні. Зверніть увагу, що весь світ, затаївши дихання, чекав реакції США. І як тільки свої привітання надіслав Барак Обама – все стало зрозумілим і передбачуваним. Президент Росії не ризикнув повторити зухвалість 5-річної давності – і визначився з переможцем тільки після реакції США.  

 

Янукович одержав право бути українським президентом тільки тому, що його електоральну перевагу легітимізували ззовні

 

Не виключаю, що українські вибори сталі фішкою геополітичної гри США з Росією. Саме тоді, коли США визначалися, чи визнавати Януковича за переможця, відбувався масований наступ на близькосхідному фронті – Кремль активно схиляли до санкцій проти Ірану, а Ізраїль фактично розвернув мобілізацію в регіоні.

Думаю, що Україна в черговий раз стала розмінною монетою в геополітичній грі, яка почалася в Східній Європі саме тоді, коли впала берлінська стіна. Тому ті українські громадяни, які щиро вірять, що вони безпосередньо впливають на те, хто буде главою держави – глибоко помиляються. Тому що суть проекту «ліберальна демократія» зовсім не в електоральних примочках, а в зовнішньому управлінні квазісуверенними державами.

Східноєвропейський компроміс: навіщо вибирають українського президента

Україна як прикордонна держава розташована на лінії геополітичного розлому. Про це недвозначно говорив Бжезінський ще наприкінці 80-х; це мали на увазі світові держави, коли наполягали на позбавленні нас ядерного статусу; саме на цих підставах США і ЄУ так активно просували проект керованого хаосу, який ми знаємо як  «Помаранчева революція»; саме тому Володимир Путін так активно боровся за нібито «свого» Віктора Януковича п'ять років тому.

 

Єдиною компенсацією в перемозі Віктора Януковіча може стати зміцнення державної вертикалі, після приходу до влади донецької ФПГ, яка сьогодні оформлена у вигляді Партії регіонів

 

Україна - ласий шматок у великій  грі в Східній Європі. Будучи другим за значущістю уламком імперії Україна є ключовим елементом геополітичної мозаїки. Суверенна, індустріально розвинена Україна автоматично схиляється до союзного об'єднання з Росією, Білоруссю і Казахстаном, що таїть у собі появу нового геополітичного гравця. Відповідно, така Україна не може жодним чином брати участі в євроатлантичних інтеграційних проектах НАТО і ЄС. Багатовекторність імені Леоніда Кучми можлива лише як короткочасний обман, який рано чи пізно розкриється. До речі, Кучма був зовсім не оригінальним – автором східноєвропейської багатовекторності можна справедливо вважати югославського лідера Йосифа Броза Тіто, який майже 20 років балансував між геополітичними конкурентами. За що, власне, югославський народ і поплатився.

При цьому треба розуміти, що Україна не змогла піти шляхом входження в євроатлантичний проект з двох причин. По-перше, Україна все ще досить індустріалізована – а згортання промисловості є ключовою вимогою для євроатлантичної інтеграції. По-друге, на території України проживає дуже велика кількість населення, яке зв'язує долю країни і свого регіону з реінтеграцією в межах колишнього СРСР.

У цьому сенсі Віктор Янукович начебто є виразником інтересів Північного Сходу. Але водночас стан фактично розколотої держави навряд чи дозволить йому досягнути значного просування в питаннях реінтеграції і возз'єднання в Східній Європі. Митний союз, ЄЕП, ЄразЕС, ОДКБ – всі ці проекти розвиваються без нас, й іноді в розріз з нашими інтересами. Ми не брали участь в проектуванні цих інтеграційних об'єднань і вже навряд чи братимемо участь в управлінні. Тому що ті 5 років, що ми втратили з Віктором Ющенком, нам доведеться надолужувати не одне десятиріччя.

Компроміс еліт: хто управляє українським президентом

Єдиною компенсацією в перемозі Віктора Януковіча може стати зміцнення державної вертикалі, після приходу до влади донецької ФПГ, яка сьогодні оформлена у вигляді Партії регіонів. На відміну від інших українських ФПГ, «донецькі» пішли шляхом політичного оформлення свого впливу. Тому Партія регіонів сьогодні є, мабуть, єдиною партією в повному розумінні цього слова. При цьому, звичайно ж, як і весь український «політикум» Партія регіонів є глибоко олігархічною і не публічною. Але, на відміну від хуторянського кума Ющенка і політичного сектантства Тимошенко, Партія регіонів хоча б здатна утримати і укріпити вертикаль влади. Звичайно ж, це відбуватиметься у фірмовому донецькому стилі – кондово, непублічно і часто всупереч громадській думці. Але для держави України цей досвід, безумовно, буде корисним. Тому що по суті ще жодного разу державна влада не належала політичній партії в повному розумінні цього слова. Другим явним плюсом є управлінська спадковість, яку змогли зберегти регіонали. В їхніх лавах є ще радянські мастодонти державного менеджменту на зразок Азарова, Звягільського, Тихонова і Богуслава, і молода поросль, що прийшла переважно з великого приватного бізнесу (брати Клюєви, Колесніков, Бойко тощо).

Повторюся: для України це буде корисний досвід партійного управління державою. Тим паче, що регіонали будуть перебувати під постійним тиском конкурентів і опозиціонерів, а значить, їм доведеться залишатися як мінімум в адекватному стані.

 

Думаю, що Україна в черговий раз стала розмінною монетою в геополітичній грі, яка почалася в Східній Європі саме тоді, коли впала берлінська стіна. Тому ті українські громадяни, які щиро вірять, що вони безпосередньо впливають на те, хто буде главою держави – глибоко помиляються

 

Щоправда, який державний менеджемент не впровадь, ситуація в цілому навряд чи зміниться, тому що українська влада звикла жити в тактичній реальності й здійснювати оперативне управління. Остання модернізація на території України відбувалася в середині 70-х років минулого століття, та й то часткова. Значна частина виробництв в таких сферах як, наприклад, сільгоспвиробництво, ЖКГ, чорна металургія, атомна енергетика, суднобудування не модернізувалися з моменту виникнення. А приватний менеджмент за останні 15 років господарювання розглядав промисловість виключно як джерело витягання швидкого прибутку. Та й взагалі до приватного бізнесу в сфері модернізації є багато запитань, які, наприклад, китайці вирішують за допомогою кримінального переслідування, аж до смертної кари.

Отже, Партії регіонів, попри достатньо міцну управлінську вертикаль, навряд чи вдасться впоратися зі стрімко деградуючим індустріальним спадком України. Тому що для цього їм довелося б перестати мислити як власники і зрозуміти, що прибуток не є головним критерієм ефективності. Але Партія регіонів, на жаль, є типовою ліберально-консервативною партією великого капіталу з тонким прошарком високорангового чиновництва. І цій неповороткій, а також украй непублічній структурі, що складається з десятків груп впливу, буде дуже складно відповідати на стрімкі виклики часу. Викликів, кількість яких мірою розгортання світової кризи зростатиме зі швидкістю снігової кулі.

Саме пошук відповіді на виклики, які виникатимуть в ході лавиноподібної світової кризи, і стане новим порядком денним. На цьому тлі весь «помаранчевий», «євроатлантичний», «антирадянський», «мовний», «бандерівський» дискурси відійдуть  на задній план і стануть глибоко вторинними, а може, навіть маргінальними. І якщо новій владі вистачить історичній мудрості обговорювати з населенням істинні виклики, що стоять перед країною, то в України є шанс стати сучасною державою. Але поки що ми разом з Грузією і Молдовою залишаємося східноєвропейським центром хаосу, на чиїх прикладах можна вивчати те, як не варто керувати власною державою. 

Янукович: галицький вимір

Попри те, що в Галичині спочатку Ющенко, а вслід за ним Тимошенко намагалися запустити апокаліптичний сценарій виборів, з метою електоральної мобілізації галичан, повторення 2004 року не вийшло. Це з одного боку говорить про розчаровану в месіанських лідерах, а з другого боку прямо свідчить про політичне дорослішання Галичини. Галичина і, мабуть, Крим – це єдині регіони, які так і не змогли надати Україні жодного самостійного політичного проекту, але при цьому завжди виступали несамовитими електоральними донорами для політиків, котрі відкрито спекулювали на темах, що особливо дорогі радикально налаштованим громадянам.

 

Партії регіонів, попри достатньо міцну управлінську вертикаль, навряд чи вдасться впоратися зі стрімко деградуючим індустріальним спадком України

 

У добрій галицькій традиції достатньо зробити кілька заяв про ОУН-УПА, Голодомор, Бандеру, Шухевича та Січових Стрільців – і галичани остаточно забували про інтереси регіону, впадали в ідеологічний транс. Причому цей нехитрий прийом повторювали добрі 20 років – так робив Чорновіл, Кравчук, Марчук, Кучма, Ющенко і Тимошенко. Залишаю на совісті галицької еліти підігрування новоспеченим месіям з Києва в обмін на право виступати на других ролях. Галичина так і не змогла ні репрезентувати свій політичний проект, ні навіть сформувати якусь більш-менш впливову лобістську групу. Галицька еліта завжди вважала за краще тихо емігрувати до Києва, одержавши свою частку держави «на прогодування».

У ситуації з виборами 2010 року, Галичина виявилася регіоном, що програв. Якщо звичайно щодо виборів коректно застосовувати слово «програв». Відбулася нормальна ситуація в політичному казино: галицька ставка не зіграла. Це не добре і не погано. Це факт, з яким просто доведеться змиритися. Навпаки, якщо цього не зробити, то безвідповідальна галицька еліта прагнутиме і далі спекулювати на реваншистських настроях – мовляв, ми Януковича не обирали. Сумніваюся, що це – продуктивний крок, але вибір у будь-якому випадку за галичанами. Утім, вже зараз дехто намагається розпалювати ситуацію: з різних боків закидаються ідеї про «руку Кремля», «про перемогу антиукраїнських сил» тощо.

Думаю, що якщо галицьке суспільство бачитиме в Януковичі ворога, то йому раніше чи пізніше доведеться стати таким. При цьому, розуміючи політичну тактику  Януковича і Партії регіонів, справа, швидше за все, йтиме з точністю до навпаки. Швидше за все для нової влади Галичина стане таким собі чужим монастирем, в який з «регіональним» статутом вже точно не треба пхатися. Тому, з високою часткою ймовірності можна стверджувати, що в порядку денному Януковича-президента Галичини просто не буде.

Партія регіонів, яка передовсім є партією великого промислового капіталу, розглядатиме Галичину переважно в економічному плані. А за великим рахунком, окрім західної регіональної митниці, кількох нафтопереробних заводів та відносно успішних машинобудівних об'єктів нічого цікаво в Галичині немає. Карпатські рекреаційні зони, куди намагався проникнути східноукраїнський капітал в 2002-2007 роках, внаслідок кризи взагалі не представлятимуть жодного інтересу в перспективі найближчих 10-15 років.

Крім того, регіонали радше схильні домовлятися в питаннях бізнесу, тому скоріш за все карликовим галицьким ФПГ буде вигідніше піти на злиття в обмін на  гарантії розвитку бізнесу, ніж влаштовувати безглузді війни за власність, яка стрімко дешевшає. Хіба, що Рінат Ахметов з Олександром Ярославським, схочуть докласти руку до організації Євро-2012 в Львові, оскільки місцевий бізнес відверто «розтринькав» всі інвестиційні шанси і зосередився на освоєнні траншів з держбюджету. Але навіть якщо Ахметова з Ярославським і зацікавить львівське Євро, то це піде швидше на користь Львову і львів'янам.

У гуманітарній сфері, скоріш за все відбудеться відкат на користь російськомовних регіонів України. Але це навряд чи торкнеться Галичини – тому що починати лінгвістичну війну в Львові, Тернополі і Івано-Франківську собі дорожче. Хіба що регіонали відкриють лазівку для відновлення російськомовних шкіл за заявами батьків, що може бути сприйняте на Галичині як новий виток русифікації. Принаймні галицькою елітою це буде саме так подано.

 

Єдина реформа, яка серйозно відобразиться на життєдіяльності Галичини, лежить з сфері бюджетного федералізму

 

Сумніваюся, що Янукович і регіонали перейменовуватиме назад вулиці, зобов'яжуть місцеві ради Галичини заперечувати Голодомор, святкувати перемогу під Крутами, давати ордени героїв Сташинському і Судоплатову, а також розвішувати білборди з привітаням галичан з роковинами Переяславської Ради.

Думаю, що гуманітарна сфера взагалі мало турбуватиме Януковича, а її галицькі аспекти – і поготів. Я взагалі сумніваюся, що Янукович відвідає Львів більш ніж 2-3 рази за все своє президентство.

Єдина реформа, яка серйозно відобразиться на життєдіяльності Галичини, лежить з сфері бюджетного федералізму. Очевидно, що регіонали вирівнюватимуть показник доходів/витрат регіонів. І ось тут дотаційній Галичині швидше за все доведеться несолодко. Якщо Янукович таки втілить хоча б частину своїх політичних декларацій, то Галичина зіткнеться з викликом, який перед нею не стояв з довоєнних часів, тому що починаючи з 1944 роком регіон був глибоко дотаційним, в який впомповували значно більше, ніж вилучали. В умовах коли доведеться жити на те, що зароблено, Галичина має шанси стати своєрідною «внутрішньою Монголією», значно відстаючи за соціально-економічними показниками від промислово розвинених регіонів. Саме ця тенденція є, мабуть, найсерйознішим викликом для Галичини за Януковича-президента.

А все інше – не більше ніж домисли невдалих месій, і штучно культивовані фобії, які чомусь в Галичині прийнято плекати і вважати «специфікою регіону».