Вісімдесят п’ять міліметрів

Після 1989-го Черня опустіла. Життя тут, як і в сусідньому Закарпатті, одноманітне, віддалене і криміналізоване близькістю до одного з найпопулярніших шляхів нелегальної міграції та контрабанди.

Для ознайомлення

Черня над Тисою. У Вікіпедії - згадки на 15 мовах. Основна інформація: найнижче розташоване місто Словаччини; залізниця і залізнична станція; 1968 - «Празька весна», зустріч радянських та чехословацьких лідерів. Двоє друзів, словак Мірко і угорець Міко кажуть, що саме тут 1956 року перевантажували танки, які йшли на Угорщину.

Політика безпеки

Увечері вокзал порожній - останній потяг до Кошиць вже від‘їхав. Закриваються пивні палатки і магазини, всі, крім однієї «точки» біля станції. У залі троє полісменів і касирка. Невідомо з якого дива, але в центрі залу стоїть пальма. На стіні - політична реклама: словацький солдат, переконує, що вступ Словаччини до НАТО приніс країні багато позитиву. Остання річ, яка має трапитися, - це перехід на професійну армію. «Тепер у нас євро, а ще до того ми вступили в ЄС, а ще перед тим - у НАТО. Вам треба так само, ми ж вас хочемо бачити в ЄС», - Мірко і Міко, двоє друзів зі словацького містечка на кордоні Словаччини, Угорщини і України, видають останні центи на пиво. «Ми ж слов‘яни... турки чи косовари - ми проти них. Ви ж знаєте, ми підтримали вас під час Помаранчевої революції... Я розумію, якщо відкриється кордон з Україною, я зможу втратити роботу. Але все-одно - це має статися, правда?». І справді, слов‘яни тепер в ЄС і тут, на фоні депресняка і відчуття кінця цивілізації хтось виявляє слов‘янську солідарність. Про те, що росіяни - теж слов‘яни, Мірко не думає.

Система

Життя сорокарічних залізничників чітко поділене на дві частини: під час соціалізму і після соціалізму. Не так, як у нас - до і після незалежності. Від Черні всього-на-всього вісім кілометрів на Схід - і там вже живуть люди, для яких 1989 рік не є символічним, і які не задумуються, в якій системі живуть. «Соціалізм - це коли держава має все. У нас на залізниці директор бере на роботу людей зі свого села, тому у місті - купа безробітних. Минулий директор був із Черні, то й чернян тут більше працювало... Це все треба приватизувати - тоді на роботу братимуть тих, хто краще працює, а не хто з якого села». «А чим тут можна зайнятися після роботи?» - «Пити, тут усі п‘ють». - «А ті, хто не мають роботи?» - «Ті просто п‘ють». Дехто ще працює в Кошицях, інші вже давно втекли кудись на Захід.

Географія

Після 1989-го Черня опустіла. Життя тут, як і в сусідньому Закарпатті, одноманітне, віддалене і криміналізоване близькістю до одного з найпопулярніших шляхів нелегальної міграції та контрабанди. Колись вантажна станція у Черні над Тисою будувалася спеціально для імпорту радянських та далекосхідних товарів до Європи - спершу було багато руди і цистерн з нафтою, потім пішли машини, будматеріали, продукти харчування і всяке інше. Чого тут тільки не перевозили. Зараз, як і колись, вагони з українськими, російськими і середньоазійськими рудами і металами (за накладними можна непогано вивчити географію) перелаштовують європейські колії і пускають далі в ЄС. Тільки вагонів щораз менше, а матеріал переважно сировинний.

Економіка

Колись все залежало від 85-ти міліметрів різниці між шириною колій, і люди мали роботу. У 1960-х станція не справлялася з перевантаженням радянської руди, тож вирішили побудувати широку колію до сталеливарного комбінату в Ганіцах біля Кошиць, щоб доставляти сировину безпосередньо на виробництво. Тепер ця колія грає із залізничниками злу гру. Минулого року Словаччина, Росія і Україна підписали порозуміння щодо продовження широкої колії до австрійського кордону, а пізніше й Австрія заявила про політичну волю добудувати трасу до Відня. Мірко правий - як ми прийдемо, він втратить роботу. Тільки ми вже, здається, прийшли, і ЄС тут ні до чого. Залишається контрабанда, а з тим зараз теж туго, контроль суворий. Дві пачки цигарок, півлітра горілки і каністра бензину погоди не роблять. А ще щонайменше двадцять гривень на дрібні хабарі - чотири рази по п'ять для міліції і митниці. «Ну так, у нас корупція, але у вас - це просто жах! Проїхати - п'ять гривень, запаркуватися - п'ять гривень, пройти кордон - п'ять гривень, виїхати - знову п'ять гривень», - жаліється Міко, але зразу знаходить позитив - «За п'ять гривень можна й щось купити». Шорти і футболку він купив на базарі у Чопі.

Кордон

Потяг на Чоп. Два зелені російські вагони, з Жиліни до Москви, і два сині - угорські. Ті мали стояти в Кошицях і чекати, поки їх причеплять, щоб їхати до Угорщини, але Мірко авторитетно пояснює ситуацію: «Ми просто крадемо ці вагони, своїх не вистачає, тож нащо їм стояти в Кошицях: проїдуться до Черні, візьмуть пасажирів». Угорські вагони відчіпляють, натомість притягують один словацький: брудно-червоний, старий, розкручений (і то так, що сховати цигарки просто ніде), але 1-го класу. Звідси до Чопу вісім кілометрів, 37 хвилин, включно з прикордонним контролем. Перший потяг із Чопу, Ужгород-Москва, відправляється о 4:37. Та вже о 2:03 зелені російські вагони з'являються на пероні. Потяг складають наново, вагони з Жиліни переставляють на широкі колії, до них доставляють ті, які приїхали у Чоп через угорський Загонь з Салонік, Венеції, Загреба, Відня і Будапешту. До Будапешту звідси якихось 360 км, до Відня - 550, 800 - до Києва і 1700 - до Москви.