«Війна в світі таке ж давнє явище, як і гравітація»

Як режисер Драгоєвич  дебютував у 29 років зі стрічкою за власним сценарієм «Ми – не янголи». Його картина «Парад» отримала декілька нагород світового значення, зокрема декілька призів Берлінале. Цього року на Одеському кінофестивалі Драгоєвич був членом журі міжнародного конкурсу. Також Драгоєвич є депутатом парламенту Сербії. Він розповів ZAXID.NET не лише про кіно, а й про війну та політику, про те, чи потрібна в кіно пропаганда і про .

В одному з ваших фільмів «Красиві села красиво горять», один із персонажів говорить: «Війна в кожній людині виявляє найгірше і найкраще», що на вашу думку, доброго проявляє війна?

До мене прийшло це розуміння під час зйомок у 1995 році. Війна в нас тоді ще продовжувалась. Працювали в безпосередній близькості, всього в семи кілометрах від місця бойових дій, поряд з Вишеградом та Серебряницею. Особисто я в конфлікті участі не брав, але багато чого бачив. Люди з Боснії підпрацьовували в нас різноробочими та розвізниками, розповідали, показували різне. Так познайомився з одним хлопцем, якого тримали в мусульманській в’язниці біля десяти місяців. Уявіть собі, майже рік людину били, катували, а в нього немає ненависті до ворога. Він казав: «та, це війна, таке трапляється, що поробиш».

І це був сильний, міцний парубок, але він не мстив. Коли зустрічаєш звичайних людей, котрі зберігають людяність в найжахливіших життєвих ситуаціях, починаєш вірити в феномен співчуття. В кінці кінців війна в світі таке ж давнє явище, як і гравітація. І на чиїй стороні людина - немає значення, важливе лише особисте відношення. Можна як руйнувати, так і зберігати.

Наприклад, люди в Сараєво під час осади показали неймовірний рівень солідарності, якого немає в мирну пору. Навпаки, в нашу епоху транснаціонального капіталізму люди в більшості своїй самолюбиві егоцентрики, солідарність та співчуття – дефіцит на ринку сьогодення. Коли трапляється війна, вона виштовхує з людей найбільш сильні почуття та емоції. Перед обличчям смерті ми розуміємо, що не все, що здавалося важливим, дійсно є таким. І ця фраза у фільмі, вона про це.

У Сербії та України є багато спільного: радянське минуле, корупція, тепер і ще й війна, стан кіновиробництва також схожий. Чого, на вашу думку, не вистачає нашому кіно для прориву затяжної депресії? У вас ще є досвід роботи в Голівуді, ви ж бачили, як це працює на заході.

Не вважаю два з половиною роки життя в Америці достатнім періодом, щоб, як експерт розмірковувати про голлівудську кіно-машину. У цього запитання багато аспектів, але особисто для мене, правовий – базовий. Як член парламенту я якраз і займаюсь тим, що будую ефективну законодавчу базу для реалізації міжнародного досвіду в напрямку розвитку кіно. Більшість європейських країн давно вже прийняли закон, який зобов’язує телеканали та кабельні мережі виділяти невелику частину прибутку на кіно-виробництво. У нас на сьогоднішній день виділяється на це, увага, - два мільйони євро на все виробництво в рік, що просто неймовірно мало.

А як змінювати все з творчої позиції? Через фестивалі. Це дає можливість сказати про свою країну та її життя, розповісти щось, одразу побачивши реакцію. Я постійно саме тому і їжджу по фестивалях, як член журі. Фестивалі – це найкраща точилка для кіно.

Єдине, я бачу небезпечні тенденції. Перше – фестивальне кіно все більше потрапляє в «гетто», здебільшого фільми або не виходять в широкий прокат, або йдуть там не надто довго, щоб заробити. Друге – молоді режисери все частіше роблять фільми під конкретні фестивалі, а це огидно, тому що коли митець намагається догодити журі, або критикам, він відрізає від себе глядача.

Чи є щось таке, чим вас дивує українське кіно, щось чого не розумієте?   

Дві речі: перша, коли два роки тому, у мене зав’язалася копродукція з Україною, ми мали робити фільм. Я подивився декілька українських картин, назв не пам’ятаю, але враження залишилося. Ви прилипли до теми Другої Світової війни, і мені не зрозуміло чому. Ви велика країна, величезна, з купою всього, у вас відмінне географічне положення, клімат, і при цьому у вас високий рівень корупції, злочинів, постійна божевільна приватизація, а ви все ще копаєтеся в темі Другої Світової, це дивно.

Друге, мене здивувало «Плем’я», це був цікавий, неочікуваний досвід. Таке кіно достеменно відрізняється від мого, повна його протилежність, як в різній тональності. Але різноманіття робить кінематограф пристрасним, тоді він дивує, а чесність в кіно – найцінніша складова, їй треба цінувати. Для мене «Плем’я» було чесним.    

В ваших роботах завжди купа чорного гумору, чому саме він, чому ви вибрали саме такий спосіб спілкування з глядачем?

Зазвичай я сам пишу сценарії до своїх фільмів,і чорний гумор – це прояв мого відношення до життя. Я не сприймаю його серйозно, тому що маніакально-депресивна людина. Тому, напевно, в моєму випадку гумор – реакція на оточуючу мене серйозність.

Чому вас навчила політика?

Відповідальності. Політика показала мені цілком новий рівень людської черствості. Коли я приймав пропозицію стати депутатом, звичайно, я очікував, що культура і освіта не в пріоритеті чиновників. Але до такої байдужості не був готовий. Із 250 депутатів в парламенті всього двоє  представників культури, і один із них – я.  Цього не достатньо, і тому своєю відповідальною місією вважаю навчити колег думати, а не лише рахувати. Політика, якоюсь мірою, як молодша школа, де треба себе показати, бути своїм і при цьому встигати робити уроки. Моє завдання: розробка корисних законів, правильна їх подача і контроль за їх впровадженням. І все це стосується освіти, культури.

У вас п’ятеро дітей, велика сім’я, чи були ідеї спробувати себе в дитячому кіно, зняти казку, наприклад?

Насправді, я вже написав одну книгу для дітей і друга вже на підході, скоро друкуватиму. Пишу ті історії, котрі розповідаю своїм дітям, тому писати – велика задоволення для мене. Я ніколи не робив дитячих фільмів та мультиків, хоча в Югославії колись була сильна анімаційна традиція, але  вона, на жаль, зникла після розвалу. Зробити хороший анімаційний фільм -  дорого.

Хоча я багато чого пробував в своєму житті, а от мультиків поки не робив; книга одна в мене вже є, можна зняти по ній, думаю, якось реалізую цю ідею. А поки мене цікавить фільм жахів. Хочу зробити ужастик. Я великий шанувальник цього жанру. Нічого поки не розповідатиму, тому що все в стадії ідеї.

Чи бачите ви в кіно ідеологічну зброю сьогодні і чи є такі фільми, котрі ви не рекомендуєте дивитися?

 Роботи Ангелопулоса і Ханеке,  у них кіно, яке неможливо дивитися. З приводу «ідеологічної зброї», так, як режисер, чиї фільми політично-гострі, вважаю, що кіно здатне переконувати. У мене давно амбітний план змінити погляд суспільства на деякі теми. Звісно, я не на стільки безумний, щоб вірити, що один фільм може змінити світ, але певен, що кіно може запустити обговорення певного напрямку, ситуації. Наприклад, мій «Парад» подивилися сотні тисяч людей в колишній Югославії, і це підняло хвилю розмов про права представників ЛГБТ співтовариства в гомофобних регіонах, показавши хто і чим думає.

Але успіх у мене буває далеко не завжди. Наприклад, фільм «Ми не янголи 2» я робив з ціллю максимально заробити, щоб потім зняти арт-хаус, але, на жаль, експеримент не вдався. У фільму була величезна,як для Сербії, кількість глядачів, 880 тисяч, але цього було недостатньо для наступного бажаного фільму. І все тому, що піратська копія картини вийшла на шостий день прокату. Тобто загальна кількість глядачів була приблизно півтора мільйона, але половина грошей пройшла «мимо каси». В нас всі говорять про вільний ринок, капіталізм, та у нас ніколи його не буде, тому що демократія – підробка, піратська копія.

Я тоді провів декілька діб в поліції, просячи зупинити хвилю контрафакту, але мене відверто посилали, тому що двоюрідний брат президента – найкрупніший пірат в країні. Мій висновок такий: дикий капіталізм перемогти неможливо,і неважливо ідеологічне кіно ти використовуєш, чи ні. І це одна з причин, чому я – комуніст. Тільки я за вільний ринок, що складається із малих і середніх компаній, інакше у нас все так і залишиться поділеним між монополіями і величезними бездушними компаніями, що знищують все на своєму шляху до прибутку.

Ви говорили про амбіції, розкажіть про це докладніше.

Недавно вийшла моя книга із незакінченими сценаріями «Перед тим, як я скажу привіт черв’якам». Вона складається із трьох моїх «сирих» історій, котрі я б хотів зняти перед тим, як відійти на той світ. Я буду майже щасливим, якщо у мене вийде. Так що ось така у мене творча амбіція – працювати. І, знаєте, мені все важче і важче робити фільми, часом це перетворюється в справжнє жахіття.

Для прикладу, те, над чим зараз працюю, це адаптація новели Джулиана Барнса, буде копродукція: Німеччина, Польща, Македонія, Болгарія, Сербія, Хорватія та Україна; це сім країн і ви не уявляєте, як важко з усіма домовитися.

А хотіли б, щоб всі знову об’єдналися, країн стало менше і все було простіше, як 30 років тому?

Ні. У нас є страх перед Радянським Союзом. Все не так просто,як вам здається. Багато хто думає, що серби – союзники Росії. Можливо, частково, у нас є люди правих поглядів, але це меншість. Якщо говорити про політичні аспекти,а в мене є в цьому досвід,як в депутата соціальної партії, Сербія веде себе обережно, притримуючись позиції нейтралітету у вашому питанні, що логічно. Обидві нації, українці та росіяни – слов’яни, і повинні б будувати дружні відносини і ми зацікавлені в дружніх стосунках з обома державами, що в даних умовах, звісно, не легко.

Над чим останнім часом ви серйозно замислювались?

Ще 30-40 років тому в Європі не було американських блокбастерів. В кінотеатрах показували фільми Фелліні, Трюфо, Бергмана, вони були блокбастерами. І мене мучить питання, це фільми тоді були кращі чи глядач розумніший?