Якось уже звично і без «вогника» промайнули дискусії про дату святкування Різдва. Останнім часом вони нагадують розмови про побудову комунізму часів застою – всі ніби «за», а комунізм не настає. Так і тут – пора б уже перейти, і церкви не проти, і парафіяни підтримують, але чогось бракує.
Заява Блаженнішого Святослава про те, що ініціатива в цьому питанні має виходити від мирян, хоч і не вносить жодної ясності, зате порушує важливе питання. Питання пошуку «старшого». Хто взагалі повинен «вести за собою» в ситуації, коли пастирі кивають на паству, а паства не відрізняє григоріанський календар від юліанського? Чи є тут «дорослі» в принципі?
І це, до речі, стосується не тільки церковного календаря і не лише церкви. Таке саме питання хочеться поставити і в ситуації з будівництвом каплички на території Шевченківського гаю. Працівники музею постять у фейсбуці фото/відео про монахів-будівельників на саме Різдво, і де реакція влади, де полум’яні заяви ще недавно принципових політиків? Перед виборами страшно було у фейсбук заходити, всюди були кандидати зі своїми «позиціями». А зараз? Є хтось «старший» на території? Чи всі очікують «ініціативи знизу»? Думку народу хочуть почути?
Народ, до речі, соціологи вже дослідили і сказали, що тільки 25% українців готові «перейти на святкування 25 грудня», а 64% – проти. На Заході прихильників і противників порівну. І це цікаво, якщо врахувати той факт, що 7 січня, за яке тримаються противники переходу, – це і є 25 грудня, але за юліанським календарем. Який у нас ще називають «церковним». Одне слово, соціологи не винні, що питають у людей думку про те, про що думки нема, бо нема елементарного розуміння.
Зате є віра в те, що існує традиція, і що ця традиція – надзвичайно цінна. Вона принципово «східна» і «нелатинська», хоча всі декларують «рух в Європу» та «геть від Москви». Тобто аксесуари і ритуали, традиційно, є важливішими за суть і зміст. А тяга «на Захід» – просто красива декларація. Сто років тому, коли галицькі українці трималися за свої календарні традиції, в них принаймні були для цього мотиви. Вони боялися розчинитися в польській культурі. Зараз ніби з Росією війна, то можна було б взяти приклад з прадідів і використати календар у культурному протистоянні…
Але розуміння «куди ми йдемо» в суспільстві, виявляється, нема. Є якісь відчуття, емоції, а розуміння нема. Для нації це важливо, якщо ми хочемо все-таки бути нацією, а не етнографічною групою з унікальними народними звичаями. Бо якщо такої амбіції насправді нема, тоді дійсно вистачить архаїки, пісень, календаря, одягу. І не варто витрачати сил на якісь зайві рухи.
При цьому, варто зауважити, спихають суспільство в якусь етноархаїку ніякі не воріженьки і не «вороги церкви», а самі українські патріоти. Церква могла б стати модернізаційним чинником, який пришвидшив би вихід українського суспільства із зони впливу російської культури. Якби не боялася втратити частину прихильників (і не факт, що не здобула б при цьому нових). Але ж хочеться перестрахуватися, це ж тонка політика.
До речі, про політику. Одним з аргументів, чому важко перейти на григоріанський календар – День захисника України на Покрови 14 жовтня. Тобто встановлення дати святкування указом Президента подається як нездолана перешкода. В країні, де закони переписуються на коліні під конкретних людей. Сильний аргумент.
Кивають і на подальшу зміну дат всіх інших свят. Миколай, наприклад, теж приходитиме раніше, і «від Романа до Йордана» зміститься. Суб’єктивно – «народ» уже настільки далеко, що не помітить. А якщо й помітить, то схвалить таку ініціативу. Нічого страшного не станеться, якщо «по Петрі то й по теплі» припаде на якийсь інший дощовий літній день.
P.S. Приходу Різдва теоретично має передувати піст. Але церква давно послабила його на час святкування Нового Року за «новим стилем». А ще ж є «полегшення» для різних категорій парафіян: хворих, старих, подорожуючих, студентів, тих, хто «важко працює». Змінився і рівень життя – зараз уже ніхто не чекає святкового столу, щоб поїсти смачного. Миряни дедалі більше нагадують студентів платної форми навчання, яким викладачі (церковні ієрархи) постійно «йдуть назустріч». Адже це платники, від них багато залежить. І це теж, до речі, питання присутності «дорослого».
Ми використовуємо