Вона працює. Вона – це система

Андрій Бондар, 8 квітня 201112012

Три з половиною роки тому, на хвилі популярного тоді в народі ющенківського «єдиного податкового вікна», я вирішив виробити собі статус СПД, фізичної особи-підприємця. Не заради якихось особливих прибутків, що за місяць, як правило, не перевищували суми у 2 тисячі гривень, а заради газети, з якою я співпрацював на той час уже не перший рік і в такий спосіб погодився зменшити їхні видатки.

Я платив щомісяця єдиний податок, а батько, якому доручив представляти мої інтереси в податковій міста N., за місцем моєї реєстрації, носив до них квартальні та річні звіти. І ось настав час довгожданої податкової реформи 2010 року, і грати у спільні ігри з державою перехотілось. Не тому, що був якийсь страх або за порушення, яких за ці три з половиною роки так зроблено й не було, або за несплачений податок, або ще якісь гріхи – вільні чи невільні. Ні, зізнаюся, я повівся так радше із причин гігієнічних. Хоч хтось би сказав, що щур тікає з корабля, приреченого на загибель, першим…

Знайомий мені порадив: «Не роби дурниць. Знайди людину, яка закриває ФОПів, заплати кілька тисяч гривень і спи спокійно». Виявилося, що всім, хто працює в цій системі, відомі своєрідні «бігунці», які носять гроші від підприємців до чиновників. Однак через хронічну відсутність бажання давати хабарі держслужбовцям і таке ж хронічне невміння їх давати, ми подали заяву на ліквідацію цього статусу і вирішили пройти процедуру законним шляхом.

Отже, чотири місяці поспіль мій тато намагався ліквідувати мій статус «фізичної особи-підприємця» у ОДПІ міста N. Щоразу коли він (діючи за нотаріальною довіреністю як мій представник в органах державної влади) приходив у цю установу, яка за майже 3,5 роки не мала до мене жодних претензій, йому знаходили чергові «завдання». У них, звісна річ, була вся інформація про дебет з кредитом, рух коштів і сплачені податки. Але вони перетворили свої стосунки з моїм батьком (і непрямим чином зі мною) на захопливий спорт. Тому не відмовляли собі в тому, щоб, приміром, не почати раптом вимагати якусь довідку від початку 2008 року або надати роздруківку з рухом коштів у банку вже після закриття (теж за їхньою вимогою) банківського рахунку.

Бюрократично-репресивна машина розважалася, як тільки могла. Цікаво, що весь мій прибуток за ці довгі 3,5 роки не перевищив 80 тис. грн (за річного ліміту у 300 тисяч грн). Але ставилися до мене, як до якогось сірого кардинала, який крутить міфічними сумами, тримаючи мільйони в офшорах, недоплачуючи у казну і визискуючи у таємних пивницях найманих працівників...

Самого факту, що я акуратно і дисципліновано всі ці роки платив єдиний податок, надаючи їм звіти, було недостатньо. Просто молодий чоловік невиразної зовнішності, аудитор місцевої ОДП, чотири місяці ганяв сивого 70-річного пенсіонера й отримував від цього задоволення. Він приймав його за столом, або незадоволено закочуючи очі, або втуплюючи погляд у стіл, посилався на Конституцію і вдавався до всілякий моральних принижень.

Виходить, коли ти в їхній системі, вони просто тримають тебе на гачку. Коли ти хочеш покинути їхню систему й зірватися з їхнього гачка, вони починають несамовито смикати вудкою і роздирати гачком писок. Жодної іншої функції – роз’яснювальної, інформативної – цей орган не виконував. Лише протягом трьох років формально приймав звіти, а на четвертому почав показове покарання.

Найбільшим – було небажання системи відпустити. Небажання, в якому конторська садистична насолода поєдналася з крючкотворством і вдаваним законолюбством. Батькові (тобто, мені) погрожували міфічними штрафами за міфічні порушення, протоколами і судами... Мало не щодня я отримував від батька телефонні дзвінки, які більше схожі на фронтові реляції. Але штука в тому, що в цій абсурдній боротьбі не просто неможливо було перемогти. Будь-який результат був би поразкою. Бо інакше в системі, де вхід – гривня, вихід – три гривні, бути не може.

Цікаво, що вся ця тяганина почалася, відколи мій тато на вимогу (!) інспектора побачити фізичне тіло фізичної особи (сиріч, мене) відповів, що згідно з кодексом я нічого нікому не мушу, бо переказав йому нотаріально право представництва. І тут же довів це право за допомогою їхнього ж юриста. Отут усе й почалося...

На п’ятому місяці, після виконання всіх бюрократичних процедур, статусу, врешті-решт, позбавили. Ця ординарна подія, яка в нормальній країні не вимагала би жодного напруження та нервів – лише трохи часу – була сприйнята нами, якщо не як перемога над системою, то як величезне полегшення. Приблизно таке, що його отримує раковий хворий в онко-центрі, якому повідомляють: «Пухлина доброякісна». Штука лише в тому, що, кажуть, ніби онко-центр неабияк реформується. Що ж, силу та глибину їхніх реформ ми спізнали на власній шкурі. Так само, як і гасло «Україна для людей».

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія 2

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук