Всесвітня мова
IQ

Всесвітня мова

І шотландська мова поезії

Іван Лучук, 2 квітня17222

У певному сенсі «всесвітня мова» вже існує, до того ж не лише «віртуально», а й «намацально». Тобто мова, яку розуміють «всі і вся», всі нею спілкуються, можуть порозумітися будь-де і будь із ким. Приклади зараз наведу, але перед тим проведу аналогію із «мовою міжнаціонального спілкування» у колишньому совку.

Тоді «великий и могучий язык» був «всесовковою мовою», якою могли так чи сяк порозумітися сливе всі, і «титульно-республіканці», і нацмени? і народи крайньої Півночі. І навіть камчадали, «однако». Чи то пак чукчі. Це була цілеспрямована великодержавна партійна політика насаджування російської мови, де тільки було можливо чи й неможливо. Ми це, слава Богу, пережили. Але спадок того всього і зараз при нас, як те свято, що завжди з тобою.

А тією сучасною «всесвітньою мовою» є голлівудська версія аmerican english. Адже тією мовою у голлівудських (і, мабуть, не тільки, але таки американських, то точно) фільмах усіх категорій усі без проблем можуть порозумітися. Первісні люди вже використовували аmerican english як мову свого міжпечерного спілкування. Ахілл до троянців звертається з колорадським прононсом, а ті йому відповідають із канзаським колоритом (умовно кажучи). Александр Македонський безперешкодно спілкується тією мовою і з єгиптянами, і з перасми, і з індусами, а вони йому не на міґах відповідають, а щирою амерікен-інґлішською мовою. Заблукалий римський леґіонер із кельтами (а про кельтів ще буде у цьому сюжеті) безбар’єрно балакає мовою Волта Вітмена. Середньовічні лицарі, вікінґи, маври, індіанці, папуаси тощо використовують ту мову. Лишень Кінґ-Конґ не зміг її осилити, бідачка. Про ближчі до сьогодення часи годі й розводитися.

Тут я підходжу до прикладу (поліваріантного) використання тієї «всесвітньої мови» не лише на території цілого світу (себто планети на ім’я Земля), а й цілого всесвіту. Ну, якщо й не цілого, то бодай… не цілого. Із землянами-планетянами, які вояжують безмежним всесвітом у своїх справах, чи то меркантильно-комерційних, чи то мілітарно-загарбницьких, чи то науково-пізнавальних, чи то ідейно-просвітницьких (яких саме, не так важливо), всі позаземні ротаті істоти розмовляють із ними їхньою рідною голлівудською мовою. І зелені вухаті чоловічки, і мордаті зубасті потвори, і голограмно-тендітні панночки, і якісь по-кацапськи носаті різнокольорові бабиська. Словом, усі. І що найхитріше – всі вони і між собою залюбки розмовляють рідною мовою Бреда Пітта й Анджеліни Джолі. Тобто «всесвітня мова» існує, і квит. Існує саме у такому вимірі.

Щоб перейти до «шотландської мови поезії» (не скажемо ж: скотської; хоча раніше в Галичині послуговувалися словосполученням «шкоцька мова»), використаємо шотландський-таки місток. Мій покійний друг (майже одноліток) Андрій Тузяк (на прізвисько «Отаман»), особа харизматична і доволі відома в певних колах, мав «пунктик» на шотландській темі. Він і в кілті час до часу з’являвся на людях, і на волинці вчився грати, розумівся на їхній (шотландській, себто) історії, словом – був закоханий у Шотландію. Англійську мову, до слова, знав досконало. Досконало знав ще безліч речей. Так от, якраз він мені і розповідав, чому мова віршів Роберта Бернса – не англійська, а таки шотландська. Я читав про це чимало і до того, але так і не зміг до кінця зрозуміти гумору. А він мені це розтлумачив «на хлопський розум». І я майже зрозумів.

А тепер зосередьмо увагу на одному шотландському поетові, дотичному до нашої теми. Це Г’ю Макдíармід (Hugh MacDiarmid), в миру Крістофер Маррі Ґрів (1892–1978). Ще на початку двадцятих років ХХ ст. К. М. Ґрів, використовуючи багато псевдонімів, публікував у періодиці вірші та статті, написані англійською мовою. Свій літературний псевдонім Г’ю Макдіармід, який чіпко за ним закріпився, вперше використав у 1922 році. А вже наступного року під цим своїм облюбованим псевдонімом видав свою першу книжку – збірку віршів і прози «Аннали п’яти почуттів» (Annals of the Five Senses, 1923). Під впливом Федора Достоєвського («російська ідея», хоч Достоєвський з походження і українець), Льва Шестова та Володимира Соловйова він сформулював «ґельську ідею», що спиралася на концепцію історичної, культурної, епічної та мовної спільності Шотландії, Ірландії, Корнуоллу та Вельсу. Він «в силу своїх сил» розвивав цю ідею щодо Шотландії, прагнув зробити шотландськомовну поезію явищем європейської та світової літератури, як це було за часів Вільяма Данбара (William Dunbar, бл. 1460 – бл. 1520) та Роберта Бернса (Robert Burns, 1759–1796). Це спонукало його перейти на шотландську мову, вірніше будь сказано – на англізований діалект Південної Шотландії, збагачений суто шотландською словниковою лексикою.

Г’ю Макдіармід свої перші вірші шотландською мовою публікував у періодиці та альманахах, сформував із них і видав дві збірки у 1925 і 1926 роках. Але вершиною та каноном шотландськомовної поезії Г’ю Макдіарміда резонно вважається поема «П’яничка дивиться на будяк» (A Drunk Man Looks at the Thistle, 1926). Маґістральним у поемі є ліричний первень, але на нього накручені розмаїті філософські розмисли. Поема є фрагментарним колажем, у неї вплетені вільні переклади та переспіви віршів сучасних йому французьких, російських і бельгійських поетів. У ній драматичні монологи чергуються із ліричними відступами, «перегукуються» між собою багатопланові символи особистого, національного та вічного. Макдіармід у цій поемі, прослідковуючи витоки поетичного генія, намагається розкрити шотландську «ідіому», виразити властиву національному характерові антиномічність мислення та світовідчуття у поняттях конкретних («земних») і водночас вселенських, протиставляючи людину і космос, тіло і дух, ідеал спільності та хаос буття. Цей конгломерат філософських і а ля філософських проблем автор розвиває у наступній своїй поемі – «Із змієвого персня» (To Circumjack Cencrastus, 1930). Ця поема, як і попередня, також написана римованим віршем, відзначається такою ж фрагментарністю, та вона більш «книжна» за стилем, не така легка, як «П’яничка».

У 1930-х роках Г’ю Макдіармід видав декілька поетичних книжок шотландською мовою, зокрема – «Перший гімн Леніну та інші вірші» (First Hymn to Lenin and Other Poems, 1931) і «Звільнена шотландська та інші вірші» (Scots Unbound and Other Poems, 1932), куди включив чимало досконалих взірців своєї лірики, і «Другий гімн Леніну» (Second Hymn to Lenin, 1932). У цьому «другому гімні» автор розкрив власне розуміння соціально-економічної суті комунізму. Макдіармід «свій комунізм» називав «суто платонічним», не бачив суперечності між революцією та поезією, а в Леніні вбачав трансформацію «російської ідеї» Федора Достоєвського та новоявлену іпостась Христа (чи не за Олександром Блоком). Хоча Г’ю Макдіармід написав чимало політичних віршів, злободенних і відверто пропагандистських, проте гімни Леніну («Три гімни Леніну» – Three Hymns to Lenin, 1957) виділяються на їхньому тлі свіжими наскрізними метафорами та розкутими інтонаціями.

До англійської мови Г’ю Макдіармід повернувся у 1934 році, видавши книжку віршів і прози «Шотландська панорама» (Scottish Scene, спільно з Л. Ґ. Ґіббоном) і збірку «Кам’яні кордони та інші вірші» (Stony Limits and Other Poems). Цей шотландець вважав, що англійська мова більше відповідає новому завданню: творити поезію тотального досвіду та всеоб’ємного звучання, поезію універсальну, яка конкретизує часткове та загальне у дусі Волта Вітмена. Його ґрандіозні поетичні задуми були реалізовані лише фрагментарно. Найколосальнішим задумом Макдіарміда було створити велетенську поетичну оповідь «Бачення всесвітньої мови» (A Vision of World Language), в якій планувалося осмислити мову як знаряддя еволюції людства, а поезію – як інструмент мови. Він видав лише дві частини (із невідь-скількох задуманих) цієї оповіді – розлогі трактати у віршах «Пам’яті Джеймса Джойса» (In Memoriam James Joyce, 1956) і «Яка поезія потрібна мені» (The Kind of Poetry I Want, 1961). У дусі Джеймса Джойса він нагромаджував факти, події та імена, ускладнював свій лексикон рідковживаною лексикою та значною кількістю наукової, технічної та іншої спеціальної термінології, залучав чужі тексти – віршовані та прозові. Словом, витворював своє бачення «всесвітньої мови».

Та «всесвітня мова» була б можлива, якби людство, за утопічним формулюванням Володимира Маяковського (також, до слова, українця з походження) зажило «человечьим общежитием». Але це ілюзія, такого нема і ніколи не буде. Не буду тут приплітати політики, але вона сама сюди впирається. Невипадково, мабуть, шотландець Г’ю Макдіармід мав такий решпект до «Владлєна» («Лукіча», по-гіпівськи будь сказано), адже такі «про-неправильні» тенденції там і далі нуртують. Те, що Шотландія бажає бути відокремленою від Великої Британії (читай – від Англії), цілком природньо і нормально, і похвально. Але в тих сюжетах із шотландським референдумом відчуваються «проіскі Фукса», тобто «рука Москви». Не будемо далі розвивати цієї теми, але «путіноїдів» у країні гір і скотчу не бракує.

Уявіть собі, що Шотландія є реально незалежною, і що державна мова там шотландська, та все одно вона там буде лишень «мовою поезії», у кращому разі. Приблизну ситуацію мають ближчі шотландцям ірландці та ближчі нам білоруси.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук