«Я навчився жити не для себе, а для когось»

Ірина та Михайло Процики понад 20 років присвятили волонтерству. Сім’я кілька разів на місяць відвідувала дитячі будинки на Львівщині. Почали вони це робити після того, як у 1998 році вперше потрапили у сиротинець і вжахнулися від умов, в яких перебувають діти – без нормального харчування, одягу, іграшок та елементарних засобів гігієни.

Ця картина постійно стояла перед очима у подружжя, й Ірина та Михайло почали збирати кошти і виділяти їх для таких дітей. Та потім вони зрозуміли, що діти потребують не тільки матеріальних речей, але й любові, уваги та турботи. Тож Ірина та Михайло разом зі своїми двома синами проводили час у сиротинці, гралися з тамтешніми дітьми в ігри, розповідали історії.

Сини Проциків підростали, і подружжя дуже мріяло про дівчинку. Та важка хвороба перекреслила усі плани: в Ірини був передраковий стан, і лікарі заборонили їй вагітніти. Це вже був 2005 рік, ситуація із дитячими будинками значно покращилася, і серйозної фінансової допомоги вже не було потрібно. І саме тоді Процики зрозуміли, що готові взяти у свою сім’ю дитину.

«Як тільки батьки озвучили про своє бажання, у нас братом було стільки радості, що досі я це пригадую – і в мене "мурахи" по шкірі. Але ми тоді сказали батькам, що хочемо не тільки сестричку – нам треба братиків, і бажано багато. Як вони на це погодилися, я досі не знаю», – пригадує Володимир Процик.

Загалом сім’я усиновила 11 діток, першого разу – п’ятьох підлітків від 12 до 16 років.

«Вони нам припали до серця, і нам було байдуже, що вони підлітки. Нам казали: "Процики, що ви робите, це ж найважчі діти", – але ти бачиш, що дитина просто хоче любові. Нам дуже до серця був старший син Роман, але йому було 16 років, він вже виходив з інтернату. Чи захоче він сім’ю?», – розповідає подружжя. Захотів.

Усю цю дитячу компанію Процики привезли в приватний будинок у село Жовтанці. Будинок був просторий, але батькам довелося робити окремі кімнати для всіх дітей. Але найважчим було викорінити набуті в сиротинці звички. Діти просто не знали, як живуть у сім’ях, у них не було розуміння, хто має прибирати, готувати, допомагати, адже все це за них у дитячому будинку робили кухарі та прибиральники. Діти не знали, що таке відповідальність.

Так виник розпорядок дня і традиції. Наприклад, влітку, коли всі були на канікулах, родина щомісяця влаштовувала тиждень «дитячої кухні». Тоді за плитою господарювали діти, а мама лише підказувала та спостерігала. Спершу було важко, але потім цей процес настільки їх об’єднав, що став легким і веселим, а діти вже самі просили зготувати щось нове.

Попри прив’язаність і любов до дітей Ірина та Михайло розуміли, що вони не можуть від дітей вимагати якось штучної і показової любові. При першій сімейній розмові Процики попросили дітей не називати їх мама і тато доти, доки вони не відчують, що готові. І перший, хто це зробив, був 16-річний Роман Процик. За рік після усиновлення, на День матері, він намалював листівку, прийшов зранку в спальню батьків і вперше сказав, що вони для нього стали батьками. Нещодавно він сам став вдруге батьком.

«Я дякую Богу за моїх чудесних дітей, я знаю, що маю їх і виховую саме завдяки любові і опіки, яку мені дали мої мама і тато. У сиротинці кожен жив за себе і думав про себе, а коли мене в сім’ю взяли – життя змінилося: я навчився жити для когось, навчився любити і дарувати цю любов», – каже Роман.

Зараз у Проциків семеро онуків, більшість старших дітей вже одружені та мають власні оселі, і у великому будинку проживають лише четверо наймолодших школярів, яких подружжя взяло останніми. Попри це в оселі Проциків завжди гамірно, сюди на свята і у вихідні з’їжджаються всі діти зі своїми родинами. Вони люблять проводити час разом, старші діти опікуються молодшими школярами і частенько допомагають батькам із їхнім навчанням, а у вільний час вигадують різні розваги.

«У нас є більше 20 настільних ігор, ми намагаємося зайняти дітей різним, аби вони менше часу сиділи в телефонах, аби розумово розвивалися. Також ми разом займаємося спортом з дітьми: маємо тренажерний зал, де я з ними шейпінгом займаюся. А влітку ми щовихідних катаємося на велосипедах або ходимо в гори», – розповідає Ірина.

Ірина та Михайло не кривлять душею і відверто кажуть, що всі ці роки було не легко, але щасливі моменти і перевтілення їхніх дітей давала сили боротися за краще життя для них.

«Коли ми бачимо, як діти змінюються і змінюють свою долю, стають успішними в суспільстві, – це дає наснаги знову жити, працювати, знову брати таких дітей до родини, що ми й радимо всім іншим», – каже подружжя.

***

Консультацію щодо усиновлення ви можете отримати на сайті Ridni.org.ua або зателефонувавши на гарячу лінію благодійного фонду – 0800 300 484.

Благодійний фонд «Рідні» надає інформаційну та психологічну підтримку щодо процесу усиновлення. При потребі юридичні партнери Фонду надають правову допомогу в процесі усиновлення. Фонд у жодному разі не займається посередницькою діяльністю та не замінює функцій держави в процесі усиновлення (удочеріння).

Над проектом працювали Мар’яна Романяк, Ірина Папірник, Софія Трощук