«Намучився я з ним, але тепер серце радіє»

Коли говорять про таку делікатну тему як усиновлення, завжди керуються певними стереотипами, і один з них, що діток усиновлює зазвичай бездітна пара. Але на Прикарпатті живе Віктор Гулак, який довів, що неважливо, чи ти живеш у подружжі, чи ти – одинокий чоловік, якщо ти прагнеш ділитися любов’ю і хочеш стати рідним для сиріт – це реально.

Де мешкає у Калуші пан Віктор, знають усі: батько 11 дітей живе на околиці міста і має свою автомайстерню. Приватний будинок на три поверхи чоловік сам збудував ще 20 років тому, хоча і досі вдосконалює його та присадибну ділянку. Коли розпочалося будівництво, Віктор Гулак був одруженим. Та життя у молодої сім’ї не склалося, і за рік подружжя розійшлося. Залишилися тільки велетенський порожній будинок і бізнес, який приносив достаток. Час минав, а господиня на обійсті так і не з’явилася. Невідомо, як би склалося життя Віктора, якби одного разу двоюрідний брат не попросив взяти на літні канікули свого сина. Батьки хлопчика планували поїхати на заробітки, а бабуся не справлялася із 10-річним шибеником, та ще й малий був похресником Віктора.

«Він у мене жив три місяці. Спершу було важко, адже я звик до того, що я сам, а тут – і дитина, і робота, треба було поєднувати. Перший місяць ми звикали один до одного, виробляли певні правила. Я почав вчити малого автомеханіки, читати і займатися з ним, і ми настільки здружилися та стали хорошою командою, що було навіть сумно, коли похресник переїхав до дому. До речі, я його нещодавно зустрів, і він мені каже: "Дядьку, а ви пам’ятаєте те літо? Я вам так вдячний за нього, це було одне із найкращих у моєму житті», – розповідає Віктор.

Після такого трьохмісячного досвіду думка про дитину Віктора не покидала. Чоловік боявся звернутися в соцслужби, бо всі довкола розповідали, що ніхто йому на виховання одному не дасть дитини. Та 15 років тому йому потрапила на очі стаття, в якій розповідали про популяризацію усиновлення та сприяння в Україні.

«Я приїхав в обласну службу Івано-Франківська і питаю їх, чи може одинокий чоловік усиновити дитину. Мені відповіли, що закон не забороняє. І тоді я почав готувати документи. Скажу чесно – це був найважчий період. Але ще важче було приїхати в дитячий будинок міста Долини і вибирати. Це був жахливий стрес і для мене, і для діток. Вони всі кидаються на шию і просять їх забрати. Це було важко», – згадує чоловік.

Віктор обрав хлопця, якому тоді було 14 років. Проте, окрім нього, він забрав ще й двох його маленьких сестричок, адже рідних дітей розлучати не можна. І ось коли Віктор Гулак уже оформляв документи, керівництво дитячого будинку спитало чоловіка, чи не готовий він прийняти ще одну дитину.

«Вони мені кажуть: "Ти взяв гарних і здорових дітей, а ось у нас є така дівчинка, їй 13 років, скоро вона покине цей будинок і загине в гуртожитках". У неї були проблеми з нирками, і вона постійно потребувала лікарського нагляду. Директорка будинку дуже за неї переживала, розказала, що дівчинка тут живе приблизно 9 місяців, і до неї ніхто не приходить, а батьки позбавлені батьківських прав. Та я згодився, кажу: "Давайте і її до того гурту вже», – розповідає батько.

Так у Віктора з’явилися перші четверо дітей. Будинок треба було швидко переобладнати, зробити кімнати для дівчаток, налаштувати робочий графік, аби можна було працювати і приділяти дітям увагу. Але найважче було зробити не графік, а бути мамою і татом для всіх. Надя Гулак пригадує, що, коли вони оселилися в будинку батька, ніяк не могла звикнути, що немає мами. Спершу було важко і ніяково, але згодом Віктору почали допомагати його родичі. Їх часто відвідувала сестра Віктора, а ще у побуті із дівчатами помагала сусідка.

«Вона нас навчила готувати, вишивати, доглядати за меншими. Ми часто бігли до неї за порадами, але потім ми звикли до тата. І, чесно, я ним пишаюся, бо тільки у нього таке велике і добре серце, тільки він зміг взяти стільки дітей і так добре нас виховати. Я йому за це безмежно вдячна», – розповідає Надя, яка кілька років тому сама створила сім’ю і вже має дитину. Надя каже, що кращого дідуся для свого сина годі й шукати.

Через півтора року після першого усиновлення до Віктора Гулака знову подзвонила соціальна служба і запропонувала ще двох дітей: хлопчика і дівчинку, теж підлітків. Спершу Віктор опирався і казав, що не впевнений, чи зможе їх взяти, але його переконали самі ж діти, яких він усиновив. Вони сказали, що не проти, аби у них з’явилися ще братик і сестричка.

Велика сім’я із семи осіб. Уже тоді Віктор Гулак вставав ще до сходу сонця, порався на кухні, готував всім сніданок і починав готувати обід. Будив дітей до школи, збирав їх і відвозив кожного до місця навчання. Але щоразу розумів, що самому важко, що потрібен поруч ще хтось, хто допоможе і розділить його любов до дітей, стане хорошою дружиною і мамою для його діток.

«Знаєте, я б цього не робив, але був такий випадок взимку: діти написали листи до Святого Миколая і поставили на підвіконня. І от, коли вони полягали спати, я взяв ті листи і читаю: "Дорогий Миколаю, принеси мені цукерки і якусь ляльку, і мамусю приведи татові". Я того начитався – і так мені їх шкода стало, от я і вирішив шукати жінку. Беру телефон, кудись там дзвоню, але душею не кривлю – розказую, що маю бізнес, великий будинок і шістьох дітей. І тоді все. Хтось кидає трубку, хтось каже: "Це ж на тих шістьох дітей стільки працювати треба". Не склалося якось у мене з цим. Та я і перестав шукати», – каже Віктор Гулак.

Час минав, діти підростали, вступали у коледжі. Побут став трішки легшим, адже старші дівчатка допомагали по господарству, хлопці – у майстерні. Їх не часто можна було застати вдома, адже на вихідні велика родина виїздила в гори або подорожувала містами України. Тоді в них з’явилася ідея створити вдома музей старожитностей. З кожної подорожі вони привозили старі речі: вишиванки, швейні машинки чи старовинний посуд. До речі, цей музей вони досі наповнюють новими експонатами, а реставрують і відновлюють їх самотужки вдома. Між цим соціальна служба ще кілька разів просила Віктора Гулака взяти на виховання дітей, і він жодного разу не відмовив. Востаннє це було 4 роки тому.

«Мені вкотре дзвонять і кажуть: "Тут такий хлопчик є, ну ніхто з ним не може справитися, а у вас вийде". А їм кажу: "Та ради Бога, я вже весь сивий, куди ще діти?". А тепер не шкодую. Намучився я з ним, але тепер бачу результат – і серце радіє. Знаєте, не так важко навчити щось дитину, як відучити її від того всього поганого, яке вона здобула по тих інтернатах і дитячих будинках. От Вітя нічого не вмів, прийшов до мене повним нулем. А тепер каже, що не має такої роботи, яку він не зможе зробити», – пригадує Віктора Гулак.

Віті – 21 рік, і нещодавно він вирішив піти на контракт в армію. Це було його рішення, яким дуже пишається батько. У хлопця було важке дитинство і кілька дитячих будинків, які постійно відмовлялися від нього через важкий характер та погану вдачу: «Знаєте, тато – єдиний, хто в мені побачив світло. Я не кажу, що це були рожеві окуляри. Ні, у нього сильний характер і дуже добре серце, але він, крім мого негативу, побачив і позитив, про який я, чесно кажучи, і сам не здогадувався. І все, що я вмію робити, – завдяки йому».

У Віктора Гулака вже троє онуків від усиновлених дітей. Одна з його дочок з чоловіком та двома дітьми мешкає вже кілька років у Варшаві. Ще одна донька – навчається у Львівській ветеринарній академії. Загалом усі усиновлені діти Віктора мають хорошу освіту і сім’ї.

«Мені часто кажуть люди: "Думаєш, вони тобі подякують колись?". Для мене найбільша подяка, що вони виросли такі розумні, що вони щасливі у своїх подружжях, що приїздять до мене кожного року на мій день народження, що мають хороші освіти і зроблять щось добре у цьому світі», – каже чоловік.

Зараз Віктор Гулак уже на пенсії. Великий будинок напівпорожній, але досі охайний і доглянутий, а старенького батька по черзі пильнують усі 11 дітей, у яких він колись повірив.

***

Консультацію щодо усиновлення ви можете отримати на сайті Ridni.org.ua або зателефонувавши на гарячу лінію благодійного фонду – 0800 300 484.

Благодійний фонд «Рідні» надає інформаційну та психологічну підтримку щодо процесу усиновлення. При потребі юридичні партнери Фонду надають правову допомогу в процесі усиновлення. Фонд у жодному разі не займається посередницькою діяльністю та не замінює функцій держави в процесі усиновлення (удочеріння).

Над проектом працювали Мар’яна Романяк, Ірина Папірник, Софія Трощук