
«Я залишився заньківчанином»
Актор Богдан Козак про Львів, театр, натхнення та родину
Катерина Сліпченко, 0фото Катерина Сліпченко
До теми
Сьогодні, 27 листопада, актор львівського театру імені Марії Заньковецької, народний артист України, лауреат премії імені Шевченка Богдан Козак відзначає ювілей. З цієї нагоди на сцені театру відбудеться творчий вечір «Посланіє», де актор читатиме поезію Тараса Шевченка.
Актор, режисер, педагог народився у Львові 27 листопада 1940 року. Навчався у студії при театрі імені Марії Заньковецької, а потім – на філологічному факультеті ЛНУ імені Івана Франка.
Напередодні ювілею він зустрівся із журналістами. ZAXID.NET долучається до численних привітань та пропонує уривки із цієї розмови.
Про натхнення. «Я часто говорю своїм студентам: “Коли ти приходиш на репетицію, мене не цікавить, що для тебе стане натхненням. Це може бути прочитана книга, випита склянка вина, кохання, собака, яка раптом тобі сподобалась. Я не знаю. Якби я міг визначити щось одне, я би став лауреатом Нобелівської премії. Я не знаю, звідки воно приходить. Для себе я називаю це “ефектом кватирки”. Тобто я адресую запитання туди, у простір, і як правило, отримую відповіді. А взагалі актор має ходити в музеї, слухати музику, спілкуватися з людьми».
Про Львів. «Я вважаю Львів містом великої культури. Я тут народився. Мене надихають вулиці Львова, будинки Львова. Крім того зустрічі у Львові в 60-70-х роках з художниками, музикантами, давали дуже багато. І ці зв’язки я ніколи не розривав, вони мене і досі тримають. Це теж один з моментів, які живлять творчість. Наше місто вміє впливати інтелектуально, духовно, і має такі речі, які творять з нас акторів».
Про театр. « Наш театр є унікальним. Коли свого часу я прийшов у театр, усі наші актори мали по декілька освіт. Крім того у старшого покоління наших акторів була надзвичайна етика поведінки. Я, прийшовши, зрозумів, що потрібна освіта. Коли ми потрапляли на зустріч у якийсь колектив, ми могли відповісти на будь-яке запитання. Колись мені пропонували переїхати до Києва. Уже був підготований наказ, мені давали квартиру (а у Львові я жив у гуртожитку). Я не поїхав. Кілька разів мене кликав до себе в театр Франка Сергій Данченко. Я залишився і ніколи про це не шкодував. Все, що я міг зіграти, всі нагороди та звання, я отримав тут, у рідному театрі. Я залишився заньківчанином».
Про родину. «Найважливішим в житті є сім’я. Особливо з віком. Це є опора, фундамент, підтримка і в хвилини радості, і в хвилини неприємностей. Колись актор Михайло Царьов, як я ще був молодим чоловіком, мені сказав: “От коли у вас будуть діти та онуки, лише тоді ви зрозумієте, як грати любов на сцені”. Дітям я мало приділяв часу через роботу, а от внуків бачу частіше. З ними я повертаюся до дитинства. І на сцені, то тепло, яке вони дають, дозволяє грати набагато глибше. Сім’я позбавляє егоїзму, розкриває елементи доброти, терпеливості та любові».
Про Шевченка. «У моє життя Тарас Шевченко ввійшов з дитинства. Спочатку візуально, портретом, що висів на стіні у кімнаті, а відтак у школі на уроках літератури, шкільних вечорах, присвячених його пам’яті. Поезія Тараса Шевченка легко вчилася напам'ять, викликала яскраве, емоційно забарвлене образне бачення... Поезія Шевченка формувала наші юні душі, вчила любити Україну і ненавидіти її кривдників. У школі ми всі писали вірші, наслідуючи Шевченка, – таким великим був його вплив на нас... Однак шлях до Тараса Шевченка не завершено – він продовжується. Щоразу, беручи у руки «Кобзар», відкриваю для себе ще не прочитану глибину думки його поетичних рядків».