Як правильно – Альошкі чи Алєшкі?

Гуманітарна катастрофа в Олешках і піар на крові мирних українців «гуманіста» Путіна на користь свого кумпля – іншого «гуманіста» Трампа з усією фальшивою виставою за участі путінських і магівських пропагандистів на тимчасово окупованому лівобережжі Херсонщини а також і повернення до рідної України значної частини населення Олешків привернули прискіпливу увагу до цього міста зокрема і українських журналістів та аналітиків. І знову тут вигулькнула проблема культури інформаційної мови. В офіційних документах російської окупаційної адміністрації українське місто Олешки називається російською мовою Алёшки, район – Алёшкинский, муніципальне утворення – Алёшкинский муніципальний округ.

Утім від болотних пропагандистів, зокрема від Євґєнія Попова, можна почути ще один варіант – Алєшкі, і ось цей варіант чомусь вельми сподобався деяким нашим журналістам, причому дуже навіть провідним журналістам (провідніше не буває), принаймні від трьох із них це можна було почути в їхніх виступах. Ну як таке взагалі можливо, бо окрім найгірших матюків, це нічого іншого викликати не може. АЛЄШКІ в устах авторитетних українських аналітиків – чи це не найглибше дно?

До речі, від однієї поважної журналістки я також почув ОлешкИ, ОлешкІВ, в ОлешкАХ з наголосом на останньому складі, тобто роби і говори бздури, як тобі подобається. І на останок – в родовому відмінкові – не Олешок, як багато хто говорить і пише, а Олешків. До речі, правильно, не так, як більшість наших журналістів, відміняє Олешки наш президент: «Станом на цей час українські громадяни з Олешків перетнули кордон України на Чернігівщині».

І це не перше кацапізоване спотворення українськими журналістами назви українського міста. Коли у квітні 2014 року банда Гіркіна-Стрєлкова тимчасово захопила Слов’янськ, деякі наші журналісти вхопилися за суржикізований варіант назви цього міста СлАвінск. Загалом правильним російським варіантом мало би бути СлавЯнск, утім мешканці охрестили своє місто по-іншому – СлАвінск, так його вони й донині величають. Це місцева мовна традиція, сформована під впливом східноукраїнських говірок і російськомовного міського середовища.

І ось деколи така «народна» назва перемагає офіційну і закріплюється у віках. Так, наприклад, у Львові Зоммерштайнгоф став Замарстинів, а Кльоппергоф – Клепарів. Хто його знає, може колись у Слов’янську проведуть якийсь референдум про перейменування міста, і його, уживана більшістю мешканців назва, набуде українізованого варіанта Славінск – Славінськ, а чому б і ні, адже «народна» назва міста Дніпро врешті таки стала офіційною.

І ще трохи про деякі вади нашого інформаційного простору. Ми колись вже зачіпали тему про неправильне вживання журналістами так званої двоїни і підкреслювали, що якщо є двоє чоловіків, то це обидва, коли є двоє жінок – це обидві, а якщо є один чоловік і одна жінка, то це обоє. Утім схожу помилку у цьому робить наш голова МЗС Андрій Сибіга, коли заявляє, що після зустрічі зі своєю колегою, новою міністеркою закордонних справ Угорщини Анітою Орбан: «Я бачу готовність чути один одного і спільно відкривати нову сторінку наших двосторонніх відносин…».

Утім, оскільки Аніта Орбан не Віктор Орбан і не Балаж Орбан, а Аніта Орбан, то вона, звісно, жінка, і Сибіга, маючи на увазі порозуміння власне з нею, мав би говорити про готовність чути не «один одного», а «одне одного», бо якщо б це були двоє чоловіків, вони мали б чути «один одного», дві жінки «одна одну», а чоловік і жінка «одне одного». І навіть якщо тут ідеться про більш глобальні речі, аніж просто порозуміння між очільниками МЗС, а власне про порозуміння між країнами, то тим більше тут пасує готовність чути не «один одного», а власне «одне одного».

Запровадження в українську мову фемінітивів – це нині тренд, і просувається він у нас доволі успішно, хоча дехто не бажає йти у його фарватері. Чудова журналістка Власта Лазур чомусь називає себе «журналіст», хоча на журналіста зовсім не схожа, а Українська Правда титрує Олену Колтик – «громадський діяч». Утім загалом тренд таки, здається, перемагає.

А зараз просто трохи нерегульованого потоку журналістських помилок у нашому інформаційному просторі, які сиплються так потужно, що не встигаєш їх фіксувати і систематизувати, а просто тикаєш пальцем в небо: не «лід тронувся», а «крига скресла», не «як тільки», а «щойно», «тільки-но», не «навколишнє середовище», а «довкілля», не «все рівно», а «все одно», не «милість», а «ласка», не «двух», а «двох», не «відмінити рішення», а «скасувати», не «прийти до висновку», а «дійти висновку», не «в залежності», а «залежно», не «представитись», а «назватись», не «в черговий раз», а «вчергове», не «у свою чергу», а «своєю чергою», не «у порівнянні», а «порівняно», не «отримати поранення», а «зазнати поранення», не «отримати поразку», а «зазнати поразки», «не отримати перемогу», а «здобути перемогу», «вибороти перемогу», не «доля», а «частка».

Не завжди говоримо і пишемо «об’єм», бо те, що вимірюється в кубічних метрах, літрах, барелях – це таки «об’єм», а все решта – це «обсяг»: книжки, збірки оповідань, статті, газетного матеріалу, промови, виступу, лекції, листування, цифрових даних, електронної бібліотеки, експорту, імпорту, зовнішньої торгівлі, фінансових операцій, товарообігу, інвестицій, попиту, пропозиції, державного боргу, соціальних виплат, виконаних робіт… і ще дуже багато чого. Це все «обсяг», не треба зациклюватись на слові-паразитові «об’єм».

І ще одна доволі типова помилка: «більш обережніше», «більш насиченіше». Не надаваймо занадто багато якості там, де це не потрібно: не «більш обережніше», а «обережніше» чи «більш обережно», не «більш насиченіше», а «насиченіше» чи «більш насичено», не «більш зрозуміліше», а «зрозуміліше» чи «більш зрозуміло», не «більш впевненіше», а «впевненіше» чи «більш впевнено»…