Як провалюється декомунізація

Півроку тому в Україні почалася декомунізація, ініційована на найвищому рівні. Якщо раніше радянські пам’ятники валили ентузіасти, тепер це прямий обов’язок місцевої влади. Також чиновникам доручено змінити топоніми, які мають радянське ідеологічне забарвлення. Але, незважаючи на прийняті закони, процес декомунізації відчутно буксує – і через спротив чиновництва, і через несприйняття населенням.

Найбільш радикально проти декомунізації виступив мер Полтави. «Виберете собі нового мера – хай він вам і перейменовує, а я цим займатись не буду», – заявив Олександр Мамай журналістам. На Чернігівщині депутати райради також відмовилися «декомунізувати» місто Щорс, назване на честь більшовицького комдива Миколи Щорса. Таких та дрібніших епізодів чимало, а подекуди декомунізація просто загрузає у бюрократичній тяганині.

У деяких містах боротьба з комуністичною спадщиною перетворюється на відвертий фарс. Так, місто Красний Лиман на Донеччині чиновники вирішили перейменувати на… Красний Лиман, присвоївши слову «красний» значення красивий, а не комуністичний. У Волновасі в такий спосіб зберегли пам’ятник Чапаєву, змінивши на папері його зміст – відтепер червоний комдив є просто козаком.

Цю ж методику взяли на озброєння у Харкові. Так, свої назви збережуть Фрунзенський, Дзержинський та Жовтневий райони міста. Але по документах вони вже будуть називатися на честь летуна Тимура Фрунзе, лікаря Владислава Дзержинського та місяця, коли відбулося звільнення Харкова від німецьких загарбників. А Комінтернівський район чиновники відмовляються перейменовувати, посилаючись на роль Комінтерну у боротьбі з нацизмом.

Однак спротив чиновників – далеко не головна проблема. Як виявилося, проти зміни топонімів виступає чимало громадян. Так, проти «декомунізації» Комсомольська на Полтавщині висловилося 95% містян – принаймні так стверджують у Комсомольській міськраді, посилаючись на власне опитування. Аналогічна ситуація – у Дніпропетровську, перейменування якого не підтримують 90% мешканців (за даними КМІС).

Трапляються випадки, коли пропозиції громадськості не подобаються чиновникам. Так, мешканці Кіровограда не проти повернути місту стару назву – Єлисаветград. Такий варіант підтримали 77% містян – опитування проводилося одночасно з першим туром місцевих виборів. Але проти цього «імперського» варіанту категорично виступив Інститут національної пам’яті – у відомстві В’ятровича підтримують назву Інгульськ.

Загалом усі ці проблеми були прогнозовані задовго до офіційного старту декомунізації. І головна причина негараздів – зовсім не криптокомунізм Кернеса та інших бюрократів, а відсутність всеукраїнської інформаційної кампанії, яка б актуалізувала тему декомунізації у свідомості пересічних громадян. Тим більше, що це стосується мешканців південних та східних регіонів, у яких з радянським минулим – доволі складні стосунки.

«Дуже легко помітити на мапі, що там, де ті пам’ятники зникли, змінилося життя. Я маю на увазі країни посткомуністичної Європи. І ці країни пішли набагато далі у своїх демократичних перетвореннях», – розповідає В’ятрович в ефірі Еспресо-ТБ. Однак така риторика навряд чи може когось переконати. Принаймні корупціонери у Києві віддаляють нас від Європи набагато більше, ніж пам’ятник Чапаєву у Волновасі.

Там, де українці гаряче хотіли декомунізуватися, давно не залишилося ані пам’ятників Леніну, ані радянських назв. Але більшості громадян просто байдуже, повз які пам’ятники ходити. Саме пасивність громадськості задає низькі темпи декомунізації, яку доводиться проводити згори. Причина проста – в суспільстві ще немає консенсусу щодо потреби декомунізації. Ті, кому не дають спокою сліди тоталітарного минулого, перебувають у меншості і тому не можуть стати каталізатором змін.

А консервативна більшість хоче залишити все на своїх місцях, даючи чиновникам привід для саботажу. Тому декомунізацію доводиться проводити згори, спираючись не на громади, а на чиновників – у гірших традиціях того ж таки «совка». Але в такому випадку успіх заходів треба множити на коефіцієнт саботажу і головотяпства місцевої бюрократії – з цілком передбачуваними наслідками. Так декомунізація перетворюється на фарс, причому іноді – з неприємним антидемократичним забарвленням.

«Цінності, які несе за собою Ленін, – це можливість знищення інакодумців, можливість диктату, нав’язування своєї думки», – цілком слушно зауважує пан В’ятрович. Проте відсутність реального суспільного запиту на декомунізацію призводить до ситуацій, коли влада і громади потрапляють у клінч, як це сталося у Дніпропетровську. Чиновникам доведеться ламати містян через коліно або де-факто саботувати декомунізацію.

Але цих нюансів у Києві не відчувають. Тому не виключено, що в майбутньому доведеться проводити повторну декомунізацію, аби позбутися наслідків теперішнього фарсу: «козака» Чапаєва, Фрунзенського району та іншого топонімічного неподобства. Але бажано, щоб наступного разу декомунізацією займалися не лише чиновники, але й громадяни. Зрозуміло, що змінити суспільну думку важче, ніж в адміністративному порядку перейменувати вулицю. Проте іншого способу позбутися тоталітарної спадщини не існує: комунізм, як і розруха, починається у головах.